Київ: замість площі московітського графа утвердимо площу Євгена Чикаленка
Є люди, як стовпи, як віхи історії. Без них немає ні опори, ні слави в держави. Ну, скажіть, чи мислима нинішня Україна без Миколи Леонтовича, без його на весь світ уславленого “Щедрика”?
А без Тараса Шевченка, без Ліни Костенко, без Лобановського, без українки Анни Ярославівни, прабабці тридцяти французьких королів?
Є така двоєдина штука, яка зветься вдячністю і пам’яттю поколінь. Ні, це не те, коли на кожній вулиці, в кожному дворі школи, в кожній лікарні (він що, зцілитель?), а в Жмеринці і в приміщенні залізничного вокзалу ставили пам’ятник Леніну. Ні, то був психоз.
Коли 8 грудня 2014 року хлопці-молодці зі «Свободи» вниз головою штовхнули гранітну статую з лезніківського (Житомирська область) граніту Ульянова-Бланка, я сам це на власні очі бачив, як дехто, досі навіть не помічений в комуністичному фанатизмі, головою об стінку бився: «Не чіпайте Леніна! Це – святе!» Виявляється, можна так звикнути до фанатизму кремлівської пропаганди, коли убивця мільйонів українців буде видаватися за свого «в дошку» навіки. Не знаю, це ще стокгольмський, а, можливо, і синдром Бессарабки: нам все-таки потрібен вождь над головами.
Ну, як же Києву без уперед сягаючого? Того, хто б недремним дозорним оком день і ніч оглядав із високого постаменту на пагорбі проспекту Тарасу Шевченка аж ген-ген на схід, де на світанку на небо викочується Сонце, звідки, власне, й скинули кривавого вбивцю мільйонів українців. Кого ж поставити маємо над собою?
Я теж ходив і довго думав над цим. Аж поки не написав, що на місце Леніна дайте мені… Євгена Чикаленка! Мецената, революціонера духу, українського патріота, письменника, публіциста – на всі покоління й віки…
Бо то за останні часи був наймудріший з українців епохи кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть! Багатий національний наш поміщик-самородок, високославний землевласник, знавець тонкощів організації селянського життя-буття, виробництва харчової продукції, мудрий агроном, у якого щорічно водилися найвищі, рекордні врожаї зернових і технічних культур.
Господар, котрий активно переводив власне виробництво на науково-обґрунтовані сівозміни, на використання високопродуктивної зарубіжної техніки, прогресивних сортів рослин, порід свійських тварин. А найголовніше – він свою передову агротехніку і кращі методи роботи описав і підготував до видання доступною для розуміння мужиками українською мовою. Тією, якою користувалося село. Нинішньою нашою мовою!
Але в царській імперії, як відомо, діяли драконівські Валуєвський циркуляр та Емський указ, які жорстоко забороняли будь-кому друкувати книги малоросійською. Настирливий українець п’ять років завзято і уперто, ні на мить не відступаючи, штурмував приймальні і вітальні міністра внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі, все-таки змусивши того дати дозвіл на випуск 500 тисяч (!) книг з досвіду передового виробництва хліба і ковбаси в Україні.
Книги-брошури Чикаленка дійшли буквально до кожного серйозного товаровиробника. Українці з цієї брошури вчилися грамоти і як правильно хазяювати на нашій землі. Це була своєрідна Просвітительська Академія Євгена Чикаленка в масштабах всієї України!
Навряд чи має якийсь народ на землі такого, умовно кажучи, Діогена, що світив усім своїм людям. Це був наш справжній вчитель-просвітитель мас, не менший за Вольтера, за Етьєн Кондільяка, відомих наших могилянців – Миколу Мотоноса, Василя (Григоровича!) Рубана, Григорія Полетику!
Таким, власне, був початок і потужний прорив для Євгена Харлампійовича в царині меценатства, бо те все не давало йому ні краплі зиску, окрім розорення заради свого рідного народу. Як добрий і мудрий, грошовитий Апостол добра, він став опікуватися створенням і випуском першої в Україні україномовної газети “Рада”. Фінансуючи її, Чикаленко зібрав туди наймудріших людей того часу. Хто хоче почитати про це докладніше, прошу відкрийте мої розвідки з цієї проблеми, озаглавлені «Кумир українців дід Чикаленко» тут – і продовження тут.
Коли в “Раді” складалася сутужна фінансова ситуація, меценат-українець виїжджав у село і без жалю, особливої скорботності продавав частину своєї маєтності. Ділив її як шагреневу шкіру за Оноре де Бальзаком. Наче обрізав полу свого піджака, як колись було висловився сам Є. Чикаленко.
За роки існування першої україномовної газети Євген Чикаленко загалом безповоротно потратив на її утримання не менше 80 тисяч рублів! Коефіцієнтом вартості затрат тоді був не американський долар, а ціна певної маєтності.
Приміром, одна корова коштувала 9-10 рублів. Осягніть суму тих колосальних збитків, на які йшов меценеат ЗАРАДИ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА!
А коли додати, що великий український патріот 25 тисяч рублів потратив на спорудження Українського Академічного дому у Львові, тисячі й тисячі – на випуск «Словаря української мови» під редакцією Бориса Грінченка, на лікування Івана Франка, зарубіжні поїздки і лікування Михайла Коцюбинського, вийдуть просто-таки колосальні суми.
1903-го в Україні відзначали 35-ліття творчої діяльності композитора Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912). Вшанувати великого Маестро домовилися діячі літератури, мистецтва, відомі люди двох роз’єднаних частин України – Наддніпрянщини і Галичини – під час відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському, родоначальнику сучасної української мови. Відбувалося це в Полтаві 30 серпня того ж таки 1903 року.
Там уперше зустрілися – Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Олександр Олесь, Сергій Єфремов з Василем Стефаником, Кирилом Студинським, Юліаном Романчуком, Євгеном Левицьким, Мироном Кордубою, Василем Сімовичем та іншими. І вже до кінця року цей задум почав втілюватися в життя. Свято розпочалося виїздом пана Лисенка за кордон, у Галичину, в супроводі відомого діяча та письменника Сергія Єфремова й українського громадського діяча, покровителя всіх національних муз Євгена Чикаленка.
У Галичині М. Лисенко, як сам оповідав, був прийнятий «королівською учтою» у Львові, Тернополі, Чернівцях та інших містах. Друга частина цих торжеств відбувалася в Києві, а також у Чернігові і Петербурзі.
Все це фінансувалося з кишені мецената, поміщика Євгена Чикаленка.
Цим підкреслити хочу, що Євген Харлампійович просував у народ не лише нашу рідну мову, випускаючи за власний кошт українські газети, журнали і книги, підтримуючи журналістів, письменників, поетів. Він активно потакував і матеріально допомагав доморощеним мистецтву, музиці тощо.
Фінал у великого українця, його сім’ї виявився надзвичайно плачливим. Я віднайшов у старих підшивках україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року щоденно видавалася і видається (щоправда, тепер тижневиком!) у США, відозву редакції до своїх читачів і прихильників.
Мовляв, браття-українці, хто скільки може, скиньмося, будь-ласка, на невідкладну допомогу великому Українцю Євгену Чикаленку і його дружині, бо інакше вони помруть з голоду під Прагою, у Подєбрадах.
І браття-українці всього світу по 50-75 центів, по долару скидалися на допомогу. Є зворушливі списки тих, хто жертвував на прожиток колишньому багатію, котрий все потратив до копійки на рідну свою Україну! На наш народ! Це неповторний приклад у світовій історії, пані й панове! Хоча б знайте про це…
Євген Харлампійович якось, оцінюючи роботу меценатів, сказав мудрі і пророчі слова: Україну треба любити не до глибини душі, а ДО ГЛИБИНИ СВОЇХ КИШЕНЬ! Золотий вислів. Залізна логіка, але жахлива суть!
У статті «Хто ж зійде на постамент пам’ятника у центрі Києва», яка вийшла на кількох українських сайтах і з’явилася також на нашому сегменті Фейсбуку 31 грудня 2016 року, я написав, що на моє переконання, місце на постаменті у центрі Києва заслужила Велика Людина, неперевершений Українець-Патріот – Євген Чикаленко! І притримуюсь цієї думки незмінно…
Але, розумієте, друзі, пані й панове, хто такий я? Лише журналіст і письменник. І це, звичайно, лише моя приватна думка.
Тим часом у Києві утворився Просвітницький центр Національного відродження імені Євгена Чикаленка. Славні люди, благородна ідея. Очолює цей творчий рух народний депутат України попередніх скликань Юрій Васильович Гнаткевич.
Об’єднані ним люди ведуть пропаганду того, щоб у столиці України площу, котра носить нині ім’я російського графа Льва Толстого, перейменувати на імені Євгена Чикаленка.
Це справді чудова ідея! Тим паче, що з московітським письменником в Києві пов’язано аж сім (!) топонімів: є три вулиці його імені, один провулок, площа, станція метро і меморіальна дошка. Чи не забагато, скажіть, будь ласка.
Тим паче, що ніяких заслуг російського письменника перед Україною немає. Ну, немає, розумієте, просто немає! Лев Толстой – і все. Брав участь у Кримській війні, прославляв «руськоє оружіє» – читай «руській мір».
А ось Євген Чикаленко, котрий поклав за українську, незалежну, суверенну Україну всю свою величезну маєтність, здоров’я і навіть життя, ніяк (було вже кілька спроб назвати його іменем один з об’єктів інфраструктури Києва) не вдається пробити. Київський заскорузлий, зрусифікований люд глухий на розуміння, відозви до нього! І це треба визнати як даність!
Тут дві причини. Перша та, що ім’я Євгена Чикаленка поки що вкрай мало відоме українцям. Позаяк у радянські часи Є. Чикаленка під страхом тюрми не можна було ніде навіть згадувати. А ось нині, думаю, ні в Мінінформі, ні в Мінкультурі, котрі б мали займатися просуванням імен справжніх українських героїв у маси, насправді не знають, про кого йдеться.
Там просто чиновники не доросли до реалій нинішнього часу. Як і на Банковій, у комітетах Верховної Ради. Вони знають добре одне – рубати «капусту» з бюджету і ховати те все по родичах і офшорах. Для чого їм герої з народу, наші ДУХОВНИКИ. Вони згодні й на площу російського графа…
Більше того, ті, хто блокує рух за очищення української столиці від засилля принизливої для українців змосковщиної топонізації, тим самим тримають у парадигмі відворотного «руського міра» нас усіх.
Що це, як не відверте рашівське ярмо на шиї українців, коли в столиці незалежної України є аж сім топонімів графа Толстого, а в Москві лише один. То хто кому тут ближчий, хто кому рідний брат, а хто літературний попутник?
Друге: страшенний спротив просуванню українських імен, наших вітчизняних кумирів у топоніміку столиці чинить ця проклята «п’ята колона». Її таємні, треба визнати, ресурси і сфери впливу величезні. Система роботи глибоко законспірована, фінансується ви знаєте, ким і звідкіля. Але й це долається спротивом і патріотизмом. І відступати нікуди! Тільки вперед!!!
Як підсумок скажу: я зовсім не наполягаю на тому, що треба боротися за обов’язкове сходження Є. Чикаленка на постамент перед Бессарабкою. Тож почнімо з присвоєння його імені площі перед виїздом з Великої Васильківської на головну магістраль Києва – Хрещатик.
Цими днями від Юрія Гнаткевича отримав ось якого листа:
«…пане Олександре! Комісія з найменувань при КМДА, всупереч агресивним вимогам цілої делегації малоросів і ватників, яких привела на засідання комісії одна депутатша Київради з “Самопомочі”, одноголосно проголосувала за перейменування площі Льва Толстого на площу Євгена Чикаленка. Тепер це рішення висить на сайті КМДА як проект рішення Київради. Цей проект виставлено на громадське голосування через згаданий сайт. Отже, для українських націонал-патріотів настав час істини: або ми їх, або малороси і яничари нас.
Просимо Вас не тільки проголосувати за площу Євгена Чикаленка, а й “ПОПРАЦЮВАТИ”, долучивши до цього голосування друзів, знайомих, родичів. Агітаційний матеріал дивіться у “Вкладенні”.
Допоможіть Чикаленку, який у Києві досі не має жодного топоніму, а Лев Толстой має їх аж сім!”
Далі йде таке звернення:
“Українці! Повернімо Україні ім’я великого сина України!
Зараз на порталі КМДА триває голосування за присвоєння імені Євгена Чикаленка нинішній площі Л. Толстого. Справді: навіщо російському графу і письменнику крім трьох вулиць і провулку ще й площа в самісінькому центрі української столиці?..
На відміну від нинішніх олігархів і казнокрадів Євген Чикаленко не напихав грішми свої кишені і не ховав їх в офшорах, а тратив їх на українське національне відродження. Україну, як він казав, треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені. Площа Євгена Чикаленка у центрі столиці нагадувала б грошовим мішкам та корупціонерам, хабарникам і казнокрадам про те, як треба ставитися до України. Та й усім українцям також…
Особливе звернення до тих, хто вважає себе українським націонал-патріотом чи націоналістом. Для них ми наводимо цифри про деякі цікаві голосування на сайті КМДА.
Отже, за перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери проголосували 3146 киян. За перейменування проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича проголосували 3165 киян.
Проти таких перейменувань проголосували відповідно 2548 і 2627 киян. Наведені цифри свідчать про те, що Бандеру і Шухевича підтримали одні і ті ж самі, як їх називає Петро Симоненко, «печерные националисты». Гордимося цим найменням!!! Проти ж виступили одні й ті ж самі ватники, малороси і яничари, одним словом, весь активний столичний «русский мир».
Порівняємо ці голосування з ситуацією про перейменування вулиці Льва Толстого і вулиці Мельникова – організатора перших марксистських гуртків в Росії. Отже, за Євгена Чикаленка було віддано 1742 голоси (проти 2160), а за Юрія Ільєнка 1601 голос (проти 1177). Є. Чикаленко та Ю. Ільєнко є совістю української нації.
У такому разі де і чому пропали неподані за них орієнтовно від півтори тисячі до двох тисяч голосів «печерних націоналістів» (3165 мінус 1742 та 3165 мінус 1601)? Чому ті, які активно підтримали Бандеру і Шухевича, не захотіли підтримати Чикаленка?
Значуще питання!
Є надія, що зараз усі українські патріоти не забудуть зайти на сайт та, спершу там зареєструвавшись, віддати свій голос за Євгена Чикаленка. При цьому треба проявити терпіння, бо не всім реєстрація вдається відразу.
Не будьте байдужими, друзі, ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЧИКАЛЕНКА!
Для довідок: 098 72 32 284
Олександр ГОРОБЕЦЬ
На цю тему читайте тут:
