7–8 травня в історії – це символічність, співпадіння, слава і пам’ять
Знаменна подія в історії Франції, Європи і, сподіваюся, світу в цілому: на президентських виборах переміг 39-річний Еммануель Макрон, молодий і поки що невідомий політик.
Але увага світового політикуму була прикута не стільки до персони переможця, скільки до постаті його головного опонента Марін Ле Пен – лідерки так званого Національного фронту, яка під гаслом французького патріотизму об’єднує в своїх лавах по суті найбільші нацистські, ксенофобські і ледь не профашистські сили Франції.
Крім того, відомо, що мадам Ле Пен є майже відвертою креатурою Володимира Путіна і не приховує ні своїх симпатій до злочинного режиму рашистів, ні бажання підтримати їхню окупацію Криму й підривну діяльність проти ЄС та України.
Мадам Ле Пен не приховувала і явно руйнівні наміри вивести Францію з ЄС і зони євро, що без всякого сумніву продовжило би план путінського знищення об’єднаної Європи і її розколу на слабенькі, безпомічні окремі держави, не здатні поодинці протистояти агресивній і великій (територіально) РФ.
І хоча рівень підтримки Ле Пен (по суті, симпатії до нацизму, рашизму та ізоляціонізму) – майже 37% виборців, а це – 11 мільйонів чоловік, більшість французів сказали «Ні!» нацизму, рашизму і європейській дезінтеграції, з чим і вітаємо Францію та світ.
Тому перемогу Макрона більшість французів, європейців і світових політиків сприймають перш за все як перемогу ідей демократії, європейської інтеграції і антипутінізму над фашизмом і рашизмом.
В якійсь мірі ця перемога символічна: ідеї свободи і прав людини будь-якої нації взяли гору над ідеєю національної обманності – нацизму і національного ізоляціонізму.
Символічно і те, що перемога Макрона над Ле Пен увечері 7 травня 2017 року співпадає ще з однієї знаменною датою французької історії: 588 років тому – ввечері 7 травня 1429 року – відбувся штурм Турелі під Орлеаном військами Орлеанського гарнізону під проводом графа Дюнуа, Жиля де Ре, Ля Гіра й Орлеанської діви.
Найміцніший форт Турель, який замикав на мосту вхід до Орлеана з півдня, був відбитий у непереможних англійців, під час цього важкого штурму Орлеанську діву було поранено стрілою в груди, але вона довела бій до кінця.
Взяття Турелі остаточно поклало кінець облозі Орлеана, в якійсь мірі воно ж стало початком незворотньої французької реконкісти і визволення від окупації всієї Франції.
Зазнавши страшної поразки, хоробрий і розумний лорд Джон Талбот віддав наказ уцілілим англійським військам покинути й інші бастиди, що оточували Орлеан. Фізично сил для замкнення кільця облоги в англійців на той момент не лишилося.
Так що, прокинувшись вранці 8 травня, жителі Орлеана і французькі солдати побачили несподівану і таку бажану картину: табори ворогів спорожніли, супротивник відступив, облога Орлеана закінчилася. Вона тривала 200 довгих днів. З тих пір у Франції цей день – 8 травня – відзначається як свято перемоги під Орлеаном, свято зняття облоги.
Символічно і те, що 72 роки тому, 7 травня 1945 р., в місті Реймсі начальник оперативного штабу німецьких військ генерал-полковник Альфред Йодль підписав договір про безперечну капітуляцію Німеччини з представниками країн-переможців: СРСР, Великої Британїї, США і… Франції, яку представляв емігрантський уряд в екзилі генерала Шарля де Голля (бригадний генерал Франсуа Севез).
Правда, не обійшлося і без казусу, бо історичний анекдот говорить про те, що коли представник окупованої Німеччиною Франції підійшов ставити свій підпис, у Йодля вирвалося роздратовано: «Як, ми ще і Франції програли?».
З боку країн-переможців капітуляцію приймали: від англо-американської сторони генерал-лейтенант армії США, начальник Головного штабу Союзних експедиційних сил Вальтер Беделл Сміт, від СРСР – представник Ставки Верховного Головнокомандування при командуванні союзників генерал-майор Іван Суслопаров. Як свідок від Франції, згаданий вище, заступник начальника Штабу національної оборони Франції бригадний генерал Франсуа Севез.
8 травня 1945 року на вимогу Сталіна в Карлхорсті відбувся другий акт підписання повної і беззаперечної капітуляції нацистської Німеччини. На цей раз від Німеччини капітуляцію підписав начальник Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель, представник люфтваффе – генерал-полковник Штумпф та крігсмаріне – адмірал Фон Фрідебург.
Беззастережну капітуляцію приймали маршал Георгій Жуков (від радянської сторони) та заступник головнокомандувача союзних експедиційних сил маршал Артур Теддер (англ. Arthur William Tedder, Велика Британія). В ролі свідків свої підписи поставили генерал Карл Спаатс (англ. Carl Spaatz, США) і генерал Ж. де Латрі де Тассіньї (фр. Jean de Lattre de Tassigny, Франція).
Тож те пам’ятне 8 травня вважається Днем закінчення Другої світової війни в Європі (вона тривала ще 3,5 місяця в Азії: в Північному Китаї і на островах Тихого океану з військами Японії), Днем Перемоги в Європі над фашизмом, об’єднання трьох військових союзників: США, Великої Британії і Франції. Цей день святкують також канадці й австралійці, війська яких брали участь у тій війні.
На жаль, цього дня не святкує героїчна Польща, яка відзначає День повстання Варшавського, коли варшав’яни – цивільні і військові – в єдиному пориві ціною власного життя спробували скинути владу гітлерівців у польській столиці і майже всі загинули в нерівній боротьбі.
Ще однією сторінкою ганьби Радянської Армії і злочину Сталіна стала демонстративна пасивність і бездіяльність військ Першого Білоруського фронту на чолі з маршалом Рокосовським, що стояли за Віслою і не прийшли на допомогу повсталим полякам. Не прийшли і так очікувані англійці, хоча й допомогли трохи матеріально – транспортними літаками.
Після розправи фашистів над повсталими варшав’янами в місті залишилися живими близько 400 000 чоловік, хоча до війни у Варшаві мешкали понад 1,5 млн людей. А потім окупаційну німецьку владу змінила окупаційна радзєцька влада, яка на довгі десятиріччя прикувала Польщу до країни-переможця СРСР.
Тому для поляків трагічним символом пам’яті і перемоги у війні над фашистською Німеччиною є і, мабуть, лишиться назавжди славний День повстання Варшавського.
СРСР, хоч і підписав разом із союзниками акт капітуляції Німеччини, вибрав собі для святкування інший день – 9 травня. Офіційна версія – мовляв, до 9 травня радянські війська ще долали військовий опір окремих німецьких озброєних загонів.
Українці разом із білорусами постраждали, мабуть, найбільше в тій війні, бо саме території України і Білорусі були повністю окуповані гітлерівцями і зазнали майже 90% руйнувань.
Український народ заплатив страшну ціну за цю перемогу (навіть комуністичний режим визнавав, що загинуло близько 6 млн 750 тис. громадян України, пізніші дослідження наводять більші, страшніші цифри – від 10 до 13 млн чоловік). Було також зруйновано майже 700 міст і 28 000 сіл. Не було родини, яка не постраждала б у тій війні.
Українці билися з гітлерівцями у складі регулярних частин Червоної Армії, в партизанських загонах – радянських і антирадянських (ОУН-УПА), працювали в підпіллі й воювали у складі партизанів в інших країнах Європи.
Так, у тій же Франції і досі пам’ятають славного капітана Базиля (лейтенанта Червоної Армії Василя Порика, 1920–1944), уродженця села Соломирки (нині Порик) на Вінничині, який втік із німецького концтабору і став одним із найхоробріших командирів макі – французьких партизанів. 22 липня 1944 року Василь Порик разом із товаришем потрапив у засідку і був розстріляний гітлерівцями в Аррасі. Похований у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар (тепер воно об’єдналося з Бомон-ан-Артуа).
І хоча після перемоги над гітлерівцями Україна, як і частина Східної Європи, надовго залишилася під радянсько-московською окупацією, з якою бореться і дотепер, пам’ять про українців-героїв, що загинули в боротьбі з фашизмом чи просто стали жертвами цієї чужої, не нами розв’язаної війни, жива і буде вічно жити.
А 8 і 9 травня назавжди залишаться в історії нашого народу як два Дні Перемоги, кожен з яких пов’язує нас із двома різними цивілізаціями: Європою і Євразією – колишнім СРСР.
Сергій ГОРБЕНКО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА, а також з відкритих джерел
