Співачка ошелешує. Роздуми письменника про мовне питання
Невже з голів легковірних обивателів вивітрилося, як Могилевська витанцьовувала із Януковичем під акомпанемент мелодії зі свого голосу? І кому ж вона підспівувала на президентських виборах? Злодію, який здирав шапки з безпечних перехожих. Завербованому в тюрязі кадебістами кримінальному авторитету, що після відсидки розпоряджався «общаком» у Донецьку.
Звичайно ж, не «вальсування» із карним злочинцем, а невидимі «органи», які сфальсифікували вибори, поставили президентом вигнаного Ревоюцією Гідності в Ростов із «камазом» готівки, украденої із державної казни не стільки в гривнях, як у твердій валюті – доларах, євро.
При цьому само собою зринає запитання. А куди ж дивився та на що ж сподівався так званий електорат, тобто чи ж не мільйони підсліпуватих і тугих на вухо виборців? Вони ж опускали в урни, як за упокій, бюлетені, вистеляли дорогу до президентства «хамові». Так прозивали нахабного співкамерники, що разом з ним «мотали строк» в буцегарні. На те виходить, що марновірні не поспіли на шапкобрання. Кого ж застерігав і застерігає Ісус Христос: «Вони сліпі, вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого обидва впадуть у яму». Нехай би опинялися у ямі доморощені супостати й верховоди з окупантів, а не народжені в задушливих підвалах немовлята й ні в чому не повинні діти, приречені на довічні страждання без рук чи ніжок, відірваних пекучими осколками снарядів або крилатих ракет. З Януковича починалося відторгнення громадян України від «життєвого простору» – з одвічно їхньої родючої землі. Отож і міркуймо. Хто ж сильніший – прозірливість доброчесних геніїв людства чи сатанинська підступність лиходіїв?
З якої ж потреби ні з того, ні з сього вискакує, не як Пилип, а Єва з конопель, заява естрадної активістки увести в Україні три «державні мови». Правічну українську століттями душив царат монгольської закваски, а далі топтали слід комуністи-інтернаціоналісти з лиховісними нелюдами Леніним і Сталіним. Як їй удавалося виживати – диво з див! За пам’яті нинішніх поколінь – завдяки жертовності Небесної Сотні в горнилі Революції Гідності, а нині – в кривавій борні захисників справіку рідної Матері-Землі супроти диких орд окупантів із сатанинської Півночі.
Один із персонажів Григорія Квітки-Основ’яненка хіба ж і досі не попереджає: знай своє діло, а в незрозуміле не лізь. До речі, повість «батька української прози» «Сердешна Оксана» було опубліковано в Парижі французькою мовою 1854 року. Ще тоді, коли російське письменство з останніх сил старалося «офранцузитися», щоб прокласти хоч якусь стежку в Західну Європу. О. Пушкін в Імператорському царськосільському ліцеї навчався французькою мовою. Як він собкав своїм опікуном – «дядькой» на побігеньках у «недоросля» – лише святому духу відомо. До російської мови вихованого нею Олександра навернула нянька «Арина Родионовна», кріпосна сім’ї Ганнібалів. Куди там простій селянці до змальованої у романі віршами «Євгеній Онєгін» «Татьяны Лариной»: «И русский Н, как N французский Произносить умела в нос».
Нічого вказувати пальцем на Швейцарію. Її звіддавна обживають два корінні етноси. Окрім того, міжнародна спільнота погодилася з існуванням Швейцарії як єдиної на земній кулі держави з банками для зберігання капіталів з різних країн, у тому числі й тих, що воюють одні з другими, як це було під час Другої світової війни. Війна війною, а грубі кошти знадобляться й переможеним утікачам у личинах емігрантів.
Немає підстав посилатися й на Канаду. В Північній Америці французи звільнили «життєвий простір» від аборигенів, колонізували провінцію Квебек. В Україні ж приведені з бездонного черева Азії орди Батия, онука «бича Божого» Чингізхана, 1240 року розорили Київ. Місто відродилося з таким же населенням, як до дикунської навали, через шість століть. Наступних віків душили українську мову монгольської закваски царі. «Скаженого свата» Петра І, збоченця й загниваючого сифілітика, граф Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа як «безумствующего зверя», «гниющего от сифилиса». Біля підніжжя трону «вражої баби, клятої суки», гольфштинки Катерини ІІ «куці німці вузлуваті», указав Тарас Шевченко, «блекотою сіли».
Автор вікопомної «Історії Русів» не відважився себе назвати, аби не розпрощатися з життям. Лише того, що у грудях не живе серце , а «твердий камінь має», не обпікає донесене до майбутніх поколінь сином багатостраждальної Матері-Землі:
«Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом , то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?».
Лихо з лих, коли узурпатори влади – чужинці. Протягом 1895-1898 років в Україні, в тому числі й на Галичині та Буковині, було зібрано на встановлення пам’ятника провіснику справдішньої української літератури Івану Котляревському 11768 карбованців 67 копійок громадських коштів. У понеділок передостаннього серпневого дня 1903 р.(12 вересня за новим стилем) біля могили класика красного письменства, яка майже в центрі Полтави, зустрілися віч-на-віч дві України – Наддніпрянська й Західна: Микола Аркас, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Христина Алчевська, Микола Міхновський…
Спеціальний указ Міністра внутрішніх справ забороняв зробити напис на постаменті українською мовою та виголошувати нею промови. Авторитетний юрист М. Міхновський зі знанням справи звертався з гнівним листом до лиховісного міністра. Лише згодом спільними зусиллями прогресивної інтелігенції вдалося добитися, щоб написи таки з’явилися: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона». І проникливі слова з вірша Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському»: «Слава сонцем засіяла: не вмре кобзар, бо навіки його привітала». А нижче: «Рідний край своєму першому поетові Івану Котляревському. 1895-1898».
Наслані стежити за «порядком» жандарми навісніли, погрожуючи арештом та розправою, але смілива Олена Пчілка, мати Лесі Українки, на грубу силу не зважала. Виступала рідною мовою. Відважна не здригнулася навіть тоді, коли чекісти в 20-х роках виводили славнозвісну на розстріл. На щастя, Доля не відвернулася. Останньої миті розстріл було скасовано. Прикинути б недалекоглядним. Чи спіткало б Україну лихо з лих – вторгнення окупантів-мародерів, коли б синам і дочкам успадкованої з діда-прадіда Матері-Землі вдалося зберегти рідну мову та слушної пори оголосити її єдиною державною?
Царські посіпаки не мали можливості перешкодити виданню 1900 р. в недоступному їм Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». Син козацького роду гордо не змирявся з неволею: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації… Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу і, хай навпаки логіці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна…»
Одне до одного з тим, заради чого нині проливають гарячу кров і готові жертвувати життями самовіддані оборонці справіку рідної материзни у війні супроти навали все тих же ненажерливих окупантів-мародерів. «Ми боремося проти чужинців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори» – пояснює свободолюбець. Переконує: «Необхідно розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд за національне визволення, він заперечує шовінізм панівної нації». Теперішні загребущі окупанти – звіроподібні убивці дітей і цивільних громадян. Бомбардують, розоряють, зрівнюють із землею ще вчора мирні міста й села. Вдираються в домівки, ґвалтують, грабують усе, що впадає в очі – від ноутбуків до унітазів і навіть собачих будок…
У Німеччині Баварія, Прусія відрізняються своїми давніми наріччями. Єднає всіх державна мова – німецька. В ніч 1-го травня 1945 року лейтенант Олексій Берест, котрий народився в нещадно розорюваній тепер російськими звірами Сумщині, підняв над рейхстагом прапор Перемоги. Горезвісний кремлівський перебріхувач історії «просвіщає» телеглядачів, що Росія здобула б перемогу без українців. Тобто, без тих семи чи десяти мільйонів, що полягли на полях битв. Сказав би хтось при Сталіну так про грузинів, то куди б він загримів? Нині в кремлівських пропагандистів не повертається язик ганьбити Німеччину як фашистську. А Україну можна гудити як завгодно й скільки завгодно та обвинувачувати в несосвітенних гріхах.
Самодіяльним «мовознавцям», як мовиться по-народному, не забігати б поперед батька в пекло. Співати б, пританцьовуючи, собі на здоров’я!
Вадим Пепа, письменник
