Велоспорт: Тетяна Клімченко мріє про «золоту» вершину

Зима не є перешкодою для професійних велосипедистів. Нещодавно в Мінську пройшов V етап Кубка світу з велоспорту (трек) . Як повідомляла Федерація велосипедного спорту України, для наших співвітчизників досить успішно завершилися ці престижні змагання. «В нелегкій боротьбі серед найсильніших спортсменів світу українці здобули 2 бронзові медалі».

А напередодні Нового року в чилійському Сантьяго завершився четвертий етап Кубка світу-2017 з велоперегонів на треку, де велосипедисти національної збірної України завоювали аж сім нагород.

Дві з них, бронзові, у дисципліні омніум вибороли представники Львівського державного університету фізичної культури Роман Гладиш і Тетяна Клімченко.

За місяць до цієї перемоги 23-річна червоноградка Тетяна Клімченко в столиці Німеччини Берліні на чемпіонаті Європи з велоспорту на треку завоювала срібну медаль у скретчі (гонка на дистанції 10 км), поступившись лише Тріне Шмідт із Данії. Вихованка тренерів В’ячеслава Рудька та Ореста Тичка до цього вже ставала медалісткою чемпіонатів Європи серед юніорів та «андерів». А тепер уперше зійшла на п’єдестал пошани серед континентальної еліти.

Сьогодні Тетяна разом із колегами-спортсменами перебуває в Туреччині, де готується до чемпіонату світу. «Український репортер» письмово, через соцмережі поспілкувався з Тетяною Клімченко.

– Пропонуємо трішки заглибитися в минуле, пані Тетяно. Про те, з чого почалося захоплення велоспортом, яким був перший велосипед. І, звичайно, про перше спортивне досягнення…

– Все почалося з уроку фізкультури, на який прийшов тренер В’ячеслав Іванович Рудько, – розповідає спортсменка. – Він запрошував усіх займатися велоспортом. Нас тоді багато з класу пішло. Але залишилася я одна. Я добре пам’ятаю перший велосипед: залізний, червоний, обдертий трохи… Найперші мої перегони – крос у Львові в Стрийському парку. Я тоді прийшла другою. Але це був гарний початок!

– Як тобі вдалося стати однією з найсильніших велоспортсменок країни?

– Однією з найсильніших я стала не одразу. Спочатку добре давалися чемпіонати України і всеукраїнські змагання. Потім уже почала їздити на міжнародні змагання. І так вийшла на міжнародний рівень. Хоча був період у моїй кар’єрі, коли медалями і не пахло.

– Таню, минулої зими ти в одному з інтерв’ю сказала: «В мене буде вільне літо, я не поїду на «андерський» (серед спортсменів до 23 років) чемпіонат, тож зможу взяти для себе більшу шосейну базу і краще підготуватися до чемпіонату Європу та етапів Кубка світу». Твій результат на чемпіонаті Європи в Берліні свідчить про те, що все заплановане вдалося втілити у життя?

– Взагалі я не планувала виграти, просто хотіла показати свій найкращий результат. Дуже рада, що все вдалося. Перед скретчем я брала участь у гонці з вибуванням. І вибула першою. Це для мене було шоком. Уперше я приїхала останньою – такого, щоб я вибула першою у гонці з вибуванням, ще не було зі мною. Зате я вперше потрапила на п’єдестал чемпіонату Європи серед еліти. Дуже хотіла реабілітуватися у скретчі. Наш спортсмен Роман Гладиш у той же день виграв «бронзу». І тоді в мене з’явилося велике бажання також «заїхати» у призи. Так і вийшло. Своїм виступом задоволена.

Стояти на п’єдесталі – це завжди особливі відчуття.

– Як тебе зустрічали вдома після перемоги?

– Спокійно. Чесно кажучи, навіть трошки дивно. Зустрів тільки двоюрідний брат. Такого ажіотажу, як після минулорічної перемоги на етапі Кубка світу в Лос-Анджелесі, не було.

– А взагалі у велосипедистів є таке поняття, як міжсезоння, канікули?

– У трековиків це стається зазвичай після чемпіонату світу. Хоча у нас багато жінок виступають і на треку, і на шосе. І я не знаю, коли в них виходить відпочити. Мені вдається відпочивати, зазвичай, днів десять, а найдовше тривала моя відпустка, коли не сідала на велосипед приблизно три тижні, якось восени.

– Таню, чим сьогодні взагалі живе велоспорт: де тренуються, яка підтримка держави, чи є матеріально-технічна база, з якими проблемами стикаються наші спортсмени?

– Останнім часом українська збірна тренується у Львові. Але на зимовий період ми виїжджаємо в Туреччину. І наразі я тут. Готуємося до чемпіонату світу. А збори поки що проходять добре. Важко, але добре. Я деякий час тому приїхала з Мінська (там був п’ятий Кубок світу), то мені важче, ніж іншим дівчатам, які туди не їздили. В Мінську виступ був важким. Ми, як завжди, прилетіли за кілька днів. «Розкатувалися». Якщо говорити про скретч, то гонка була спочатку спокійною. Все вирішували останні кола. І мені не вдалося зберегти хорошу позицію. Тоді виграла швейцарка…

Щодо підтримки держави, то вона досить слабенька. Немає гарних велосипедів – як трекових, так і шосейних. Формою теж не балують. Основною проблемою є нестача грошей та інвентарю. От я, наприклад, вже шість років поспіль їжджу на одному і тому ж велосипеді. Але проблема в тому, що він уже зношений, і це вже зменшує мої шанси на гарний результат. Інші збірні можуть щороку міняти велосипеди. В нас з цим складно. Нещодавно ми зіштовхнулися з такою ситуацією, що ШВСМ не можуть забезпечити покришками. В мене банально стерлися покришки, і мені потрібні нові. Вони недорогі, але їх не дають. Це смішно. Тим паче, що я ж не просто виступаю на чемпіонатах України, а завойовую медалі на міжнародній арені. А на чемпіонаті Європи в Берліні так узагалі самі харчувалися. Одна наша дівчина взяла з дому плитку, баняк, і в готелі ми самі готували їжу.

Зараз жіночу збірну тренує Орест Тичко. Він же – мій особистий тренер. Перейшла до нього, коли вступила до університету фізичної культури. Мій тренер В’ячеслав Рудько переїхав до сина в Ірпінь під Києвом, і тепер червоноградська спортивна велошкола не працює.

Мінськ, V етап Кубка світу з велоспорту
Мінськ, V етап Кубка світу з велоспорту

– А як твоя родина ставиться до такого захоплення? Ти ж удома практично не буваєш. Та й перевантаження на користь нікому не йдуть. А треба ж, можливо, і дітей народжувати, і чоловіка глядіти… На це часу вистачає? А почитати щось чи в театр, на концерт сходити?

– Для домашніх мої виїзди – це вже норма. І, звичайно, пишаються мною. А про чоловіка і дітей я поки що не думаю. Книжки я обов’язково беру із собою, особливо на довгі збори і змагання… А коли трапляється відпочивати вдома, у Львові, то ходжу в кіно, інколи просто на прогулянку. В театрі давно була. Але як з’явиться можливість – обов’язково піду.

Мінськ, V етап Кубка світу з велоспорту
Мінськ, V етап Кубка світу з велоспорту

– Таню, ось ти зараз тренуєшся в Туреччині… А як турки до наших дівчат-спортсменок ставляться?

– Добре. Але в Аланьї пройти повз їхні магазинчики і не почути: «Україна, заході пасматрі. Очі красіва» – просто неможливо. Але ми з дівчатами намагаємося завжди швиденько пройти мимо.

***
Спортсменка розповіла, що любить читати історичні твори. Зараз читає роман Донни Тартт “Щиголь”. Але найбільше їй сподобалася книга Ірини Вільде “Сестри Річинські”. До їжі Тетяна неперебірлива, але все підряд теж не їсть. Ніяких дієт вона не дотримується, а улюблена страва – «борщ і макарони з м’яском».

– А як відпочиваєш?

– Відпочинок буває різним: от сьогодні, наприклад, тільки ліжечко – немає сил йти куди-небудь. Сауна теж буває, і басейн, але рідко.

Про свою команду Тетяна каже: «В команді переважно товариський дух. Інколи буває, коли щось комусь не подобається, але це в основному на самому тренуванні. І, в принципі, на ньому і лишається.

Я взагалі не люблю сваритися. І поки що ніхто нікого не підставляв. Талісману немає і забобонів теж. Але буває і таке: якщо ввечері помити гарно велосипед, то наступного дня потрапиш під дощ.

Раніше був у мене ведмедик Умка, але, на жаль, я його забула в Португалії, коли була на чемпіонаті Європи. Тепер не беру нічого».

У скрутні хвилини дівчину завжди підтримують її перший тренер, батьки і подруга Таня.

У найближчих планах дівчини – «потрапити на Олімпіаду, а далі ще не знаю». Вона подумує над тим, щоб наступного року було б добре здобути «золото». Але на все свій час.

Наталя ПЛОХОТНЮК

Фото із сайту Федерації велосипедного спорту України

На цю тему читайте також тут:

Українські велосипедисти на п’єдесталі пошани в Мінську (+відео)


Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”