Олена Павловська: «Найбільше ціную українські прапори, підписані нашими захисниками»
Чомусь медіа останнім часом мало розповідають про волонтерів, про безкорисливих і щирих душею та серцем українців, які упродовж багатьох років без піару та виступів на телевізійних ток-шоу підставляють своє надійне плече фронту. Одна з таких патріоток проживає у Києві. Знайомтеся – Олена Павловська. Кореспонденти “Українського репортера” поспілкувалися з волонтеркою.
-Пані Олено, снайпери окремого взводу називають вас Берегинею. Розкажіть, будь ласка, коли розпочалося ваше волонтерство?
-Перш за все, шановні пані Світлано і пане Леоніде, хочу подякувати вам за вашу впевнену громадську позицію і за те, що запросили мене до розмови. Коротко про те, що усі ми, кому небайдуже сьогодення і майбутнє рідної землі, можемо і мусимо для України робити. Розширювати патріотичний український інформаційний простір, відроджувати автентичну українську культуру – в цьому я бачу наші з вами спільні завдання.
Щодо волонтерства і благодійності, які є складовими загальнофілософського поняття добра ,то, зрозуміло, що тут немає визначень кількості, обсягу. Головне – намір і дія, кожен на своєму місці і за своїми можливостями. Кожний акт добра має значення. Але якщо говорити про допомогу війську і пораненим, то це почалося у 2017 році, з безпосередньої прямої участі у колективній підтримці поранених бійців у Головному військовому клінічному госпіталі і своєрідного шефства над взводом снайперів. Тоді ж хлопці назвали мене Берегинею. Я хотіла б одразу підкреслити, що мова йде тільки про мою участь в підтримці наших воїнів великою кількістю насправді небайдужих українців.
-Що ви купували для воїнів і хто допомагав передавати на фронт зібрані речі?
-Це була сама проста, але необхідна допомога – ліки, термобілизна, обігрівачі, берці, смаколики, недорога техніка, навіть фотокамери, щоб хлопці писали літопис війни просто з передової – для тих, для кого війни не існує – і для історії. Одного разу я шукала навушники і окуляри для… службових військових вівчарок, одній з них навіть пощастило потиснути лапу! А буває, що і сама пересилаю військовим необхідне напряму простими способами. І завжди зустрічаю розуміння і підтримку. Також працюю з декількома волонтерами, які особисто відвозили потрібні речі на передову.
-Яку суму з власного бюджету витратили за ці роки?
-Ви не повірите, але я ніколи не рахувала і не рахую. Просто роблю те, що можу і вважаю за необхідне.
-Що найбільше вас вражає (захоплює) в узагальненому образі українського воїна?
-Для мене немає узагальненого образу, адже за ці роки я напряму спілкувалася з конкретними людьми, чоловіками і жінками, захисниками і захисницями, волонтерами і волонтершами. У кожного з них своя історія, всі вони для мене – живі конкретні люди, що прийняли відповідальність, як свою власну, за долю країни. Воїни Збройних Сил України, добровольці, парамедики, волонтери – їх усіх об’єднує небайдужість і відповідальність.
І любов до України, до рідної землі. Коли бачиш несправедливість довкола, в моєму випадку – нашу розгодовану «мирну» столицю, розуміючи, що за 700 кілометрів на схід це тепле безхмарне життя відстоюють найкращі – єдине, що можеш зробити, це підтримати їх, і не лише словом, але головне – справами. Знаєте, що є найдорожчим для мене? Українські прапори, підписані мені нашими захисниками. Хоча я ціную і нагороди та відзнаки – це форма визнання і моїх зусиль, і це надзвичайно багато вартує.
-Цікаво було б почути про ваше родове коріння.
-Воно пов’язане певним чином з російською навалою на схід. Один мій дід родом із Запоріжжя, другий – з-під Дніпра. Коли розпочалася навала, у мене було відчуття, що мене ріжуть під корінь. В родині моєї мами панувала винятково українська мова. За цю мову мого дідуся, доцента Київського медінституту, зрусифіковні імперські холопи називали «головою колгоспу».
А вдома у дідуся була бібліотека української літератури, частково і забороненої. Мій батько, режисер телебачення Київнаукфільму, викладач Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. – Ред.), свого часу вчився у Мар’яна Крушельницького, а імена Лесь Курбас, Гнат Юра, Марія Заньковецька, Наталія Ужвій, Ада Роговцева і Костянтин Степанков були невід’ємною складовою частиною моїх розмов з батьком.
Я лише тепер розумію, що і дідусь, і батько «насичували» мене українською культурною історією, але обережно, не відкриваючи усієї страшної правди. Класична українська пісня також була невід’ємною частиною нашого сімейного життя. Батько мав семирічну музичну освіту, дідусь любив Бориса Гмирю і сам співав. Певно, з ним у мене асоціюється пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…».
Дідусь дарував мені дитячі книжки українською, і після книжки «Тарасові шляхи» якось і він, «дідя Костя», Кость Дмитрович, асоціювався у мене з Кобзарем (хіба не мав вусів, а так був схожий).
Потім у семирічній музичній школі мені пощастило з вчителями: в ті брежнєвські часи нам розповідали про українські мотиви в музиці Чайковського, про історичні конотації пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Тому, напевно, мені дуже пощастило. А ось малоросам, вважаю, не пощастило. Це ж ким і як себе треба відчувати, шоб зневажати мову і культуру землі, що тебе виростила і годує.
-Розкажіть, будь ласка, про свій трудовий шлях.
-Філологічну освіту отримала в Київському держуніверситеті імені Тараса Шевченка. Там же захистила дисертацію з фаху «лінгвістика і психолінгвістика». Викладала фонетику і мовлення. Особливо цікавим був період, коли вела курси на факультеті підвищення кваліфікації за методикою болгарського психолога Георгія Лозанова.
Викладала мову іноземним дипломатам, перекладачам США від OSIA в рамках START, а також морським піхотинцям Посольства США в Україні. Випало жити за часів стрімких змін.
-Ви чудово володієте іноземними мовами. Чи займалися перекладами творів?
-Мови мені давалися легко, можливо, і через двомовність, так би мовити, з пелюшок. В столичному університеті була дуже серйозна система викладання іноземних мов. Викладали, скажімо, французьку син видатного оперного співака Дмитра Гнатюка Андрій Дмитрович, донька письменника Олекси Коломійця Оксана Олексіївна. Скажімо, Петро Порошенко, схоже, вчив англійську за такою ж системою – його високий рівень володіння мовою, думаю, є однією з підстав такої поваги його в міжнародних колах.
Окрім англійської і французької, можу «вижити» з німецькою та іспанською. В Німеччині довелося бути саме в день об’єднання східної і західної, про ці дні багато цікавих спогадів.
Цьогоріч, на французького співака Поля Манандіза, який проживає в Україні, на його прохання і за його власними ідеями переклала три тексти знакових пісень: «Тиша» – «Speak softly, love» з кінострічки «Хрещений батько», Джо Дассена- «В світі, де тебе нема» – «Et sit u n’existais pas» і Sting – Fragile – «Крок».
Відкрию вам маленький секрет – на часі «Salut, c’est encore moi» Джо Дассена. Переклад готовий, сподіваюся, що пана Поля незабаром звільнять і пісня в його виконанні набуде українського звучання.
Окремо хотілося б сказати декілька слів про пісню з кінофільму «Хрещений батько». В перекладах, що вже існують, російському (Роберта Рождєствєнського) і українському – текст перекладено з точністю «до навпаки». «Поговори со мной» «Не мовчи». В англійському варіанті – говори тихо, так, шоб нас чуло тільки небо…Спадає на думку фільм доньки американського кінорежисера Френсіса Форда Копполи – «Lost in translation» – «Загублене при перекладі». Отож слово має значення.
-Яким, на вашу думку є сьогодні волонтерський рух? Дієвим, чи, може, затухає?
-Я не можу і не маю права говорити про цей рух в цілому. Не секрет, що військо сьогодні, порівняно з 2014 роком, виросло і зміцніло. Я скажу лише про те, що бачу сама чи відчуваю. Втомились лише ті, хто ніколи нічого не робив.
Ті ж свідомі люди, що надсилали кошти на фронт, продовжують і далі це робити. Отже волонтери продовжують свою роботу. Захисники боронять рідну землю. Україна була є і буде. Нас об’єднують неспокій і відповідальність.
-Триває інформаційна війна з Росією. Щоб ви порадили владі з приводу відсічі агресору, зокрема, на культурному фронті?
-Влада – порядна, обізнана і патріотична – не потребує порад. На те вона і влада. Що стосується кожного з нас – це поширювати український культурний простір своїми власними можливостями. Скажімо, окрім допомоги війську, чи пораненим, чи родинам загиблих, коли видавалась нагода, я намагалася сприяти поширенню української культури – пісенної, патріотичної, кінематографічної і навіть літературної.
До слова, із Заслуженою артисткою України Русланою Лоцман та її чоловіком – професійним оператором Дмитром Глухеньким ми літали до Канади на український фестиваль. Я ставила своїм завданням показати місцевій діаспорі справжню автентичну українську пісенну культуру, яскравою представницею якої є Руслана Лоцман, кандидат педагогічних наук, учениця Ірини Кириліної і Ніни Матвієнко.
-Нам відомо, що ви допомогли воїну на псевдо «Макар Слідопит» видати його першу книжку.
-Так, і, сподіваюся, що не останню. Це була книга “з нуля” – «Записки Макара». Так само, з метою поширення українського пісенного і патріотичного контенту я радо долучилася до співпраці з неординарним співаком і великим патріотом України Полем Манандізом.
Тобто це творча робота не для уряду, а для всіх і кожного, кому небайдужа доля України. Роби все, що можеш, кожен на своєму місці і за своїми можливостями для поширення високої культури українського контенту – пісенного, літературного, політичного, патріотичного за суттю.
Сприяй відродженню автентичного українського, всіма своїми словами, діями і кроками. І якщо не можеш сам стати до лав захисників – підтримуй, допомагай, в тому числі пораненим, ветеранам. Ми непереможні тільки всі разом, примножувати наші ряди – ось головне завдання. Все буде Україна!
-Дякуємо за розмову.
Бесіду вели Світлана КОВАЛЬОВА,
Леонід ФРОСЕВИЧ
