Ще на початку 90-х я бачив, що Крим треба було негайно рятувати від повзучої російської окупації – Степан Колесник
Цьогоріч нашим Збройним Силам виповнюється 30 років. Армія – ровесник Незалежності України.
На цьому шляху було чимало як славних, героїчних сторінок в біографії нашого війська, так і, на жаль, сумних, трагічних. Ми пишаємося армією, добре знаємо, що вона вже сьомий рік мужньо боронить країну від російських окупантів.
Водночас маємо знати й величну історію свого війська, а саме хто створював і формував Збройні Сили України, з якими труднощами і перешкодами зіштовхнулися у той час, зрештою, які були плюси і мінуси у тривалому реформуванні оборонного відомства упродовж 30-літнього періоду. Нам потрібен чесний погляд на усі ті події, без перекручень і викривлень.
Тому “Український репортер” розпочинає новий спецпроєкт, який має на меті висвітлення правдивої історії нашої армії.
Вважаємо, що вельми доречним буде в цьому контексті інтерв’ю з яскравим публіцистом, знаним письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Степаном Колесником, яке вже раніше ми розміщували на сайті “Український репортер”.
Письменник, публіцист Степан Павлович Колесник добре знає, що таке флот. І не тільки тому, що колись служив строкову на Балтиці. На початку 1990-х, коли Україна створювала свої Військово-Морські Сили, доля привела його в Крим. Це сталося невдовзі після підписання Леонідом Кравчуком та Борисом Єльциним Ялтинської угоди щодо розподілу Чорноморського флоту між Україною та Росією.
– В 1992 році мені надійшла цікава пропозиція «згори» – поїхати на флот, ставши заступником командувача Військово-Морських Сил України, – розповідає Степан Павлович. – Командувачем ВМС був Борис Кожин, патріот, якого ми дуже поважаємо. Зі мною на цю тему провели довгу розмову в Адміністрації президента, в Міністерстві оборони України, суть якої зводилася до того, що командну ланку наших Військово-Морських Сил потрібно підсилити, налягти на гуманітарну складову. Словом, потрібна допомога, бо ще й даються взнаки негативні тенденції, наприклад, йде розкрадання флоту.
Мені казали, що можу стати морським офіцером – присвоять звання контр-адмірала. Я узяв паузу, щоб оглянутися, так би мовити. І полетів у Крим. Це був військовий літак. Разом зі мною полетів полковник (згодом генерал-майор) Володимир Мулява, член колегії Міністерства оборони України, начальник соціально-психологічної служби. Приземлилися на аеродромі в Бельбеку. Тут на нас чекав весь штаб на чолі з командувачем Борисом Кожиним. Так я опинився в Криму, у відрядженні.
– Але ж ви так і не стали заступником командувача ВМС. Чому?
– Вже тоді я бачив, що півострів треба було негайно рятувати від повзучої російської окупації. Про цю біду й говорив, повернувшись до Києва. Я погоджувався прийняти пропозицію, ставши заступником командувача при одній твердій умові: якщо разом зі мною до Криму поїдуть півсотні патріотів. І усі гуртом ми зможемо переламати ситуацію. Але не склалося… Було сказано, що в держави на це немає грошей. При такому «розкладі» я відмовився прийняти пропозицію. Я і Кожину казав, що сам він (один) нічого не зробить…
Від редакції. Вже тоді, в 1992-1993 роках, Степан Колесник бив на сполох: «Йде планомірно-нещадне, продумане до дрібниць оббирання, обдирання і обкрадання Чорноморського флоту. Втілюється в життя бандитська акція проти України. Коли настане час ділити флот – нічого буде ділити. «Старший брат» самовіддано усе розбарахолить, доб’є до ручки.
Сплавить наше добро за кордон і наживе капітал. Під цим кутом зору Ялтинські рішення – цілком офіційне запрошення і заохочення Росії до пограбування Чорноморського флоту та його баз.
Маємо ще й такий зріз Ялтинської угоди: вона офіційно спонукує правореакційні сили Криму до запеклого протистояння Україні. Принаймні розв’язує руки шовіністам усіх мастей. А це міна величезної руїнницької сили, яка аж проситься під детонатор. Міна закладена, вона підведена під самий фундамент українсько-російських відносин і дочікується лихої години».
Ота міна вибухнула в лютому 2014-го, коли кримський парламент захопили російські військовики. Так почалася окупація Криму.
– Деякий час тому колишній міністр оборони України Костянтин Морозов сказав мені в інтерв’ю: «Україна мала чим зустріти агресора. Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі…». А ви якої думки, Степане Павловичу?
– На сто відсотків погоджуюся з генералом Морозовим, професіоналом найвищого ґатунку, людиною виняткових чеснот, великим патріотом. Треба було діяти. Якби Київ дав команду – ми б зламали оту нечисть у подобі «зелених чоловічків».
Брешуть, що ми залишилися без війська. Це абсолютна брехня! У нас були бойові підрозділи для відбиття агресії. Причому вишколені, підготовлені кадри. Ще задовго до російського нападу було відомо, як розгортатимуться події в Криму. Але ж наші керманичі нічого не робили для ефективної протидії.
Навпаки: стояли на тому, щоб не ображати Росію, не гнівити. Це була злочинна політика. Тому й сотворили диво дивнеє – здали Крим, навіть не воюючи. Та будь-яка країна, на яку нападають, бере до рук зброю і захищається.
– Чому українські моряки не затопили бойові кораблі?
– Можливо, думали, що ситуація якось перемелеться, конфлікт згасне, і тоді все повернеться на круги своя, тобто кораблі знову стануть нашими. Я точно знаю, що це «жило» в людях.
– Після відрядження до Криму в 1993 році з-під вашого пера вийшла дуже гостра книга-памфлет «Куди пливе ескадра?». «Флот ми просвистіли!» – один із висновків цього твору. Певно, у вашому журналістському блокноті є сюжети, які не увійшли до книги. Розкажіть, будь ласка.
– Під час відрядження до Криму в мене склалися дружні, довірливі стосунки з командувачем ВМС України Борисом Кожиним (на світлині).
Одного разу Кожин і каже, що його хочуть заслухати на зборах офіцерів Чорноморського флоту. А на той час флот, як не крути, ще зоставався російським. Кожин запропонував мені взяти участь у цьому зібранні, щоб я побачив, що це за публіка і яку вона «любов» демонструє до України. Справжню, не офіційно припомаджену, в політичних рум’янах і декларативній пудрі.
Це про таку любов кажуть: обняв, як брата, і задушив по-братськи. Наступного дня ми прибули до Морського гідрофізичного інституту, де мало проходити це зібрання. Нас зустрічає полковник. Але мене не пропускають…
Мовляв, «закрытое мероприятие, нельзя». Тоді Кожин висуває ультиматум: якщо представникові Києва заборонений вхід, тоді й командувачеві ВМС України тут нічого робити. Нам кажуть: «Ждите». Певно, у Касатонова запитують дозволу, пояснює мені Кожин. А Касатонов командував Чорноморським флотом. Через деякий час нам дозволяють увійти…
А в залі – хоч кіно знімай. Ніби золотопогонна злива. Срібло-злото виграває, очі вбирає. А зірок на погонах! Яко на небесі, прости нас грішних. І всі місця зайнято. Тільки збоку, в третьому ряду, біля якогось капітана третього рангу, бачу пусте місце.
Я вже прикинув собі, що там і примощуся. Так і вчинив. Збори веде начальник розвідки Чорноморського флоту, віце-адмірал Рудаков. А на мене золотопогонники раз по раз так і дивляться, ніби на якогось шпигуна. І я відчуваю їхні погляди, вовчі погляди. Аж ось дають слово Кожину. Він говорив про український флот. А його перебалакують, ображають. Куди й поділися золотопогонний лоск, благопристойність. Ні чемності, ні морської толерантності, ні грама інтелігентності.
«Кому ты служишь?» – зривалося на адресу Кожина. «Україні», – твердо відповідав він. «Какая Украина? Да ее никогда не было».
Погони блищали мертвотним блиском, а очі горіли хижим блиском. І раптом Кожин промовляє, що хоче представити гостя з Києва, себто мене, письменника, лауреата Шевченківської премії. Зала притихла, спала дещо агресивність.
Мені дають слово. Бачу, що в залі сидять вороги, причому ярі. Що казати цій публіці? Йду до трибуни і налаштовую себе в думках: спокійно, не хвилюватися. Почав з того, що мені не сподобалися їхні виступи. Бо спрямовані на те, щоб принизити колегу, розтоптати його гідність, а це не по-флотськи, не по-офіцерськи.
Де ж тут людяність? Навів приклад зі своєї флотської біографії, коли в пошані були і повага, і підтримка. В залі – німа тиша. А по хвилі – оплески. Наступного дня в мене була зустріч з командувачем Чорноморського флоту Касатоновим, з цим імперським коршаком, що недобрим зизим оком позирав на наші землі, ширяючи в небі Севастополя.
Від редакції. Ще в 1992 році під виглядом кубанських козаків росіяни направляли до Криму підрозділи військових спецпризначенців.
– У згаданій книзі ви запримітили таке явище, як касатоновщина. Нагадаймо читачам, що це за лихо.
– Касатонов у Криму був «не один у полі воїн» – у нього була когорта послідовників. Отож і стверджуємо: Касатоновщина – явище на Чорноморському флоті. Наголосимо: на теплому і розманіженому флоті. Це імперська пиха. Російська прошовіністична бундючність. Дрімуча зарозумілість, а звідси неповага до України, її народу. Обов’язковий атрибут касатоновщини – демагогія як метод проведення своєї політики в життя.
Касатонов для Росії – національний герой. За що такі лаври? Чим він прославився? Може, добродіяннями, чеснотами своїми? Ні. Прославився організованим на кораблях мордобоєм, утробною тугою за тоталітарним чудиськом, уславився тим, що Чорноморський флот став тюрмою для матросів українських, а ще скандальною репутацією і фізіологічним несприйняттям інородців.
Касатоновщина – це рафіноване хамство, зневажання людини, дрібне хуліганство на люмпенському рівні. Почесного громадянина Касатонов одержав за непереборно стійку ненависть до України, за наполегливу окупантську політику в Криму.
– Під час розмови з ним, ви, напевно, відразу відчули, чим дихає цей коршак.
– Звичайно. Хоч із перших хвилин нашої бесіди Касатонов ніби аж стелився у словах, хотів мені сподобатися. Каже: «Мне доложили, что вы вчера очень хорошо выступили». Що він вкладав у цей висновок – не розумію… «Флот был, есть и останется единым. Все равно мы будем вместе», – глаголить Касатонов. Виходить, знову повернемося в Союз? «Ну, это понимаете… Название существенной роли не играет», – відповідає він.
Слухаєш флотоводця і починаєш вірити: «Союз нерушимый» не пропав – він благоденствує і нависає над світом похмурим драконом. А навпроти сидить фанатик «единой и неделимой». Усе змінилося в світі. Рухнула більшовицька імперія. Не перемінився командуючий «краснознаменным». Не вмерла у ньому психологія тоталітаризму. Я раджу Касатонову прочитати праці російських істориків, хоча б «Историю государства Российского» Карамзіна.
«И что они пишут?» – запитує. Що спочатку була Київська Русь, а ваші племена бродили лісами. Що Московське князівство виникло тільки в XV столітті, а князь Володимир хрестив Русь задовго до цього – у 988 році. Касатонов задумався. А потім каже: «Не читал их трудов, но, видать по всему, отъявленные мерзавцы». У цьому вислові весь Касатонов, шовіністичне, проімперське мурло.
– Чи розповідали вам наші офіцери про те, як розкрадали флот, як Росія плела павутину підступних планів?
– Не тільки розповідали, але й попросили дещо передати керівництву Української держави. А було діло так. 1992 рік. Українські моряки знали, що до них приїхав письменник, доцент факультету журналістики Київського університету імені Шевченка.
Очевидно, десь довідалися, що на той час деканом факультету був Анатолій Москаленко, сват Леоніда Кравчука. Якогось дня Борис Кожин каже мені, що зі мною хочуть довірливо зустрітися офіцери військової контррозвідки. Причому Кожина не запрошують. Отже, зустріч. Мені передають якийсь чемоданчик і пояснюють, що всередині – багато документів (доказів) про лихі, ворожі дії росіян проти України. Просять передати чемоданчик президенту України.
Приїхавши до Києва, я все розповів Анатолію Москаленку, вручивши йому секретний чемоданчик для Кравчука. Згодом поцікавився в Москаленка, чи одержав президент кримську «посилочку». Москаленко підтвердив. Минув час.
І мені телефонують флотські контррозвідники, мовляв, чи нема новин з Адміністрації президента. Відповідаю, що їхнє доручення виконав, а які заходи вживає президент – мені невідомо. Через деякий час знову телефонували з Криму, цікавилися реакцією влади. А потім і перестали дзвонити, зрозумівши, мабуть, що ніякої реакції не буде. Було сумно і прикро. Наші керманичі прикидалися невидющими, у втішанки-колисанки гралися, заганяли тривогу на спід душі, не дивилися правді в очі.
У президента є купа важелів, щоб втрутитися в ситуацію, є спецслужби. Зрештою, Кравчук міг би мене запросити до розмови, поцікавитися, що діється на флоті, я ж стільки всього знаю…
(Читате матеріал “Ось так заганяли Українську армію у безпросвіток”)
– Чи була в України можливість зробити Севастополь своєю морською базою?
– Коли наш народ прийшов до самостійності (і Крим проголосував за Київ), у Касатонова палуба вислизнула з-під ніг. Адмірал присмирнів, у нього змінився голос і постаріла хода, повіяли нові вітри над морем. Після довгих вагань і прикидок адмірал, очевидно, повірив: півострів однині український, і все те, що в Криму, теж не російське.
А повіривши в душі (злі язики кажуть: зламався), був готовий служити новій державі. Та й офіцери не проти перейти під український прапор. От коли треба було брати флот! Але ми спокійнісінько ловили ґав і вважали ловлю державним заняттям.
У 2010 році екс-президент Леонід Кучма заявив, що Чорноморський флот РФ у Криму не несе загрози Україні, і з його існуванням потрібно змиритися. Отака, дивовижна, політика!
(Читайте матеріал “Знову з Кучмою!”)
Політика наша виявилася неспроможною. А політики так довго і самозречено балакали, що за балаканиною прогавили поворот ескадри до чужого берега. Торжествувало наше вроджене: обережна обережність, одвічне вагання замість рішучого кроку, наша невідвага. Гору взяло хуторянське – якось воно буде…
Ніхто з верховних достойників із Києва так і не спромігся вибратися до Криму, щоб зайнятися своїм державницьким ділом. Тож флот ми просвистіли! І це сталося на початку 1990-х. А у 2014 році кримську землю захопили озброєні «зелені чоловічки». Касатоновський флот підготував для цієї агресії відповідний ґрунт.
Про Степана Павловича Колесника. Вчитель дуже багатьох журналістів, великий авторитет у царині журналістики, красного письменства, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, найвищих відзнак Національної спілки журналістів України.
Степан Павлович у професії – понад 60 років. Це про нього кажуть у багатьох редакціях: безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, справжній боєць!
З-під гострого пера письменника Степана Колесника у різних газетах вийшли сотні потужних і резонансних матеріалів викривального характеру, в тому числі спрямовані на захист сільських трудівників, проти сваволі та фальші, проти місцевих феодалів. Ці статті читаються на одному диханні, його матеріали завжди зачіпають за живе, торкаються глибин, спонукають до дій та роздумів.
Свого часу за правдиві матеріали в пресі, що суперечили лінії тодішньої КПРС, Степана Павловича двічі “слухали” на засіданнях Політбюро ЦК Компартії України із розгромними, жорстокими для нього наслідками. Його виключили з партії, звільнили з редакції газети (із забороною працювати в пресі, літературі та кіно), він змушений був ходити без роботи. Отож і потверджуємо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного режиму.
Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи письменника Колесника у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду. Сміливі критичні нариси били надзвичайно гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, шмагали запроданців та пристосуванців. І водночас возвеличували людей високої честі та чистої моралі.
Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
