За ліквідацію військових судів — на нари!
В Україні хочуть відновити військові суди. Днями про це заявив Президент Порошенко. Мені ж думається: а хто їх зламав? Хто конкретно пустив під укіс систему військового правосуддя? Якщо ми говоримо про те, що нашу армію, спецслужби за вказівкою Кремля було навмисно зруйновано, то чи не пора доточити до цієї тези й тему ліквідації військових судів?
Це також була зрада? Диверсія? Підступний удар запроданців з п’ятої колони?
Ці питання мають, як на мене, швидко з’ясувати українські слідчі, направивши матеріали до суду. Але мені вже бачиться, що цієї стежкою вони не підуть, бо можливі винуватці прикриються, як завжди, колективною відповідальністю, експертними висновками, концепціями та законами і навіть пропозиціями європейської спільноти. Ніхто не сяде на лаву підсудних. А шкода.
Ударивши по військових судах, держава спричинила великий розор на цьому напрямку. У добротних, пристосованих для правосуддя приміщеннях військових судів нові господарі, здебільшого з адміністративних судів, узялися робити панські ремонти (з персональними туалетами для начальників). Звільнення військових суддів, кадрові перетасування, виплата грошових компенсацій — це та інше витягло з бюджету десятки мільйони гривень.
А у відповідь прихильники ліквідації, знай собі, торочили: “Військові суди — антиконституційний релікт минулого, який заважає стати судовій системі незалежною”.
З висоти часу бачимо, що наша Феміда й досі не стала дійсно неупередженою. Хоч ми й позбулися військових судів. Натомість цей розор спричинив великі клопоти у цивільних судах, які стали судити людей у погонах: створення таємних частин для роботи з документами, надання допуску до таємниць семи тисячам суддів, виплата працівникам судів відповідних надбавок, збільшення штатної чисельності в кожному суді. Щорічно така реформа з’їдала з бюджету приблизно 100 мільйонів гривень.
“На мушку” військові суди потрапили не відразу. До них приглядалися, час од часу робили закиди на їхню адресу, скажімо, дорікали невеликим навантаженням на суддів, начебто залежністю від армійського командування, бо ж погони носять… Контраргументи були такими: а що заважає державі збільшити таке навантаження? Доручіть військовим суддям розглядати справи щодо міліції, митників, податківців, тобто щодо усіх, хто носить погони. Не захотіли. Бо діють певні схеми, підходи, є свої інтереси…
Ще за період президентства Кучми військові суди почали шпиняти за те, що нібито розглядали не армійські справи: земельні спори, позови про розлучення. Але це було брехнею. Можливо, вона укладалася в якісь хитрі плани компрометації військового судочинства.
Чомусь “муляли” військові суди тодішньому міністру юстиції Олександру Лавриновичу, екс-керівникам Верховного суду Василю Онопенку, Василю Маляренку.
Коли гетьманську булаву узяв до рук Віктор Ющенко, то для військових судів, здавалося, настали часи якісних змін. Тим більше, що сигнали подав сам гарант Конституції. Весною 2005 року Ющенко провів робочу зустріч з очільниками Конституційного суду (Микола Селивон), Верховного суду (Василь Маляренко), Вищого господарського (Дмитро Притика). Обговорювали судову реформу.
“Ми повинні повернути усе, що було втрачено останніми роками. Це — незалежність судової гілки влади, статус, повага, законність”, – показав орієнтири Ющенко.
Овва! Але вже через рік, у травні 2006-го Президент України схвалив Концепцію судівництва, проект якої підготувала Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Правники обурювалися, що в складі цієї комісії не було жодного діючого судді.
Знаєте, який сюрприз підготували автори концепції? Геть військові суди!
Так і записали: “У судовій системі України не повинно бути такого виду судів, як військові суди. Судді військових судів мають особливий статус, зокрема перебувають на військовій службі, мають військові звання, отримують доплати за військові звання. Це суперечить принципу єдності статусу суддів, є несумісним з вимогами щодо незалежності та безсторонності судді і не відповідає європейським стандартам, як їх тлумачить Європейський суд з прав людини”.
Підписав документ глава Секретаріату Президента Олег Рибачук.
Щойно Янукович “в’їхав” на Банкову, як незалежні аналітики спрогнозували: сей донецький чоловік надасть нового імпульсу судовій реформі.
Ага, надав. “Двічі несудімий” оперативно підписав Закон «Про судоустрій і статус суддів». Військові суди у цьому документі не проглядалися ніяк. Страшний розвал котився державою: армію, силові структури, правоохоронні органи — під ніж, зрадників — до керма, скрізь треба було витлумити усе живе, дієве, ефективне. У хід ішли оманливі заяви, облуда, нісенітниці, прикривалися демократичними нормами та практикою європейського права.
Той, хто ставав на захист військових судів, піддавався огульній критиці. Там, нагорі, не хотіли навіть подумати, що додати роботи військовим суддям було напрочуд легко і просто. Скажімо, варто було внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, визначивши, що військовим місцевим судам гарнізонів, як адміністративним судам, підсудні усі адміністративні спори, пов’язані з військовими формуваннями, силовими структурами.
У 2009 році у Верховній Раді навіть було зареєстровано такий законопроект. Низка керівників силових відомств у листах на адресу тодішнього голови парламентського комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова просили підтримати документ. Марна справа.
Навіть не запримітили, що такі суди діють у багатьох країнах: Великобританії, США, Польщі, Канаді, Бельгії, Франції, Іспанії…
І ніхто з державних мужів не забігав уперед: а раптом — війна? Ми в спішно будемо перелицьовувати цивільний суд на військовий?
Чому, чому стільки помилок в державному будівництві? Чому стільки зради? У нас постійно одне й те ж: ліквідовуємо — відновлюємо… До безкінечності.
Нехай би суд хоч раз публічно (іменем України) покарав когось за такі кульбіти.