Ось так заганяли Українську армію у безпросвіток
Дуже багато розмов про те, що за два десятиліття нашої Незалежності Українську армію розвалювали і розкрадали, знижували боєготовність… Деякі штрихи (і власні спостереження) до теми.
Прийшов, побачив, переміг! З далеких віків долинає до нас, що вислів належить імператорові Стародавнього Риму Гай Юлію Цезарю. Нібито ці слова було написано на дошці, яку несли під час його тріумфального в’їзду до Риму. Але ми перекидаємо місточок до сьогодення і чомусь на думку спливає цей вислів, щоправда дещо переінакшений, коли говоримо про те, якої жахливої руйнації зазнала Українська армія за кілька десятиліть.
Прийшов, побачив, поцупив! Чи не про тих йдеться, хто, торгуючи військовим майном, набивав собі кишені?
Прийшов, побачив, запустив лапу..! А хіба мало злодіїв, які пропхалися до армійської фінансової «скрині», до тендерів та закупівель?
Прийшов, побачив, зруйнував! Без ліку прикладів, коли шкідливим реформуванням знищували систему військового управління.
Прийшов, побачив, розтрощив! Це ж про них, голубчиків, себто стратегів перетворення армійських баз різного ґатунку (від ракетних до авіаційних) на сиротливі пустки, на бізнесові центри й маркети під крилом олігархів. Це ж вони пустили в небуття військові училища, приміщення військкоматів, будинки офіцерів…
Прийшов, побачив, обдурив! Чи не у нашій державі «виколихалися» цілі полки начальників різного калібру, які ошукують, махлюють, а ще й отуманюють голову тим, хто сидить вище на службовій драбині.
Прийшов, побачив, зрадив! І таких у нас, схоже, також пребагато. У них – слово з маслечком, але чортова думка. Зловорожа.
Отож розгорнемо полотно розповіді. Може, розвал армії розпочався з того, що ми не змогли по-господарськи розпорядитися усім тим добром, що успадкували від радянських збройних сил?
Завітаймо до Узина, що в 40 кілометрах од Києва. Колись тут було могутнє військове летовище (а це – 930 гектарів!), на якому базувалися важкі бомбардувальники далекої дії, ракетоносці. Нині воно бовваніє жахливою пусткою. У будівлях – вибиті вікна, прогнилі й проломлені дахи. Інженерних кабельних мереж давно немає (дроти витягнуто й продано). Викопали всі ємкості. Розібрали навіть ділянку залізничної гілки. Ніби якась дика орда пролетіла. А чотирикілометрова злітна смуга – гордість узинського комплексу! – нагадує… фронтову. По ній навіть на велосипеді небезпечно їздити. Ніби біда навкулачки товчеться тут. Хто відповість за цей розор і коли це станеться?
Гай-гай, скільки ж років протримався Узинський аеродром!? У далекому 1955-му сюди прибув перший літак, відтак розпочалося формування авіаполку. А вже у 1998-му це летовище спіткала погибель. Після цього промайне ще три роки, і ми закарбуємо такий факт: 2001-й – в Україні знешкоджено останній бомбардувальник Ту-95мс.
Шкода, що навколо цієї авіабази не змогли звести неприступний мур наші патріоти. Але не дорікаю їм. До руїни привела недолуга державна політика, коли у 1995-му ми прийняли рішення про ліквідацію 44-х важких бомбардувальників у Прилуках та Узині. Мовляв, ми ж – позаблокова держава, і нейтралітет нам потрібен як повітря. А ще ж і міжнародні домовленості треба виконувати (ми аж бігом роззброювалися!). Отож в Узині було розрізано десь 16 ракетоносців, які були у хорошому стані.
Закарбуймо собі: у 1995 році обсяги закупівлі військової техніки та озброєння склали менше відсотка від потреби Збройних сил. А це – значно нижче допустимого критичного рівня, вважають експерти. Ось так підрізували крила нашій армії.
Авіаполки ніби пропустили крізь жахливу металорубку. Водночас, починаючи з 1992 по 1995 роки, видатки з держбюджету на фінансування національної оборони зменшилися у 3,5 рази.
-Сьогодні узинський аеродром – розбитий, понівечений… А ми ж повинні були захищати його до останнього набою, – сказав мені один із ветеранів 106-ї дивізії важких бомбардувальників.
Найдивовижніше, що тільки-но над Узином почав заварюватися оцей бедлам (уже після проголошення Незалежності), тут «зайняли оборонні позиції» патріотично налаштовані офіцери. Протягом кількох років «вів нерівний бій» капітан Олександр Чиж, «утримуючи своєрідний плацдарм» – унікальний льотний тренажер. Або ж згадаймо генерала Михайла Башкирова. У 1992-му саме воїни Узинської дивізії, якими командував Башкиров, одними із перших прийняли присягу на вірність українському народові. Утім, чимало офіцерів з 2-го авіаполку відмовилися виголосити таку клятву. І несподівано розпочали підготовку літаків до позапланового польоту. Хотіли перегнати до Росії? Щойно Башкирову стало про це відомо, він одразу ж наказав заблокувати злітну смугу бронетранспортерами.
«Прочитаймо» і славні рядки із життя-буття місцевих ветеранів. Після того, як в Узині було пущено під ніж усі бомбардувальники-ракетоносці Ту-95мс, деякі любителі легкої наживи дійшли приємного для себе висновку: на летовищі якимось дивом залишився ще один срібнокрилий птах – Ту-95в (за класифікацією НАТО – «ведмідь»). Він давно вже (ще у 1980-х) відлітав своє; цей тип бомбардувальників вважається застарілим. Але ж скільки у ньому алюмінію, магнію!
«Ведмедя» хотіли тишком-нишком продати як металобрухт. А дзуськи!
– Ми взяли літак під свою опіку, словом, не віддали його на розтерзання, – одного року прокладав таку борозенку в нашій розмові голова узинської ветеранської організації, колишній авіаційний інженер, майор у відставці Анатолій Герус. – Домоглися, щоб міськрада прийняла рішення – увічнити Ту-95в на віки вічнії… На постаменті.
Якось ми розмовляли з Анатолієм Олександровичем в Узині, на площі Авіаторів. Військове містечко. Неподалік – колишній штаб дивізії (нині тут поліклініка). Утім, тут усе – з приставкою «екс». І Будинок офіцерів (за нових часів «оселилися» культосвітні установи), і їдальня льотного складу (супермаркет), і магазин військторгу (кафе «Політ»).
І хоча нам дошкуляла сніговиця з дощем, співбесідник раз по раз сипав фактами, подробицями. Невдовзі до розмови приєднався прапорщик запасу Сергій Пастухов. Він літав на «95-х», радист, майстер зв’язку.
– В Узині не випадково збудували аеродром, – долучився до теми Сергій Володимирович. – Тут – якесь особливе місце: не буває ані вітровіїв, ані інших стихійних лих. Роза вітрів така, що для польотів відкриті усі 300 днів.
Овва! «Ніч яка місячна, зоряна ясная!» А небо ж яке вдень! «Що то за Божа краса!» Додати б: «…І над панами я пан».
«Пан», кажете? За хвильку поїдемо на летовище й дізнаємося від майора Геруса, якою колись вона була, Узинська авіабаза. Це – 14 військових частин, зокрема, 2 полки Ту-95, полк Іл-78 (повітряні паливозаправники), а ще й ескадрилья транспортних літаків «Нормандія».
Тодішній авіакомплекс – це 7 тисяч робочих місць (військовослужбовці, цивільні). Щороку тут будували сто квартир для авіаторів. А за два десятки літ не збудовано жодного будинку для узинських захисників Вітчизни. Якщо до розвалу авіабази в Узині мешкало понад 20 тисяч осіб, то нині – майже 13 тисяч. Уся інфраструктура міста була «прив’язана» до цього авіаційного «архіпелагу».
Жодних дивідендів місто не одержало від «переплавлення» бомбардувальників на брухт. А один борт в середньому коштує 25 мільйонів доларів.
– У нас забрали 44 літаки, – обурювався Анатолій Герус. – Там, на горі, геть забули, що у гарнізоні мешкають військові (суперкласні фахівці!), яким ще служити й служити, що аеродром приречений на вимирання, що тисячі людей втратять робочі місця…
Тисячі авіаторів, цивільних стали безробітними. Звичайно, є і щасливчики, себто ті, хто знову знайшов себе у льотній справі, літають на «Боїнгах». Є авіатехніки, інженери, які обслуговують пасажирські лайнери. Дехто подався на заробітки за кордон, найнявшись на службу до іноземних авіакомпаній. Окремі військовики «записалися» до охоронних структур, стали на шлях підприємництва.
Чимало узинців до сих пір переконані, що ліквідація бомбардувальників принесла деяким спритникам гарну копійчину. Коли різали Ту-95, то на летовище, із тильного боку, регулярно заїжджали (ніби кралися) фури, забирали метал. Куди перевозили, кому продавали? Простим людям про це невідомо.
Після того, як військові залишили авіабазу, аеродром було передано в оренду двом бізнес-структурам. Подейкували, що лобістами цих фірм виступали люди з найближчого оточення тодішнього «помаранчевого» керівництва. Однак з орендою щось не склалося… Потім летовище передали під опіку Управління державної охорони. На території УДО, за півсотні метрів від КПП, – і той самий «пам’ятник» Ту-95в. Виглядає досить сиротливо.
Інженер Анатолій Герус лагідно торкався шасі старого «ведмедя»: «Втомилися… Відлітали своє». Шини спущені, тримаються на дисках.
Але мені не дає спокою історія капітана Чижа.
Олександр Чиж служив в Узині начальником льотного тренажера, на якому екіпажі вдосконалювали свою майстерність. Це була новітня техніка, 1989 року виготовлення. Таких тренажерів було всього два в Союзі. На ньому навчалися навіть іноземці (казна одержувала валюту).
Коли знищили ракетоносці, на аеродромі залишався ще тренажер, яким командував капітан Чиж. Офіцеру іноді здавалося, що про цю розумну машинерію чомусь забули. На летовищі – повний занепад, бур’яни стіною, нікого з військовиків немає. Ні, залишався один-єдиний гарнізон – тренажерний комплекс Чижа. Техніка доглянута, у відмінному стані. Якось на летовище завітав генерал, знайшов стежину до Чижа. А тут і дивак-капітан попався на очі – у шортах… і військовому кашкеті. Певно генерал пробачив Олександрові, що носить такий мундир, адже хоробро обороняв свою позицію.
– Я навіть за свої кошти придбав охоронну сигналізацію, щоб захистити тренажер від злодіїв, – згадувавав Олександр Миколайович. – А вони часто хотіли щось поцупити. Мав надію, що держава все ж знайде застосування тренажерному комплексу, адже без подібної техніки авіаторам не обійтися. Помилився. Тренажер забрали на базу утилізації, де він і закінчив свій шлях. Якось його побачив там – він гнив під дощем: поламаний, пробитий…
Було звільнено з армії й капітана Чижа. Не дозволили дослужити… Чи не на таких, як Олександр Чиж тримається (трималася) українська армія?! Хто відповів за таке кадрове неподобство? Ніхто! Подібних прикладів – сотні тисяч. Ось так заганяли Українську армію у безпросвіток, у кадровий голод та збідніння.
Чи є майбутнє у цього летовища? Хтозна. Усе – в тумані. А могло ж бути зовсім по-іншому. Ще за часів президентської каденції Леоніда Кравчука фахівці підготували проект розпорядження Президента України «Про використання Узинського авіаційного комплексу та військово-транспортних літаків Військово-Повітряних Сил України». Держава мала намір узяти курс на створення потужного цивільного летовища, залучивши вітчизняних та іноземних інвесторів. Не судилося… А чому? Можливо, хтось із чиновницької братії не побачив особистого зиску від перевтілення узинської авіабази. Не бачили гешефту. Можливо, далися взнаки традиційні байдужість, недалекоглядність, бажання жити одним днем.
А якщо летовище, себто землю, тримають «у запасі», скажімо, щоб одного гарного дня його продати? Буде слушна нагода – і ці гектари висмикнуть, покладуть «до кишені».
Леонід ФРОСЕВИЧ
Далі буде.
