Сум і біль: на війні загинув Сергій Бурлака
Сумна звістка увірвалася у наш дім з воєнних берегів – не стало Сергійка. Двоюрідного братика. Важко повірити, що вже не почуємо його голос, не побачимо, не обнімемо, не потиснемо руки. Боляче, сумно…
Він пішов на фронт весною 2022-го. Хоча незадовго перед цим переніс складну хірургічну операцію на хребті… Дізналися, що Сергійко Бурлака – в артилерійському підрозділі. Ми щодня молилися за нього. Час од часу телефонував… Воював на різних напрямках, не говорив про якість фронтові справи, не скаржився. Хоча деколи між рядками мобільної телефонії прочитувалася, що болять і руки, і спина від важких снарядів… А як треба, то й сідав за кермо вантажівки, щоб буксирувати далекобійну гармату (нікому було). Часто підвозив боєприпаси на лінію вогню, втрачав бойових побратимів. Ким він тільки не був на війні… Наш солдат. Воїн! Безвідмовний, добрий, скромний пахар війни з ненависницькою російською ордою.
А потім – поранення. Лікування у шпиталях… І знову – фронт. Безкінечні солдатські будні, з постійним ризиком. В його телефонних дзвінках ми вже відчували втому, а іноді – завуальовані фрази про несправедливість у стосунках між командирами й солдатами, про непарадний бік війни. Ми говорили Сергійкові, що після Перемоги неодмінно напишемо з ним документальну книжку «Війна очима простого солдата». І це буде гірка, сувора правда. Тепер не напишемо… Хоча дещо знаємо з його розповідей, коли після поранення він приїхав у коротку відпуску, на реабілітацію.
Після цього – нові фронтові дороги. Контузія. А ще й загострилися давнішні хронічні хвороби. Знову лікувався у шпиталях. І знову – військо… Ми думали, що із серйозними захворюваннями (та й після поранень) його комісують. Не склалося. Певний час від Сергійка не було звісток… Ми жили надією, що з нашим воїном нічого погано не повинно статися, гнали від себе лихі думки. І раптом – біда…
Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях. Честь і шана тобі, братику.
Леонід Фросевич, Світлана Фросевич
