У шкурі “ведмедя”
Побачивши, яким Володя виліз з окопа, кинувши погляд на його відеокамеру, промайнуло: ось вона, справжня журналістика. І — справжній “Ведмідь”.
Є такий прийом: іноді журналіст змінює професію. Тимчасово. Щоб показати життя “ізсередини”, увійти в образ, передавши потім на газетних шпальтах, на сайті чи в телесюжеті характерні подробиці.
Командир інструкторського підрозділу ВДВ Маруся Звіробій запропонувала перевтілитися — стати курсантами навчального підрозділу “Марусині ведмеді” на 199-ому полігоні ВДВ. І попередила: це — вишкіл по-справжньому. За бажанням. Відмовитися? Женемо геть такі думки. Вік? Коли країна воює, то хіба це має якесь значення? Тоді навіщо таке випробування? Знову “відчути” зброю, бодай на короткий час жити засідками, окопами, перевірити себе, коли ти біжиш при повній амуніції…
А дозволив такий вишкіл командувач ВДВ, Герой України генерал-лейтенант Михайло Забродський.
Отже, сьогодні ми не репортери… Стараємося. І досить швидко увійшли “в образ”. А думка весь час кружляє, ніби наскрізь прошиваючи свідомість: як там, на фронті? Щодня — біда… Отож бо за найменшої нагоди навчаймося точно стріляти, дивитися на окупанта-москаля крізь приціл автомата.
А щодо віку. Одного разу в столиці розмовилися з приземкуватим солдатом в літах.
– Моє псевдо – Старий, 59 років. Інженер-будівельник. Сьогодні – танкіст, командир танка, – каже він.
– Чому в такі роки йдуть на фронт?
– В країні війна.
– А хто у вас удома залишився?
– Двоє дітей, троє внуків, дружина. «Діду, сиди вдома!» – радять внуки.
А йому не сиділося… Це той самий дідусь, який спалював російські танки в районі Спартака, викликав вогонь на свій танк на Донецькому летовищі… Анатолій Скрицький – запам’ятаймо прізвище героя.
У нашому підрозділі “Марусині ведмеді” також служить воїн-контрактник (водій), за плечима якого добрячий вантаж років. Побратими-інструктори його по-доброму називають “Дєдом”. Це – Руслан Соколюк з Гайворона. Пройшов отеє донбаське пекло, був контужений. Наші молоді курсанти могли б назвати його “батьком”, бо і води турботливо принесе (щоб руки помити), і дівчатам допоможе автоматний “магазин” зарядити, і руку їм подасть, коли “десантуються” з вантажівки.
От вкотре і переконуєшся: таких людей в жодній країні не знайдете! Із цієї серії долинає й такий факт. Якось ми розповіли про киянина, генерал-майора Миколу Ковбу, викладача Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Звільнившись з навчального закладу, Микола Дмитрович — чоловік в літах! – пішов записуватися добровольцем на фронт.
Навіть погоджувався йти простим солдатом. Не взяли, бо вік уже не той.
Кілька років тому генерал Ковба, як експерт, за дорученням прокуратури брав участь у підготовці висновку щодо причин та обставин трагедії під Волновахою 22 травня 2014 року. Тоді на 3-й батальйон 51-ї мехбригади напали терористи, загинуло 18 наших воїнів. На жаль, система вогню, спостереження й розвідки практично не була організована — таким був один із експертних висновків.
Армія вчиться, в тому числі й на помилках. Мусимо оволодіти воєнним мистецтвом досконало — правило для усіх, хто потрапляє на полігон ВДВ, до “Марусиних ведмедів”.
Ми стали табором посеред лісу, в тилу “ворога”. Безпека понад усе. Маскуємося. Капітан Андрій Жигало, командир групи виживання та розвідки 199-го навчального центру, не втомлюється повторювати про “секрети”, чергування, специфіку розведення багаття в таких умовах.
– Не замерзнете, – підбадьорює він. А по хвилі із його вуст зринає загадкове: – Ще буде нічна програма.
Рука тягнеться до блокнота, щоб записати чиєсь оригінальне запитання:
– Чи треба знімати бронежилет, коли лягаємо спати?
…Потріскують дрова у вогні, поступово стихає табір, усе тут хилиться до сну. Дещо звеселяє запитання інструктора:
– Чий це безгоспний автомат лежить? Шолом можете залишити, бронежилет, а зброю — ніколи!
Нам видали холості набої, наш пост — західний сектор. Три години наодинці з темною лісовою стіною. Щойно північний сектор під прикриттям танка атакували “терористи”. Курсанти відбили напад. Ось вам і “нічна програма” за версією капітана Жигала.
За годину і наш пост вступає у запеклий бій. Диверсанти не прорвалися. Потім ще один “обмін вогнем”, другий, третій…
Нарешті дочекалися зміни. Спочинемо трішки. Автомат — поруч, під боком. Дрімаєш, а думки про зброю. Вона 1974-го року виготовлення. Можливо, саме з цим “Калашниковим” колись служив строкову. Як давно це було. Час би вже нашим армійцям дати й новітню зброю: австрійську чи американську. А то виходить, що ці автомати є вічними. Кажуть, що їх у нас як зірок на небі.
Крізь дрімоту чуєш уривки фраз, які долинають від багаття. Стиха тече спонтанна розмова: про те, як проривалися з боями з оточення, як бракувало техніки, як тримали плацдарм… Мабуть, хтось з інструкторів згадує. Ці хлопці небагатослівні. Жорсткі. Правдиві. Їх війна змусила по-іншому дивитися на життя. Вони не люблять говорити ані на телекамеру, ані на диктофон. Не їхнє це. А ось в бою хоробро показати себе, за необхідності прийти на допомогу побратимам, змусити ворога відступати — оце вже їхній стиль.
Такими, переконані, є інструктори “Марусиних ведмедів” Олександр Бас, Дмитро Симонов, старшина роти Олександр Костецький та їхні колеги.
Дуже пізнавальними були заняття з медичної, тактичної, вогневої підготовки.
Ми намагалися бути старанними. А в перерві між “уроками” усе розпитували про те, про се (професія зобов’язує!). Ось реальна історія від Марусі Звіробій. Одного разу Маруся вирішила перевірити, чи надійним є блокпост. Запросивши “на справу” двох сільських дівчат, вона без жодних перешкод підійшла до вартових. Вважайте, що пост було “знищено”. Такою є ціна безпечності. Звичайно, потім був жорсткий розбір польотів.
Можливо, в тому числі й завдяки такій науці сьогоднішні “Марусині ведмеді” є зразковими воїнами, універсальними солдатами.
Чи стали репортери такими універсалами? Принаймні ми долучилися до війська і себе випробували, а ще у блокноті багато записів про інструкторську групу. Скажімо, “лекцію” на лісовій галявині сержанта Андрія Шарана можна годинами слухати — й буде цікаво. Андрій розповідав про секрети маскування: як навчитися “бачити” ліс, поле, як можна “розчинитися” посеред природи, ставши людиною-невидимкою… А потім ми наносили на обличчя британський маскувальний крем (було й смішно), грали в дорослу гру “хованки” і навіть почали переживати за деяких курсантів, які досить майстерно замаскувалися (чи знайде сержант їхні схованки до ранку).
Наша служба у підрозділі “Марусині ведмеді” добігала фінішу і ми відчували, що на “десерт” нам запропонують дещо оригінальне. Знаємо, що у планах була ще й переправа через водяну перешкоду, однак через дощ і вітер командування не ризикнуло провести цей “урок”. А ось “обкатку” танком Т-80 — будь ласка.
У тебе автомат і дві протитанкові гранати. Ти — в окопчику. На тебе пре броньована “махіна”. Поливаєш вогнем… Для броні – комариний укус. Але ж є і гранати. Головне, не розгубитися, швидко жбурнути на броню. Своєрідний навчальний практичний семінар. Тут звикаєшся з думкою, що людина може вийти переможцем навіть в поєдинку з танком. Людина завжди є сильнішою, яким би грізним танк не був.
…Багнюка, січе дощ, димова завіса. Курсанти почергово виходять на поєдинок з Т-80. Раптом до окопа стрімголов побіг відеооператор Володимир. З відеокамерою! Він вирішив показати своїм глядачам, що бачить солдат, коли над головою проноситься така грізна броньована машина.
Це ж ризик для дорогої відеотехніки, бо ж довкола – багнюка. Але чого тільки не зробиш заради інтересів глядачів!
Пригадуєте кінострічку “В бій ідуть самі “старі”? В одному з епізодів командир ескадрильї захоплюється подвигом льотчика:
“Ну, чего ржете? Чего ржете? Учитесь! Почерк… против всех законов физики…”
Це лейтенант Александров (Кузнєчик) збив фашистського винищувача. Хоча комеск спочатку компліментами розсипався на адресу Маестро.
Побачивши, яким Володя виліз з окопа, кинувши погляд на його відеокамеру, промайнуло: ось вона, фахова журналістика. І — справжній “Ведмідь”.
А потім був смачний обід. Щоправда, перед цим довелося здати автомати. Прощавай, зброє?
Ще кілька коментарів, коротких інтерв’ю і — курс на Київ. Дякуємо вам, “Ведмеді”. Ви — справжні!
Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА, Павла БАГМУТА
