Портрети з фронту. У Києві – потужна виставка художниці Марини Соченко (+фото)
У Києві, в Музеї Шістдесятництва за адресою: вулиця Олеся Гончара, 33 відкрито виставку дивовижних робіт відомої художниці Марини Соченко «Зродились ми великої години…»
Солдати як малі діти. «А намалюйте мене, намалюйте!». «Щоб мама потішилася», «і щоб шеврон був точно схожим», «і щоб погон було гарно видно…». «А коли свій портрет можу забрати?». «А я гарний, як думаєте? Бо це ж для коханої!»
Вони товпляться у черзі – щоб художниця Марина Соченко зобразила їх на папері, увічнила в історії. Гамірливі, веселі, навіть пустотливі. Із задоволенням позують. Випала хвилька вільного часу – і воїни, ці загартовані й обпалені війною хлопці, чоловіки, на мить стали іншими: в уяві «переносяться» до рідних домівок, на береги річок та озер, у квітучі сади і затишні сквери, до милих, коханих, рідних людей. Так має бути, на портретах. Бодай трішки без війни. Без чорних хмар. Нехай всі бачать, які вони: красиві і мужні, надійні й турботливі, говіркі та скромні, відчайдухи й розважливі, мудрі та світлі, оптимісти й духовно багаті… Вони ще й великі у благородних вчинках – боронити країну. Наше воїнство, променисте лицарство.
Але ж війну не зітреш гумкою, не виведеш за рамки, не заштрихуєш. Вона якимсь невидимим чином прохоплюється то в погляді, то дає про себе знати у якійсь легкій зажурі чи втомі від життя без наступу і звільнення своєї землі від кремлівської наволочі, то споглядає окопно-пережитими роками, де і важкі бої, і гіркота втрат.
Подивіться уважно на ці портрети з тих рубежів, де солдати тримають землю так, немов зрослися з нею. Свою землю, нашу. Придивіться до їхніх посмішок, до ранньої сивини, до їхніх глибоких і виразних очей, по яких видно, що людина сповна спізнала фронтового життя-буття під кулями, снарядами, мінами… Запам’ятайте, закарбуйте в пам’яті. І це багато про що вам скаже.
Вловити мить, передавши її на аркуші білого паперу дуже непросто, бо це ж у фронтових, екстремальних умовах, майже під обстрілами.
– Але ти тішиш себе думкою, що перед тобою – воїн, якого, слава Богу, оминули кулі, якого дочекається сім’я; і ось він зараз спілкується з тобою, – передає свої фронтові, мистецькі настрої Марина Соченко. – Дуже переживаю, хвилююся за наших бійців, серце крається. Пішла б сама на війну, але, може, не стріляти, а бути там медиком…
Утім, її зброя – олівці, фарби, пензлики… Словом, фронтова творчість, яка дуже потрібна усім нам, усьому народові у піднесенні бойового настрою, згуртуванні нації на відсіч російській орді, в посиленні патріотичних засад, зрештою, це ще й прояв великої любові до України.
Пані Марина малює на війні портрети наших героїв. Де побувала? 28-ма, 39-а бригади, різні батальйони. Сьогоднішня виставка – певний творчий підсумок поїздки в 30-ту і 93-тю бригади. Тут – 68 нових творів, майже всі експонуються вперше.
Марина Петрівна каже:
– Я малювала і танкістів, і артилеристів, і піхотинців… Старалася побільше їх намалювати. Колега, журналіст Микола Цимбалюк, з яким ми приїздили на фронт в рамках волонтерського проєкту за сприяння МО України, записував бойові історії цих героїв.
Повертаючись з тих “гарячих” рубежів до Києва, художниця звертається по допомогу до лікарів, щоб поправити здоров’я.
– А уявіть як солдатам в тих сирих окопах та бліндажах?! – промовляє пані Марина.
Вона добре знає, які вони, польові фронтові умови. Випробувала на собі. Мусила вижити… І тепер каже: «Там – фантастичні люди! Абсолютно безстрашні. У них – все на обличчі…».
Тим-то й характерне наше воїнство.
– На мене справив величезне враження подвиг старшого лейтенанта, танкіста Артема Абрамовича, – розповідає Марина Соченко. – Він загинув у 2014 році в танку, прикриваючи побратимів. Намалювала портрет вже по смерті героя, зі світлини. Ви ж подивіться на його обличчя! Наче дитя. Сонячне! А вже воїн. Не поступився, не здригнувся. Знаю, що його мама довго-довго ходила в тому чорному від боїв полі, розшукувала синочка, свою кровиночку. Навіть діставалася тих нелюдів з колорадськими стрічками, все випитувала… А її Артемчик навіки зостався у тому танку… Ні, ні, не уявити собі той страшний материнський біль. Вже після того як я намалювала портрет Артема, його мама сказала мені: «Ви додали мені трішки життя».
Артем усміхається на портреті. Широка посмішка, щира, добра. І соняшники, багато соняшників. Броня, синьо-жовтий прапор. Чи замислюємося над тим, хто йде від нас, кого втрачаємо у цій борні з кремлівськими дикунами?
Я не знаю, яка ще країна має стільки Героїв. На такі роздуми спонукають роботи Марини Соченко, присвячені велетам духу, що у різні часи полягли за Україну. Бачимо велику репродукцію-банер з ікони «Покрова Богородиці» у військовій каплиці на Аскольдовій Могилі, над розписом якої мисткиня працювала останні два роки. На іконі зображені українські воїни від часів Київської Русі, періоду УНР і новітні Герої Небесної Сотні, незламні кіборги, воїни АТО. Серед них і доброволець Денис Денисюк, який загинув у 2015 році під час оборони села Широкине. Мама Дениса, киянка Людмила Яківна Хомчук, завітала на відкриття цієї виставки, тепло і з вдячністю говорила про винятково важливу творчість художниці Соченко.
Людмила Яківна постійно допомагає фронту. Волонтерка. І вона цим живе, увесь час зайнята благородною справою. Збираються жінки-трудівниці до гурту, плетуть маскувальні сітки, «кікомори»… Держава мала б привселюдно цілувати їхні натруджені руки, безкінечно дякувати за цю виснажливу роботу, зрештою за синів-соколиків, які впали далеко від материнської хати. Але держава цього не робить, соромиться, вона вдає, що не помічає цього «плетива», заспокоюючи народ казенними фразами, мовляв, військо «усім і повністю забезпечене». Овва! От якби депутатки та міністерки почали плести маскувальні сітки, то, певно, на цю подію завітали б репортери провідних телеканалів. Але такого дива не станеться. Як й іншого: ми не бачимо, щоб на такі виставки приходили керманичі країни – з Кабміну, Офісу президента. Їм не болить, не пече.
До таких експозицій горнуться душею інші. Себто ті, хто з Україною в серці. Хто ненавидить брехню, підлість, зраду… Хто мріє про перемогу, і щоб не чорніли від горя соняхи, і не печалилося – не тужилося материнське серце.
Сказати добре слово художниці прийшли батьки кіборга-героя Святослава Горбенка («Скельда»). Святко (а так сина лагідно називали тато й мама – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна Горбенки) загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту. Йому було лише 19. Став на прю із супостатом як боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Так, він пішов добровольцем на фронт. Не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, Святко знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету опановував японську.
Художниця намалювала Святка також після його загибелі, зі світлини. Я бачив, як до портрета «Скельда» підійшов відомий мистецтвознавець, професор Дмитро Степовик і довго вдивлявся у цей образ 19-літнього воїна.
А по хвилі Дмитро Власович випростував на загал думку, що ці портрети є частиною нашої історії, і вони неодмінно увійдуть до історії українського мистецтва. І – висока оцінка творчості художниці з його вуст:
-Всі великі портретисти світу починали з подібних польових зарисовок… Якщо подивитися на обличчя воїнів, то ви, пані Марино, зробили чудесний репрезентативний і психологічний внесок (бо тут є поєднання) в портрет, внесок в частину української історії.
Дмитро Степовик, як академічний мистецтвознавець, висловив і таку думку: у цих портретах він «підмітив наявність етнічного елементу»:
– Ось подивіться на цих хлопців! Українці – одні з найкращих людей щодо фізіономічного представлення. І цей етнічний елемент присутній в портретах. У художниці це виходить інтуїтивно…
Вдивляємося, запам’ятовуємо… В експозиції – портрети Героя України Володимира Рибака, полеглих воїнів: батька і доньки Сергія і Ярослави Никоненків, медсестри Сабіни Галицької і старшого бойового медика Клавдії Ситник.
Погляд зупиняється на картині «Прощання з побратимом». За словами Марини Соченко, це було написано в стані потрясіння від похорону героя на Майдані Незалежності. На колоні стели, де скорбота і журба заполонили людські душі у мить прощання, художниця відтворила надпис, який її глибоко вразив: «Хлопчики, ріднесенькі, простіть нам нашу байдужість, якщо зможете».
Оці слова та написати скрізь, що було видно, щоб впадало в очі.
Завідувачка кафедри реставрації Національної академії образотворчого мистецтва Тетяна Тимченко говорить:
– Я неймовірно вражена цією експозицією. Люди на портретах, здається, як живі, дивишся на них і ніби відчуваєш їх подих, погляд… Унікальне відчуття. Розкішна виставка. Тут – щось справжнє, людяне і воно залишиться назавжди.
Добре слово говорили про виставку народний депутат Верховної Ради першого скликання Олександр Гудима, дипломат Василь Марущинець, Степан Брацюнь (Конгрес українських націоналістів), багато хто з присутніх.
Якби моя воля, то я би портрети, які намалювала Марина Соченко, прикріпив би на білбордах великих магістральних автошляхів. І спершу зробив би це на Бориспільській трасі, в обидвох напрямках. Замість остогидлої реклами про «царскіє бані», «золотішко-брільянтішко», розкішні автомобілі останніх моделей для багатіїв.
Щоб їхали й читали: «Віктор Осьмінко, обороняв Маріуполь», «Володимир Кіпріч, воював у Шасті», «Сергій Варяган, начальник штабу зенітно-ракетного дивізіону», «Микола Корнійчук, позивний «Корнєй», воює з 2014 року», «Святослав Горбенко («Скельд»), загинув 19-літнім, обороняючи Донецький аеропорт»…
У творчому доробку Марини Соченко понад 200 портретів Героїв. Своєрідний батальйон.
Нехай би бачили цей «стрій» з портретів пообіч шляху й іноземні делегації, направляючись з Бориспільського летовища до Києва, нехай би Герої були перед очима нашої верховної влади! Чи ж станеться таке диво? Маю сумнів. Це ж не закон про гральний бізнес проштовхувати у Верховній Раді. Не шкурні інтереси в турборежимі протискувати.
У нас досить квола інформаційна пропаганда і возвеличення подвигу українських героїв, вона немічна і часто-густо задля «галочки», з підкилимовим вовтузінням чиновників і тилових «щурів», з окозамилюванням від профільних інституцій. У нас здебільшого не вміють і не бажають цінувати величний подвиг своїх захисників. Олігархічні телеканали орієнтуються на смаки зажерливих, примітивних господарів, а державні інформресурси скніють, тонуть в болоті непрофесіоналізму, водночас надуваючи щоки, очікуючи «подачки» з держбюджету.
Тим часом хлопці воюють. За усіх нас з вами. Слава вам, Герої!
Якщо у нас коли-небудь збудують музей українських визвольних змагань усіх часів, то було б справедливо, щоб в одному з головних залів було розміщено портрети воїнів, яких намалювала художниця Марина Соченко.
З біографії. Марина Соченко народилася у Києві в сім’ї військовослужбовця. У зв’язку зі службою батька сім’я багато переїздила. З дев’яти років навчалася в художній школі, потім в республіканській школі імені Т.Г.Шевченка. Декілька років студіювала рисунок в приватній школі видатного українського художника, відомого шістдесятника В.І. Зарецького, дружба з яким вплинула на подальшу долю художниці, укріпила у виборі майбутньої професії.
В 1989 році закінчила Київський художній інститут (НАОМА) та захистила диплом під назвою «Весільний коровай», що став творчим звітом після 15 років академічних студій, та результатом наполегливого пошуку самостійного шляху в мистецтві.
З 1989 по 1993 рік працювала викладачем живопису в Київському промисловому технікумі (Інститут імені М.Бойчука).
З 1992 року член Національної спілки художників України.
З 1993 по 1997 рік – аспірантура в Академії мистецтв.
З 1998 року – старший викладач кафедри живопису та композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.
Понад 20 років викладає у цьому вузі. Заслужений діяч мистецтв України. Її творчість базується на глибокій національній традиції, патріотизмі. Художниця поєднує високий професіоналізм з активною громадянською позицією.
З першого маршу «мільйонів», що вирушив від пам’ятника Тарасові Шевченку до Європейської площі 2013 року, стала сучасним художником-літописцем подій, через які пройшла вся свідома Україна. Вражена пробудженням народної волі, писала картини-репортажі з народних Віча, робила замальовки. У Будинку профспілок (вже без вікон) на прохання захисників Майдану Марина Соченко зуміла зробити виставку картин, яка стала своєрідним оберегом для тих змучених і змерзлих хлопців, які несли варту на Майдані. Серед них були справжні герої, яких тільки і встигав фіксувати олівець художника. Це була психологічна підтримка тих, хто стояв на Майдані. Так була створена галерея портретів учасників Майдану з різних міст і сіл України ( близько 200).
Після початку війни, продовживши волонтерську діяльність малювала в госпіталях поранених добровольців, бійців АТО, загиблих героїв. Створила серію портретів воїнів, які воювали, або й досі служать. Започаткувала мистецький проєкт «Волонтери – дітям», в рамках якого провела серію виставок у школах Києва «Заради майбутнього України» з метою патріотичного виховання дітей, навернення їх до історичного коріння, любові до мови і культури України.
У складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України декілька разів була на передовій лінії фронту, звідки привезла більш ніж сто портретів героїв, захисників України. В результаті до Дня Збройних Сил в Українському домі презентувала виставку «Народжені вільними».
Має в творчому доробку 50 персональних виставок. Учасниця більш ніж 50 групових всеукраїнських і міжнародних виставок.
Зі своїми картинами і плакатами організувала і провела мистецьку акцію на підтримку Олега Сенцова та інших українських політв’язнів, ув’язнених Кремлем.
Марина Соченко плідно працює і в галузі монументального живопису. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій Могилі_у малій військовій каплиці Зведення Честного Хреста Господнього нею створено розпис ікони «Покрова Богородиці», присвячений героям, які полягли за Україну. На фресці зображено 55 портретів. Серед них герої Небесної Сотні, воїни україно-російської війни, добровольці, кіборги, Герої Крут, Січові стрільці, полководці армії УНР, отамани, українські козаки і руські воїни. Представлено весь героїчний чин українських визвольних змагань. Всього в каплиці зображено 70 портретів героїв. Тим самим художниця робить свій внесок у створення Пантеону військової Слави і боротьби за державність і незалежність України.
Відзнаки й нагороди: медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП, 2015 рік. Премія Благовіст, 2015 рік. Лауреат народної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, 2019 рік.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото на головній: художниця Марина Соченко (праворуч) і Леся Горбенко, мама полеглого кіборга Святослава Горбенка.
Фото “Українського репортера”
