Чому ми терпимо?
Галина ПЛАЧИНДА, журналістка
Подивилася на ситуацію у соцмережах та українському інформаційному просторі. Висновок сумний: 90 відсотків споживачів інформації піддаються на інформаційні провокації, починаючи люто рефлексувати на «темки», які постійно вкидають маніпулятори із різних політичних таборів, переважно – з Банкової.
«Темки» ці – Шабунін, медреформа, газові контракти, Юля, мовна тема і «какая разніца», «націоналісти-фашісти», проспект Шухевича (“етого убівци єврєєв”), СС «Галичина» – “жестокіє націсти” – і т.д. в т.п.
Кінця-краю їм нема – вкидаються в суспільство, як шматок м’яса у голодну собачу зграю. І народ починає гризтися, навіть не розуміючи, що той, хто кинув те м’ясо голодним псам, стоїть поруч і регоче…
Говорити про об’єктивність, професіоналізм та незаангажованість українських ЗМІ – вже стало моветоном. Друкованої журналістики, по суті, нема, є тупий копіпастинг і джинса. Ну, і кілька непоганих журналістських проектів, які сидять на американських чи європейських грантах…
Із соцмережами ще гірше – тут розводять, як лохів… Один пост Березовця про воєнкомат чого вартий!
Я не розумію – коли критична маса людей зрозуміє нарешті, що голова не лише для того, аби їсти. Що ще, які потрясіння нашому суспільству потрібні, аби навчитися розрізняти цинічні маніпуляції і «темники» від правди? Чому ми дозволяємо маніпулювати нами, чому дозволяємо спекулювати на наших почуттях, дозволяємо усіляким зайдам повчати нас, розповідаючи, що правильно робити, а що – ні. Чому ми весь час боїмося когось образити? Чому постійно озираємося – чи подобаємося ми оточуючим?
Я справді не розумію – чому ми все це терпимо?
Це питання крутится у мене в голові від учорашнього дня – відколи почула розповідь сусідки, у якої дача у Коростишеві, чудесному містечку на Житомирщині, славному своєму мальовничими каньйонами…
Коростишеві, на базі відпочинку, вже четвертий рік поспіль живе колонія переселенців з Донбасу (звісно, ніде не працюючи, отримуючи гроші від держави). Багато що розповіла сусідка про цих людей. Не буду переповідати все. Лише один епізод. Тих переселенців стараннями місцевої влади повезли на екскурсію в Радомишль.
Приїхавши, водій автобуса пішов до начальства і заявив, що більше тих переселенців возити не буде. На питання чому, він відповів: «Та ті сволочі, напившись, стали у автобусі гімн Росії співати….»
Мені здається, ось тут – корінь усіх наших бід. Замість того, аби зупинити автобус, заблокувати двері, облити бензином і підпалити, той нещасний шоферюга мовчки терпів усю дорогу, а потім, приїхавши, пішов жалітися своєму начальству.
Особисто мене цей епізод вразив. Ось у цьому – ми усі. Покірні гречкосії, які жаліються на своїх ворогів замість того, аби знищувати їх. Я маю на увазі геть усіх наших ворогів – і тих, що засіли сьогодні у владі, і тих, що працюють на них у соцмережах та ЗМІ, і тих, звісно, хто убиває наших хлопців на Сході.
