Нобелівська премія потрібна Україні саме для політичного престижу. Сьогодні – день народження Ліни Костенко
Чи потрібна Нобелівська премія Ліні Костенко?
Думаю, що їй особисто – ні. А Україні – потрібна.
Звісно, ми пам’ятаємо її відказ на спробу Кучми дати якогось ордена: “Політичної біжутерії не ношу!”. Та й у віці 91 року, який сьогодні відзначають шанувальники першої поетеси України, хтозна чи воно їй треба, те преміювання. Тим паче, що Нобелівська премія насправді не є аж ніяк еталонною – хто навіть з літературознавців може похвалитися читанням Герти Мюллер, Еліса Манро, Петера Ґандке чи Луїзи Ґлік? А це все лауреати Нобелівки недавніх, уже 2000-х років. І не кажіть про іноземне віддалення авторів – у сьогочасному, наскрізь проштиреному інетом світі, все перекладається і читається…
Ба, більше – зчасту Нобелівська премія присуджується з політичних мотивів, а не художніх – прикладами, можуть бути Алєксандр Солженіцин та Йося Бродський, а недавно – Світлана Алексієвич.
Проте Нобелівська премія потрібна Україні саме для політичного престижу. Нагадаю, що на Нобелівку висували Івана Франка, Івана Драча, Василя Стуса. Зараз, в переддень дня народження Ліни Костенко, знову заговорили про Нобелівку. Оно навіть якісь “слуги непонятноякого народу” забалакали на цю тему. І, як завжди, неграмотно, бо висувати кандидатури можуть лишень ” члени Шведської академії, інших академій, інститутів і спільнот з аналогічними завданнями й цілями; професори історії літератури та мовознавства університетів; лауреат(к)и Нобелівських премій в області літератури; голови авторських спілок, що представляють літературну творчість у відповідних країнах”. (Цитата з Вікіпедії – хоч би її читали депутати!).
Але ж постає питання – а чи висував Михайло Сидоржевський, голова цілої НСПУ, кандидатуру Ліни Костенко? (Та й як він може висувати, якщо він оно в 91 її рік вітає з… ювілеєм? Минулорічне вітання дав чи що?). Чи робив це хоч хтось із численних українських професорів літератури – чи вони, як Михайло Наєнко, досі моляться на какадушний піджак Євгєнія Євтушенка і на всю російську літературу?
У віршованому романі Ліни Костенко її герой – гетьман Богдан Хмельницький каже: “ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ! Важке це діло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. Та всяк тебе ще й брудом облива”…
З Вікіпедії. Ліна Василівна Костенко — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
Почесна професорка Києво-Могилянської академії, почесна докторка Львівського та Чернівецького університетів.
Відмовилася від звання Героя України.
Твори Костенко перекладено англійською, польською, білоруською, естонською, ерзянською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами. Зокрема, її вірші на польську перекладали Флоріан Неуважний та Лeшек Енґелькінґ.
Сама ж поетеса є авторкою перекладів чеської та польської поезій.
До теми. У 2018 році на сайті “Український репортер” було розміщено інтерв’ю: “Іван Драч жодного разу не одягав Зірку Героя. Пам’яті великого поета”.
Журналіст Леонід Фросевич поцікавився в Івана Драча:
– Коли український письменник стане нобелівським лауреатом?
– Мені здається, що нині міг би бути найбільш готовим до цього Василь Голобородько, – відповів Іван Федорович.- По перше, з Донбасу, а це було б дуже цікаво для деяких кіл,по друге, його твори найбільше перекладають з усіх сучасних українських поетів. І вірші прекрасні.
– Свого часу були розмови про Ліну Костенко, як претендентку на нобелівську.
– І про Павличка також. До речі, вашого покірного слугу висували на Нобелівську премію ще в 1967 році. Павла Тичину, Ліну Костенко і мене.
– Як це було?
– Членом Нобелівського комітету був видатний сходознавець, українсько-американський історик Омелян Пріцак. І запропонував нас… Але наступного року, 1968-го, помер Тичина. І вся ця справа завершилася нічим.
