Якби мій співрозмовник не належав до цієї особливої касти , певне, цього інтерв’ю не було б. Так, то є текст на «багато літер». Але той, хто прочитає, – не пошкодує. Отже, знайомтесь: Василь Григорович Романчишин – ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського.

Запевняю: то не просто Академія. То – явище. Українська мистецька планета, розташована в осерді священних Печерських пагорбів. Я відкрила цю планету зовсім нещодавно: 4 квітня. Цього дня майже випадково потрапила на День народження першого в Київській області естрадно-симфонічного оркестру, що зродився саме завдяки Академії мистецтв імені Павла Чубинського та зусиллям її ректора Василя Романчишина. То була ще й благодійна акція «Симфонія Героїв», присвячена другій річниці звільнення Київщини від московитського чобота.

Подивував факт, що чи не найзаможніша область України – Київщина – досі не мала власного оркестру. Наразі вже має. І неабиякий. Колектив феєрично заявив про себе . То була не просто презентація , а великий повноцінний концерт, гідний найпрестижніших сцен України. Серед бенефіціантів – один з трьох найкращих у світі – піаніст-віртуоз, композитор Євген Хмара. А також – відомі українські співаки Жанна Боднарук, Віктор Павлік, Павло Зібров і неперевершений Тарас Петриненко.

АКАДЕМІЯ ІМЕНІ ЧУБИНСЬКОГО НА ВУЛИЦІ МАЗЕПИ

Навчальний заклад зродився 94 роки тому: спершу як школа політосвіти, потім це було училище культури, згодом став коледж. А з 2018 року – має статус Академії мистецтв, яка через рік вже отримала ім’я славетного земляка з Київщини, автора слів гімну України Павла Платоновича Чубинського.
– Кандидатуру Павла Чубинського ми обговорили на зібранні колективу, – розповідає Василь Романчишин. – Усі були одностайні: то є найкраще ім’я, яке може носити Академія. Багато славних людей народилися й жили на теренах Київщини, але серед особистостей, які б поєднували творчі засади з громадсько-політичним звучанням, рівних Чубинському нема. Відтак уже 6 років Академія з гордістю носитьім’я Павла Чубинського.

– Та ще й міститься на вулиці Івана Мазепи…

– Зважте на обставину: вулиця Івана Мазепи спершу починалася від станції метро «Арсенальна»і простягалася до Києво-Печерської Лаври. Але через те, що сюди майже щотижня їздив очільник московської секти, який не міг стерпіти, що Лавра розташована на вулиці Мазепи, вулицю розділили на два відрізки: частина залишилася з іменем Мазепи, а частина стала Лаврською. Для московитів не важливо, що половину приміщень Лаври збудував, відремонтував ізберігав саме Іван Мазепа. Але так сталося волею долі: Академія була і є на вулиці Мазепи. Інколи нас важко знайти. Але той, хто знайшов, – не забуде ніколи.

Академія є закладом Київської обласної комунальної власності. Але до нас вступають талановиті діти з усіх регіонів України включно з містом Києвом. Діє принцип: «У нас мають вчитися не ті, в кого є гроші, а ті, в кого є талант». Одна пані влаштовувалась на роботу, і я її запитав: « Чому саме до нас прийшли?» Відповіла: «Тому що то є чесний коледж. Мені хочеться працювати тут».

Реноме чесного навчального закладу так прижилося, що я навіть не дозволяю, аби зайвий раз хтось комусь квіти дарував. Тим більш зараз, коли у наших людей статки не вельми високі. Пишаюся, що у нашій Академії працюють родинні династії: є студенти, чиї мами і бабусі теж навчалися тут. Надаємо багатоступеневу освіту : фахову передвищу і вищу. Зберегли обидва рівні.

Академія зазнала великих трансформацій. Я тут працюю 14 років, і всі зміни відбувалися за моєї присутності й участі. Зі звичайного культосвітнього училища ми стали одним з провідних вищих мистецьких закладів України. Одне з підтверджень – та ж презентація естрадно-симфонічного оркестру 4 квітня цього року.

Маємо також чудовий оркестр народних інструментів, який щороку дає блискучі концерти в Малій залі Музичної академії. Влаштовували концерти-марафони на Співочому полі, що тривали по 9 годин, а люди просили ще. Тобто духовний і творчий потенціал – величезний. Це перлина. І ми будемо її берегти. Аби лише обставини навколо нас складалися сприятливо.

У концерті-презентації Естрадно-симфонічного оркестру Київської області брали участь всі наші працівники: студенти, викладачі, концертмейстери. Тарас Петриненко у нас працює. Жанна Бондарук у нас працює. Павло Зібров і Віктор Павлік – наші друзі.

Навчальні програми орієнтовані на те, щоб сформувати справжнього музиканта, танцюриста, режисера. Митця.
Наше призначення – не просто дати людині професію, а щоб вона вийшла з цих стін громадянином. Особистістю. Цитую колишнього віце-мера Києва Владлена Ковтуна: « Моя внучка прийшла в Академію мистецтв, тут навчалася, і вийшла з цих стін зовсім іншою людиною. Сформувалася як особистість, громадянка і патріотка України». Найкраща оцінка нашої роботи.
Працюємо за багатьма напрямками.
Назву кілька: музичне мистецтво включно з інструментальним ( духові, народні інструменти); естрадне мистецтво: діти вчаться співати в естрадній манері та грати на сучасних інструментах : а також є вокальне відділення, де діти навчаються мистецтву академічного і народного співу. До речі, народному співу мало де навчають, а ми бережемо, і намагаємося, щоб якомога більше дітей обрали цю дорогу. Бо ж академічний спів – це всесвітнє надбання,певна уніфікація, і мало хто розпізнає національність людини, яка співає оперну арію. А в народному співі одразу видно: співає Україна !

«Я ПРОСТО ЗАКОХАНИЙ У СВОЮ РОБОТУ»

– Які найбільш помітні особистості є кадровим надбанням Академії?

– Ось лише кілька імен. Завідувач кафедри мистецтва співу , всесвітньовідомий оперний бас Анатолій Кочерга, який прославив Україну у світах. Кирило Стеценко – професор, філософ, чудовий скрипаль, онук славетного композитора Кирила Стеценка, унікальна людина. Микола Лисенко – правнук основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Народна артистка України Жанна Боднарук – естрадна, джазова співачка, фантастична піаністка. Володимир Гризлов – акордеоніст, володар багатьох премійу Європі і світі. Унікальні люди, скромні, порядні, музиканти високого класу батько і син Полянські -Тимур і Вячеслав: джазові піаністи, рівних яким в Україні нема. Гастролюють від Австралії, Японії до США, і навчають наших діток . Нещодавно доєдналися до наших лав ще низка людей, які є професорами, докторами, заслуженими діячами мистецтв, народними артистами. Серед них – Валентина Павлівна Ковальська – одна-єдина нині суща з легендарного тріо «Золоті ключі», дай Боже їй віка і здоров’я.

Людмила Придіус – заслужена артистка України, колишня солістка хору Вірьовки, створила прекрасний дівочий ансамбль «Роксолана».
Я міг би називати дуже багато імен. Це гордість і слава українського мистецтва. І ці люди не штучно притягнуті до Академії, а є кістяком нашого освітньо-виховного процесу.

А я – просто закоханий у свою роботу . Закоханий у людей, які це роблять.Можу говорити про них годинами. Вони – найкращі. І це об’єктивно. Високу оцінку щоразу маю підтверджувати нашими спільними концертами, акціями.
Раніше в колективі не було жодної людини з титулами чи заслугами перед українським мистецтвом. Уявіть: у незалежній Україні в оркестрі грали балалайки і домри. Нині у нашому оркестрі – українські народні інструменти: 18 скрипок, 8 бандур, сопілки, цимбали. Це робилося поетапно, поступово.

Важливо: влаштували при Академії центр післядипломної освіти. Раніше були такі собі обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури, які не мали відповідних ліцензій на цю справу, та всупереч закону видавали сертифікати, які не були чинними. Що робити? Я запропонував обласній владі віддати центр під крило Академії. Ухвалою Київської облради ці курси приєднано до нас, а ми створили на їх базі Центр післядипломної освіти.

Я запросив на посаду директора одного з найвідоміших освітян України, професора, доктора педагогічних наук Ігора Леонідовича Лікарчука. Унікальна людина. Свого часу очолював Управління культури Київщини , був батьком ЗНО. До роботи в Центрі залучаємо насамперед наших викладачів: сьогодні Кирило Стеценко читав лекцію. Контингент – працівники бібліотек, будинків культури, шкіл естетичного виховання, мистецтв, музичних шкіл Київської області. Ці люди кожні п’ять років мають підвищувати кваліфікацію, позаяк не матимуть творчого зростання і можливості досягнути висот під час атестації. Курси стали без перебільшення кращими в Україні. Враховуємо абсолютно всі сучасні тенденції розвитку. Наприклад, штучний інтелект в музиці. Або вигорання педагога музичної школи – дуже актуальна тема під час війни. Плюс творчі моменти , без яких професіонал не може плідно працювати. ..

Що я ще скажу?
До нашої Академії приєднали ще один заклад – знаменитий Стрітівський коледж музичного мистецтва. Хоча бюджет, на жаль, не збільшився. Але там уже 5 років не було ні набору студентів, ні випуску. Ми взяли коледж під крило навіть без коштів і приміщення. І вже цьогоріч відбуватиметься набір до Стрітівської школи кобзарів. Я мав розмову з двома людьми, які готові працювати . Це Ярослав Джусь і Тарас Компаніченко. Щоправда, очільник «Хореї козацької» зараз воює, але погодився після демобілізації працювати та виховувати кобзарів і лірників. На мій погляд, ці двоє людей є найбільш авторитетними подвижниками української кобзарської школи. І саме ці люди будуть у нас працювати.

ЗБУЛАСЯ МРІЯ ПРО «МУЗИЧНИЙ ВУЛИК»

– Варто переступити поріг Академії – одразу потрапляєш у «музичний вулик». Всюди – бандуристи або скрипалі, а простір наповнений мелодіями. Здається, навіть стіни співають…

– Коли я прийшов сюди працювали, то мріяв, аби щоранку, о 6-7 годині, до Академії приходили діти і займалися мистецтвом. Хотів, щоб увечері теж не можна було взяти ключі від приміщень, бо всі прагнуть музикувати. Хотів, щоб не вистачало місць, а грали й співали навіть у коридорах. Моя мрія здійснилася. У коридорах місця немає. У класах – працюють. Я приходжу на роботу о восьмій і тут уже шумить«музичний вулик». Йду з роботи о 19-20 і «вулик» все ще шумить. Інколи наші танцюристи на першому поверсі танцюють так, що мій кабінет на третьомуздригається. Грають оркестри й ансамблі.

То все результат великої і дуже складної роботи. Змінювати треба було не тільки назву навчального закладу, а філософію підходу до роботи. Найважче було здолати інерцію людей: педагогів, які 30-40 років працювати так, як працювали. Не кажу, що погано. Але час вимагає змін. І якщо ти не будеш змінюватися, випереджаючи час, то перестанеш бути конкурентоспроможним. При цьому осердя духу українського має зберігатися.

Я не прихильник «рубати шаблюкою» і розганяти людей тільки тому, що ця людина, на мій погляд, не відповідає певним критеріям.Якби діяв навпаки, то час, який витратив на формування потужного колективу, можливо, був би меншим. Але за цим стояли людські долі. Мені треба було зрозуміти, що людина чи родина, якщо змушені будуть піти, то залишаться без шматка хліба . Не хотів брати гріх на душу. Рухалися еволюційним шляхом.

Влаштовуємо на базі Академії кілька творчих змагань. Першим був конкурс молодих естрадних виконавців «Київщина молода» – ровесник незалежності України. Після чергової зміни влади виявився нікому не потрібним, тож ми взяли під крило і на базі нашого навчального закладу даємо шанс молодим. Тут і наша «егоїстична» складова: шукаємо собі абітурієнтів – кращі з кращих конкурсанти ідуть навчатися до нашої Академії.
Цьогоріч ми також задіяли конкурс «Повір у себе». Двоє наших випускників з Тетієва і Березані започаткували цей конкурс позаминулого року для дітей з інвалідністю. Якось до нас приїхав цілий автобус дітей з Вінниці з синдромомДауна. Ви б бачили, як вони співають! Побачивши цих сонячних дітей, я зрозумів : нас не виховували їх розуміти так, як треба. Це діти з іншої планети,але вони – нормальні. Розумні. Добрі. Талановиті. Тож конкурс «Повір у себе» ми вирішили зробити щорічним. І цьогоріч влітку теж будемо проводити .

Також хочемо провести перший конкурс, названий ім’ям людини, про яку в Україні довго ніхто не знав і не чув . Я сам ще півроку тому не знав про цю людину. Знав, що у Чубинського були діти, але хто вони? Виявляється, одна з його доньок – Марія Чалєєва-Чубинська- видатна оперна співачка з унікальним рідкісним голосом – контральто. Працювала в кращих театрах світу, співала у тому числі в Ла-Скала. Для неї писали твори такі видатні композитори як Верді. Працювала в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга до революції. Коли не підтримала революційні процеси , то її ув’язнили . Напевне, ім’я батька теж зіграло роль, тому що мав«тавро» українського націоналіста, написавши текст «Ще не вмерла», а також був етнографом, зберігав українську минувшину. Ті, хто не хотів, аби Україна мала своє минуле, його цькували, і врешті помер у 47 років від важкої хвороби як результату заслань і арештів. Марія Чалеєва-Чубинська після виходу з тюрми виїхала та доживала віку в Сербії, дуже плідно працювала і померла в 1948 році. Щоправда, так і не змогла ще бодай раз побувати в Україні, бо перший приїзд став би для неї останнім. В українських архівах знайти про неї щось важко. По крупинках збираємо інформацію. Навіть не маємо яскравого чіткого портрету. Але шукаємо. Є інформація в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, але не можемокомунікувати з ворогами. Натомість вийшли на Францію. Також досліджує творчістьЧубинського пан Зись з Іванкова.

Хочемо не просто провести конкурс серед студентів, які навчаються оперному і народному співу, а й долучити учнів старших класів музичних шкіл, коледжів і закладів вищої освіти. Три вікові категорії будуть демонструвати свою майстерність. Сподіваємося дати життя цьому конкурсу та повернути Україні забуте ім’я відомої співачки.

Тож виконуємо не тільки освітню функцію, а й мистецько-пізнавальну та просвітницьку. Аджедосі чимало людей не розуміють, хто ми, яке в нас минуле і куди йдемо. Допомагаємо цим людям озирнутися й відчути себе часткою української спільноти.

А ще – виконуємо соціальну місію. Як гадаєте, у якої дитини мотивація опановувати мистецтво буде вищою : у тієї, яка виросла в сім’ї «мажора», чи в родині культурно-мистецьких працівників? У тієї, яка прийшла просто отримати диплом, і не важить, чи працюватиме , чи в тієї, яка бачила матір і батька в цій професії та зробила свідомий вибір, навіть розуміючи, що професія, можливо, не принесе їй багатств і слави? Але це її покликання, без чого не може жити. Звісно, з цієї дитини виросте щось краще і вагоміше.

ПОГАНІ ТІ ЧАСИ, КОЛИ ОДИН ФУТБОЛІСТ КОШТУЄ БІЛЬШЕ, НІЖ ВЕСЬ СИМФОНІЧНИЙ ОРКЕСТР

-Як народжувався естрадно-симфорнічний оркестр Київщини?

-Ніщо не виникає з нічого. Ще 1999 року відбувалися творчі звіти всіх областей України в Палаці «Україна» . То було грандіозно. Кожен регіон України мав нагоду представити себе. І водночас досягнути рівня, гідного виступу на головній сцені країни. Колективи працювали. Треба було мати костюми, керівника , концертмейстера,хор , оркестр, інструменти, хореографічний колектив. Голови обладміністрацій намагалися один поперед одного зробити все, аби гідно представити область. То спричинило сплеск національної культури.
На жаль, ми втратили ту ідею.

На той час я був керівником управління культури Київської обласної держадміністрації. Звернувся до голови КОДА: « Нам на творчий звіт потрібен якісний хороший симфонічний оркестр. У нас його немає». Розповів про структуру, штат і фонд зарплати. Він своїм розпорядженням утвердив існування оркестру, який за кілька місяців вже виступив у Палаці «Україна». Коли я пішов працювати в міністерство, чиновники ігнорували потреби колективу і він розпався.

Але є таке поняття: творчий неспокій. І я подумав: як же так – Київщина без оркестру? Звернувся до керівників Київоблради з пропозицією створити оркестр. Були сумніви, чи виділять кошти. Я запропонував утворити оркестр під егідою Академії мистецтв. Якщо гратимуть наші студенти і викладачі – частину ставок візьмемо на себе. Це буде втричі дешевше, ніж окремий колектив. Але функція – та сама. Відтак ухвалою Київської облради оркестр, який формально існував, але реально його вже не було, приєднали знову ж таки до нашої Академії мистецтв. І ми почали його відроджувати. Змінили амплуа: зробили не симфонічним, а естрадно-симфонічним. Тому що це оркестр, який повинен грати все – від симфоній до рок-композицій. Унікальний, універсальний колектив. Бути цікавим широкій аудиторії слухачів. Хочеться, щоб цей колектив отримав якнайширше визнання. Щоб «пішов у народ». Щоб люди захоплено йшли на концерти і раділи.

Звісно, фінансування нам ніхто не збільшив, і мені доводиться шукати, яким чином утримувати колектив. Хороший оркестр –дороге задоволення. Як і хороша футбольна команда. Приміром, аби організувати концерт, хтось має апаратуру розкласти, хтось – кабелі підключити,привезти, поставити екран, білий рояль тощо. Це величезна робота.

Існує думка: погані ті часи, коли один футболіст коштує більше, ніж весь симфонічний оркестр. Насправді у нас зараз такі часи.Футболісти «коштують» по 20-30 млн євро, а симфонічний оркестр – у кілька разів менше.

Проте ми відродили колектив, показали, на що здатний. Маю ілюзію й оптимізм, що оркестр знайде підтримку. Бо не кожному вдається так гучно про себе заявити.

-Довго готували презентацію?

-Чотири місяці: з грудня 2023 року.Величезна робота: набрати колектив, сформувати репертуар, здійснити аранжування кожного твору, провести репетиції для злагодження. Оркестр – це максимальна злагодженість, до кожен знає свою роль і функцію .

ПОКИ ТРИВАТИМЕ ВІЙНА – УКРАЇНСЬКОГО ШОУ-БІЗНЕСУ НЕ БУДЕ

– Хотілося б бодай побіжно торкнутися теми сучасного українського шоу-бізнесу. Маю суб’єктивне враження, що наразі культивується не мистецтво, а маски, за якими немає душі, лише пустка. Це особливість нинішнього часу, бажання бути на виду за будь-яку ціну чи «гроші понад усе»?

– Скажу так. Знаєте такого співака як Михайло Хома? На початках своєї кар’єри він співав «правильні» пісні гарним голосом. Але вийти на всеукраїнський рівень не вдавалося. І лише коли на певний час перевтілився у Дзідзьо і почав грати смішну роль, став дуже популярним. Тобто інколи потрібно пройти оцю принизливу історію – крізь певні маски, щоб здобути популярність і досягти рівня, коли можеш бути самим собою. Це неправильно. Але це характеризує не Хому, а наш народ, глядачів, рівень їхнього естетичного виховання та культури, коли дорожчий Дзідзьо, ніж Хома. Але Дзідзьо досягнув широкої популярності тастав самим собою на сцені – Михайлом Хомою. Приклад, через що треба пройти, аби здобути популярність.

Щодо представників українського шоу-бізнесу. Можу про це говорити, бо дотичний до процесу. Знаю їх всіх. Знаю, чим вони живуть.
Після початку широкомасштабного московитського вторгнення говорити про український шоу-бізнес не доводиться. Його нема. Бізнес – місце,де людина заробляє гроші. Зараз українські співаки не заробляють нічого. Не можуть заробити, нема де заробити. Багато хто подвижницьки працює : гастролюють, збирають кошти на підтримку ЗСУ. То люди, у яких є совість та український дух, і які хочуть добра своїй країні. Але це не бізнес. Вони заробляють собі лише на прожиття, а решту – віддають. Багато віддають. Працюють у шпиталях. До слова, студенти нашої Академії також працюють у реабілітаційних центрах. Дуже травматичний досвід, але це треба робити.
На мою думку, поки триватиме війна – українського шоу-бізнесу не буде. І певний час після війни. Будуть артисти, які намагатимуться виживати…

ЩОДНЯ ДВОЄ-ТРОЄ ВІДОМИХ ВИКОНАВЦІВ ПРОСЯТЬСЯ НА РОБОТУ

– Невже немає у шоу-бізнесі тих, хто почувається матеріально захищеним?

– Є виконавці, які мають власний «берег»: наприклад, зарплату у філармонії. Ці люди забезпечені хоча б мінімально. А хто належав сам собі – тим зараз найтяжче. Звідки знаю? До мене щодня двоє-троє відомих виконавців просяться на роботу. Музиканти, диригенти. Благають: дайте хоч якусь роботу, готові працювати за будь-які гроші, бо тяжко зараз. А я ж не можу обігріти всіх. Чи когось випровадити з колективу. У нас працюють гідні люди, яких треба берегти.

Український шоу-бізнес як і все українське в Україні переживає важкі часи. Але у величезному горі є один обнадійливий момент: з медійного простору зникла так звана москвинська попса. Хоча б радіо-телебачення не клепають ці продукти. Чимало виконавців, які взагалі не мали в репертуарі україномовних творів, почали творити український культурний продукт, перекладати свої колишні російськомовні пісні на українську і дали їм друге життя. Так, це кон’юнктура. Але в цьому теж є певний позитив: митці згадали, що вони – українці, а аналогічно спонукають і своїх слухачів.
Утім, є і такі співаки як Джамала чи Фемій Мустафаєв – українці по духу. Їм не треба було чекати, доки величезна біда прийде, щоб перелаштуватись.
Можливо, цієї біди б і не було, якби не схиляння перед сусідським культурним продуктом. Наш інформпростір був повністю завойований : московити не шкодували грошей на розкрутку своїх артистів, бо розуміли, що так дешевше досягти успіху в асиміляції інших народів. У нас же навпаки – культура відсувалася на останній план. Від 90-х років український виконавець не міг виступити в «Палаці Україна», бо йому виставляли таку орендну плату, що просто «вилітав у трубу». Українському митцю треба було шукати дорогих спонсорів. А про заробіток на концерті взагалі не йшлося…

ПОСЕРЕДНОСТІ МОЖУТЬ РОЗКОШУВАТИ . А ПРОВІДНИКИ ДУХОВНОСТІ Й КУЛЬТУРИ – МАТЕРІАЛЬНО ОБДІЛЕНІ

– Є ще одна величезна проблема . Матеріальна несправедливість, неадекватність. Неприпустимо, коли на 33 році Незалежності, приміром, Народний артист чи Герой України вимушені шукати кошти на культурніпроєкти чи творчу діяльність. Особистість національної ваги не може собі дозволити не думати про гроші. Що має статися в суспільстві й державі, аби культурні діячі – українці не були матеріально залежними? Що має відбутися, аби Народний артист України не кланявся і не просив копійки?

-Якби людина з високими мистецькими заслугами жила , наприклад, у Великій Британії, то була б титулована, володіла б яхтами, літаками, островами тощо. На жаль, у нас – інакше : ті, хто, можливо, не вартий виїденого яйця, можуть розкошувати і жити гідно, а ті, хто є провідниками духовності й культури, справжньою елітою – матеріально обділені. Хоча то є унікальні люди. Багато таких. Вони не будуть чиновниками , але чиновники мають орієнтуватися на них у своїх діях, радитись з ними. Вміти вислухати і зробити висновки.

Дуже важко зараз давати поради артистам, як вижити . Окрім концертів чи акцій, за які можуть щось заплатити, більше варіантів немає. У нас колишні судді отримують 200-300 тисяч пенсії, а народні артисти – в десятки разів менше. Люди, які формують духовне обличчя нації, отримують по 6-7 тисяч гривень пенсії…

-Плюс інформаційний простір, де з початку 2000 -х запроваджено поняття «неформат» для питомо українських виконавців…

– У тій же московії щодо російських виконавців нічого подібного не існувало. А для нас вони запустили поняття «неформат», щоб виключити з медійного простору все позитивне, змістовно вартісне . Українське почали нівелювати, оскільки власниками телеканалів та радіостанцій стали люди, у яких нічого українського не було і немає.

– Але нам – своє робити! Вдячність Вам за розмову. Подальших успіхів та щонайширшої підтримки зусібіч.

Розмову вела Ольга Дубовик

Сообщение Василь Романчишин: «Приходжу на роботу о восьмій і уже шумить «музичний вулик» появились сначала на Український репортер.

У Києві почала роботу виставка артоб’єктів, створених сучасними українськими митцями з уламків зброї та техніки, що були зібрані волонтерами в українських містах, які зазнали масованих обстрілів російської армії. Проєкт War Artists Union покликаний нагадати, що мистецтво може перетворювати знаряддя вбивства на символи відродження.

Виставка проходить в експопросторі БЦ City Zen Park (вул. Сумська, 1, станція метро “Васильківська”), працює з середи по неділю з 15.00 до 19.00 та триватиме на постійній основі. Вхід безплатний.

Експозиція колекції мистецтва War Artists Union налічує понад 20 артоб’єктів. Серед них колекція прикрас з латунних гільз, що були зібрані волонтерами біля Ізюма, від відомого ювеліра та скульптора Володимира Балибердіна, чиї роботи зберігаються в Музеї історичних коштовностей Національного історичного музею України. Також на виставці представлено стіл, що був виготовлений з уламків гелікоптера Алігатор, збитого нашими військовими біля Ізюма. Серед інших, робота Стаса Кадочнікова – скульптура Мадонни з уламків ракети Х-31, яка впала у Києві в травні 2022 року та багато інших цікавих експонатів. Колекція включає й меблі з залишків зброї Івана Стецюка, скульптури з металу Романа Велігурського та скульптури з металолому Сергія Демченка. Всі роботи можна подивитись на сайті проєкту.

War Artists Union (WAU) – це команда українських митців з усієї України, яка спеціалізується на створенні ексклюзивних артоб’єктів для дизайну інтер’єру з уламків військової техніки та зброї. Проєкт втілює філософію трансформації: із залишків війни народжується мистецтво, з засобів руйнації народжується українське відродження. Кожен витвір колекції має історичну, художню та утилітарну цінність, а усі матеріали, з яких створені артобʼєкти, пройшли перевірку, визнані безпечними та мають необхідну документацію.

«Україна ніколи не буде такою, як раніше, але навіть з понівечених уламків українці здатні творити прекрасне, – розповідає Світлана Білик, засновниця проєкту War Artists Union. – Прийде час і ми переможемо, прийде час і Україна трансформується і стане ще кращою, ніж була. І саме мистецтво має відображати цю трансформацію, демонструвати світу нову Україну та формувати новий імідж країни».

Цілями проєкту War Artists Union є культурна дипломатія у світі. Команда спілки митців прагне відновити та посилити увагу до війни в Україні через мистецтво, показати, як знищення може бути перетворене на символ відродження та миру. WAU має за мету змінювати імідж країни, прагне, щоб Україну сприймали не як безпомічних жертв, а як цінну частину світової спільноти. На меті також й розвиток бізнесу, необхідний для стабільного існування України, WAU створює робочі місця, сплачує податки та розвиває експорт. WAU дає надію і сприяє формуванню стійкого ставлення до викликів війни.

Шляхом продажу артоб’єктів, WAU планує зібрати кошти на допомогу армії, ДСНС та постраждалим від війни – 15% від продажу йде на благодійність. Надаючи митцям незвичайний матеріал для роботи проєкт стимулює їх творчість та створює нове українське мистецтво, яке відповідає трендам сучасної України. War Artists Union підкреслює значення відновлення екології та перероблення матеріалів, що зменшує негативний вплив війни на довкілля. WAU виступає як платформа для збереження пам’яті про війну, героїзм воїнів та наслідки конфліктів через мистецтво, створення мистецького спадку, який буде відображати культурний, історичний та емоційний аспекти війни.

Сообщение Мистецтво з уламків війни: у столиці відкрили виставку артоб’єктів, створених з уламків зброї та техніки появились сначала на Український репортер.

https://youtu.be/wV7d-gY8mCE

Бенксі підтвердив, що йому належить також малюнок на Майдані Незалежності, де діти гойдаються на протитанковій конструкції, та малюнок хлопчика, який перемагає дорослого чоловіка, схожого на російського диктатора Путіна, у спарингу дзюдо.

Таємничий вуличний художник Бенксі показав відео, як він подорожував Україною та створював свої малюнки.

Відео він підписав словами: “На знак солідарності з народом України”.

Про це Бенксі написав у своїх соціальних мережах.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Banksy (@banksy)

Бенксі показав, як він мандрував Україною під час повномасштабної війни з Росією. Таємничий художник показав процес створення своїх малюнків та як його команда спілкується з українцями. Під час розмови одна з жінок розповіла Бенксі, що на місці розбомбленого росіянами будинку колись був дитячий садок, а під час бомбардування Київщини, там загинули люди.

Своє відео Бенксі підписав словами: “На знак солідарності з народом України”.

На відео художника звучить “Червона рута” Володимира Івасюка.

Сообщение Бенксі опублікував відео з роботами, які були створені в Україні появились сначала на Український репортер.

Полювантизм. Що це? Новий метод малювання – полювання на полотні. Як це відбувається? Художник використовує спеціальні насадки – стріли, які вміло зануривши у фарбу, випускає з лука на полотно, або картон чи дерев’яну поверхню. Перед початком дії продумується композиція, колористика, проєктується траєкторія польоту стріли.

Авторка винаходу – ужгородська мисткиня Юлія Єгорова-Рогова мовить так: «Полювантизм – це таке мистецьке реаліті – шоу, летючий пензель з фарбами, який переносить на полотно мою образну думку. Давайте пограємо в полювантизм, тільки в полювання на щастя…».

Полювантизм відноситься до синкретичних видів мистецтва, а значить, має кілька каналів впливу на особу. Синкретичність, ознака первісного мистецтва, в якому музика, танці, спів є неподільним цілим. В полювантичному живописі неважко помітити і прямі ознаки театралізовано-мистецького дійства, а також деякі інші складники. Які головні ознаки театральної вистави? Творче відображення життя в сценічній дії за участі акторів. В нашому випадку роль акторів виконують глядачі, бо хто ж не хоче вполювати щастя?

Для того щоб привабити усе світле, бажане у своє життя, треба вміти готуватися до дня прийдешнього з позитивними думками, ця ідея закладена і в полювантизм. Тут на допомогу може прийти налаштування на колір. Червоний, до прикладу, активізує силу фізичну, дає силу переконань, підвищує цінність усього, що можна побачити довкруж.

Жовтий, – медитація на нього потрібна тоді, коли треба швидко виконати великий обсяг роботи. Синій допомагає стримувати емоції, колір холодний, сприяє баченню подій без ілюзій, колір інтуїції. Білий – універсальний, обіймає, містить у собі сім барв рай – дуги. День, котрий планується із застосуванням кольорової палітри буде наповненим, цікавим і радісним.

«Дао (шлях даний. – А.Б.) говорить, будь – яку дію може бути перетворено в священну дію. Це може бути і стрільба із лука…», – Ошо. Необхідно розуміти, що знання і пізнання різні поняття. Знання – то інформація, пізнання – розуміння.

В Китаї і Японії є школи стрільби з лука і фехтування, але на дверях приміщення, де вчаться стріляти, є табличка – Зал Медитації. Будь-яка дія чинена з повним розумінням, стає медитацією. Дія нереальна, реальність те, яке розуміння ви привносите в неї, як ви її виконуєте. Наприклад, багато людей моляться, та роблять це дуже по земному. Їх молитви не є справжніми, бо що в них священного? Дуже все звично, приземлено…Ошо переконаний: «Навіть оці земні мистецтва стрільби із лука і фехтування можна перетворити в ненасильницькі мистецтва. В цьому велика революція…».

Его – чоловіче начало, а дао вірить в жіноче. Его – агресивне, жіноче начало чуттєве. Дао вірить в чуттєвість. Чоловіче начало має устремління до проникнення, жіноче – приймає в себе, поглинає. ЧОЛОВІК – СКЕЛЯ, ЖІНКА – ВОДА.

Даоси твердять, що СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО – ПОБАЧИТИ ДЖЕРЕЛО, ЗВІДКИ СТРІЛА ЧЕРПАЄ СВОЮ ЕНЕРГІЮ. ХТО Є УСПІШНИМ? ЩО Є ЕНЕРГІЯ? ЯКИЙ СВІТ ЗНАХОДИТЬСЯ ВСЕРЕДИНІ ВАС? ОСЬ ІСТИННА ЦІЛЬ. Якщо це і ваша ціль, але ви не попадаєте у зовнішню мішень, не засмучуйтеся… Майстер Херрігель казав: «… Ти повинен взяти лук, але не бути виконавцем, натягнути тятиву, не натягуючи її, і прицілитися, не прицілюючись. Не має бути жодної напруги, ніякого зусилля, ніякої дії з твоєї сторони. ТОДІ ТИ БУДЕШ ЗНАХОДИТИСЯ В ЦЕНТРІ …».

Чи знаєте ви різницю між тим, коли робите щось і не робите, але дозволяєте цьому статися? Якщо знаєте, то зрозумієте цю притчу, якщо ж ні, то буде важкувато…

Коли береш в руки лук і стріли, дивишся в ціль, то глибоко всередині дивишся на себе. Ціль стає другорядною. Стріла свідомості набуває двояку спрямованість, це те, що Г. Гурджиєв називав самоспогадом.

Ошо був переконаний: «Людина не повинна боятися темряви. Світло, нехай навіть тьмяне, все одно сильніше найчорнішої темряви. Взагалі, темрява не наділена ніякою силою. СИЛА Є У СВІТЛА…».

Будда прозрівших поділив на дві когорти. І перші, і другі мають однаковий статус, немає вищих і нижчих, всі є частинами відпочаткової природи. Тим не менше, він (Будда) окреслив дві категорії, одних назвав архата – той, хто прозрів, але зберігає мовчанку, друга – бодхісатва. Ці особи також осягнули вищу мудрість, але взяли на себе додатковий обов’язок, – передати іншим знання, чи щонайменше – бодай поверхневу уяву про те, що відчуває прозрівший…

Архата – індивід, який досягнувши вищої мудрості геть забуває усіх тих, які ще не вийшли із темряви. Йому достатньо досягнути прозріння, інші його не цікавлять. Він вважає, що допомогти можна лише самому собі. Архата доносить до людей суттєву ідею: допомога ближньому є втручанням у його життя і долю. Тому не назвеш його егоїстом…

Архат називають хінаянами – то маленький човник, на котрому одна людина може переплисти річку. Бодхісатв Будда називає махаянами, на такому пароплаві тисячі людей можуть дістатися до протилежного берега. Є люди сповнені великого співчуття. Вони опісля просвітлення хочуть поділитися радістю, поділитися осягнутою ними істиною. Співчуття їх шлях. Бодхісатва провідник, він прагне допомогти заблукавшим у сутінках…

Коли містики говорять про істину, їх не розуміють науковці. На думку вчених, містики говорять мовою парадоксів, тут вони вбачають протиріччя, бо керуються логікою. Містики дійсно мовлять парадоксально, себто нелогічно. Парадокс спроможний зрозуміти тільки медитуючий. Якщо людина не пізнала нічого поверх розуму, вона не зрозуміє парадокс.

Це захист, вбудований захист: говорити парадоксально… Парадокс – єдиний метод означити те, що дійсно істинне. Логіка – це завжди половина, вона нічого не охоплює повністю.

Сутнісне наповнення полювантизму, його філософія, близькі до того, що практикують бодхісатви. Новий напрям шириться Україною, прийде час з ним познайомиться Європа, а там – Південна та Північна Америки, і навіть така далека Австралія. Джерела цього напрямку витікають з далеких віків, проте він (напрям) є водночас дуже відповідним мистецьким викликам сьогодення. Ще одна синкретична риса полювантизму…

Під орудою акторки Агнесси Цвелодуб відбувся перформанс, надихнутий ідеєю полювантизму. Цим мистецьким дійством зацікавився музикант Тарас Коломацький. Захопилася ідеєю полювантизму і Марія Пиріжок, вона створює авторський одяг ручної роботи з конопляного полотна. Марія переконана – конопляний одяг володіє сакральною силою.

Ю. Евола мовив і про наступне: «Він (Захід) більше не знає природи. Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів, і ритуалів – блискучим Космосом, в якому, як «царство в царстві», вільно рухається людина…».

Написано в 1928 році. Про «цивілізаційні» посуви Московії (РФ) не згадую, адже це антипод не тільки нашої держави. Певен, подих свіжого вітру відродженої духовості повіє на стару Європу і Світ зі сторони України.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

Фото на головній: ужгородська мисткиня Юлія Єгорова-Рогова стріляє з лука фарбами.

Фото із сайту mukachevo.net

Сообщение Закарпатська художниця створює картини пострілом з лука появились сначала на Український репортер.

“Дивна у нас країна! Все більше переконуюсь – Суспільство і Держава в ній не комунікують ніяким чином. Тобто держава, якщо їй щось треба від суспільства, просто нахиляє його в потрібний бік, або красиво ігнорує.

З іншого боку, рівень громадянського суспільства в Україні настільки низький, а авторитет і компетенція громадських організацій і об’єднань настільки формалізовані, що годі й чекати, щоб суспільство якимсь чином впливало на рішення Президента чи Уряду.

Узяти для прикладу хоча б події довкола святкування Дня Незалежності. Вони вже мали б стати предметом серйозного обговорення численних авторитетних суспільних організацій за участю Глави Держави, де він би мав дати свої пояснення тому, що відбулося. А громадські організації мали б авторитетно і дохідливо пояснити свої претензії до Президента.

На жаль, цього немає. Рівень розбурханості суспільства зростає до киплячого стану. Але при цьому жодні компенсаторні механізми не спрацьовують. Навпаки, суспільство починають пресувати додатковими карантинними заходами. І по всьому схоже, що наш Президент недалеко відійшов ментально від свого північного сусіда, що зараз ходить з автоматом…

А як би мало бути в дійсності?

Президент мав би скликати відкриту нараду із підсумків святкування Дня Незалежності із запрошенням ЗМІ і представників громадських організацій, де заслухати доповідь міністра культури, автора концепції святкування і режисера – з поясненнями, чому їхня “блискуча” ідея мала такий неоднозначний резонанс в суспільстві, а не списувати все це на реакцію “порохоботів”.

Упевнений, що такий елементарний “розбір польотів” постійно відбувався в “95 кварталі”, як це має відбуватися в будь-які творчій структурі. Але нині – ця відповідальність має бути значно вищою, а дії прозорішими, якщо ми претендуємо на якусь демократичність і європейскість.

Так, я до певної міри розумію позицію Президента і його оточення: вони всі, як вихідці із середовища шоу-бізнесу, спираються виключно на свої практичні критерії – все що є рейтинговим, затребуваним громадянами цього суспільства, все це має бути легітимізовано і якось представлено суспільству як консолідуючий і об’єднуючий фактор на головному святі країни.

Отже, зі своєї точки зору Президент ніби формально правий. Однак є страшна і суттєва помилка в цій позиції! Попса ніколи не була культурою в повноцінному розумінні цього слова. Вона є субкультурою – вузеньким сектором в спектрі інших субкультур, що в силу різноманітних причин розрослася в нашій країні до небачених масштабів і підім’яла під себе всі інші сегменти, сектори і напрямки культури нашої держави.

З іншого боку, звідки людині з його походженням, освітою і специфічним професійним досвідом знати, як функціонує величезний культурний механізм країни, як відбувається проникнення у свідомість суспільства його архетипів, як ці архетипи впливають на колективну свідомість громадян? Це мають знати люди з відповідною освітою, практичним досвідом, рівнем мислення і любов’ю до своєї країни.

Відчувається, що в алгоритмі дій Президента працюють зовсім інші інструменти – опора на рейтинги, телеканали, яскраві і несподівані перфоменси та колективну свідомість свого невибагливого електорату, розбещеного веселими шоу і ефектними серіалами.

З точки зору рейтинговості, якісь там події історичного значення – річниці видатних українців, національні трагедії, особливості національного розвитку та й загалом вся оця сумна сфера виглядає якоюсь непрезентабельною. Навіщо заглиблюватися у психологію народу, вивчати пантеон його справжніх героїв, рахуватися з його моральними і духовними авторитетами? Достатньо зробити гарний відосик, роздати державні відзнаки двом-трьом досить відомим особам у суспільстві та започаткувати пару-трійку державних премій імені видатних осіб, які щойно покинули цей світ.

Однак, навіть роздавання державних нагород має свій глибокий підтекст, адже, як не дивно, народ має завжди свою моральну оцінку щодо тієї чи іншої нагороджуваної особи, яка може не співпадати з офіціною точкою зору. Тоді й виникає та ситуація, яку філософ Дідро означив однією сентенцією: “Нагороджуючи кращих, ми підіймаємо достойних, але, нагороджуючи недостойних, ми підіймаємо гірших”.

Проте про яку мораль можна говорити, коли сьогодні звання Заслужених і Народних роздаються попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів!? Але ж в рядках президентського наказу і досі пишеться – “за особистий вклад в культуру народу і за розвиток національного українського мистецтва”… Тоді, можливо, треба бути чесним і писати в документах інакше: “За перемогу в численних хіт-парадах і участь у рейтингових телевізійних шоу, за епатажність і оригінальність іміджу, тощо”. І боюся, що так воно скоро й буде.

Також, принагідно, назріла пора переглянути в суспільстві ставлення до державних Звань. І тому, хто їх не цінує, – просто перестати їх отримувати. Або скласти свої звання і не ганьбити і не дискредитувати їхню важливу суть, як дехто дозволяє це собі робити нині.

Зараз неодмінно хтось зауважить – а навіщо потрібні ці звання – вони лише пережиток совка! Відповім усім резонерам, чия свідомість купилася на цю, свідомо запущену в суспільство деструктивну думку, словами філософа Монтеня з його трактату “Про державні нагороди”. Суть його думки така – в будь-якому суспільстві, навіть дуже корумпованому, мають існувати нагороди, які зовсім не обтяжують державну казну матеріальними виплатами, а несуть, передусім, моральне значення. Вони мають надаватися видатним і неординарним людям країни за їх виключність і обдарованість. Монтень називає такою нагородою у Франції Рицарські Ордени або Орден Святого Михайла.

Однак Монтень одразу ж додає, що не було у Франції більш жаданих і привабливих нагород, яких би так прагнули грошовиті міщани і розбещені буржуа. Тому що в цьому званні було більше чистої слави, аніж меркантильної вигоди.

Що говорити про наше нинішнє суспільство, в якому славою прийнято вважати кількість ефірів на провідних телеканалах, які в свою чергу гарантують пряму матеріальну вигоду. Бо те, що добре прорекламовано – гарно продається!

Саме цей принцип, напевно, є основоположним для української держави останніх десятиліть, яка опинилася в ринкових умовах. Я завжди пам’ятатиму вислів голови Адміністрації одного з колишніх наших президентів, який на одній науковій конференції самовпевнено прорік – “Для мене головною цінністю того чи іншого художнього твору є те, чи він добре продається!” На що я, не стримавшись, відповів – туалетний папір продається найкраще, але яка його художня цінність!?

На мою думку, в сучасній державі має штучно культивуватися і підтримуватися той розумний баланс раціонального та ідеального. Тобто, в будь-якому уряді на найвищому рівні у статусі радників завжди мають бути присутні люди, позбавлені меркантильності і матеральної зацікавленості, місією яких було б радити Президентам не тільки як заробляти гроші і створювати особистий рейтинг, а як підтримувати позитивний імідж держави і свій особистий моральний авторитет.

Повторюю, моральний! Тому що якраз відсутність цієї чесноти на найвищому рівні приводить до морального розкладання всіх державних інституцій, всіх владних структур, всіх функціонерів цієї держави – і як наслідок, до падіння цієї держави. Як це трапилося, приміром із Римською Імперією.

е знаю, чи зрозуміють це колись керівники нашої нинішньої Держави Україна?
Але, я абсолютно впевнений, – це добре розуміють її вороги.

АнатолійМатвійчук, Народний артист України, лауреат літературних премій

На цю тему:

• Оксана Забужко про концерт “з пающімі трусамі й вишиваним зайцем із прапором країни в лапах
• Про концерт біля Святої Софії: як швидко зацвілює, стліває наспіх склепаний балаганчик з п’ятим колесом до воза
• Короновані на владу і привілеї

Сообщение Сьогодні звання Заслужених і Народних роздаються попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів появились сначала на Український репортер.

Таким чином було скасовано ухвалу слідчого судді Печерського районного суду від 27 травня 2020 року, якою задоволено клопотання прокурора С. Папазова та накладено арешт на майно – 42 (сорок дві) картини і одну літографію.

Нагадаємо, що розслідування ініцювало ДБР. В команді Порошенка це назвало замовною справою. У травні 2020-го в Національному музеї Івана Гончара, де було розгорнуто виставку цих творів, представники Державного бюро розслідувань влаштували силове проникнення до музею.

Причину свого прибуття до музею представники ДБР пояснили врученням повістки Порошенку, хоча того на цей час на території музею не було. Директор музею Петро Гончар заявив, що буде писати заяву до поліції про пошкодження майна. На території музею він звернувся до поліцейських з тим, щоб відреагували на ситуацію.

У червні активісти влаштували бідя стін ДБР акцію протесту із сатиричною виставкою робіт.

В іронічній манері було ображено політичних діячів, а також сцени з проникнення співробітників ДБР до Національного музею Івана Гончара (тут влаштовано виставку картин з приватної колекції Петра Порошенка).

Фото: “Український репортер”

Сообщение Колекція картин Порошенка на волі появились сначала на Український репортер.

Солдати як малі діти. «А намалюйте мене, намалюйте!». «Щоб мама потішилася», «і щоб шеврон був точно схожим», «і щоб погон було гарно видно…». «А коли свій портрет можу забрати?». «А я гарний, як думаєте? Бо це ж для коханої!»

Вони товпляться у черзі – щоб художниця Марина Соченко зобразила їх на папері, увічнила в історії. Гамірливі, веселі, навіть пустотливі. Із задоволенням позують. Випала хвилька вільного часу – і воїни, ці загартовані й обпалені війною хлопці, чоловіки, на мить стали іншими: в уяві «переносяться» до рідних домівок, на береги річок та озер, у квітучі сади і затишні сквери, до милих, коханих, рідних людей. Так має бути, на портретах. Бодай трішки без війни. Без чорних хмар. Нехай всі бачать, які вони: красиві і мужні, надійні й турботливі, говіркі та скромні, відчайдухи й розважливі, мудрі та світлі, оптимісти й духовно багаті… Вони ще й великі у благородних вчинках – боронити країну. Наше воїнство, променисте лицарство.

Але ж війну не зітреш гумкою, не виведеш за рамки, не заштрихуєш. Вона якимсь невидимим чином прохоплюється то в погляді, то дає про себе знати у якійсь легкій зажурі чи втомі від життя без наступу і звільнення своєї землі від кремлівської наволочі, то споглядає окопно-пережитими роками, де і важкі бої, і гіркота втрат.

Подивіться уважно на ці портрети з тих рубежів, де солдати тримають землю так, немов зрослися з нею. Свою землю, нашу. Придивіться до їхніх посмішок, до ранньої сивини, до їхніх глибоких і виразних очей, по яких видно, що людина сповна спізнала фронтового життя-буття під кулями, снарядами, мінами… Запам’ятайте, закарбуйте в пам’яті. І це багато про що вам скаже.

Вловити мить, передавши її на аркуші білого паперу дуже непросто, бо це ж у фронтових, екстремальних умовах, майже під обстрілами.

– Але ти тішиш себе думкою, що перед тобою – воїн, якого, слава Богу, оминули кулі, якого дочекається сім’я; і ось він зараз спілкується з тобою, – передає свої фронтові, мистецькі настрої Марина Соченко. – Дуже переживаю, хвилююся за наших бійців, серце крається. Пішла б сама на війну, але, може, не стріляти, а бути там медиком…

Утім, її зброя – олівці, фарби, пензлики… Словом, фронтова творчість, яка дуже потрібна усім нам, усьому народові у піднесенні бойового настрою, згуртуванні нації на відсіч російській орді, в посиленні патріотичних засад, зрештою, це ще й прояв великої любові до України.

Пані Марина малює на війні портрети наших героїв. Де побувала? 28-ма, 39-а бригади, різні батальйони. Сьогоднішня виставка – певний творчий підсумок поїздки в 30-ту і 93-тю бригади. Тут – 68 нових творів, майже всі експонуються вперше.

Марина Петрівна каже:

– Я малювала і танкістів, і артилеристів, і піхотинців… Старалася побільше їх намалювати. Колега, журналіст Микола Цимбалюк, з яким ми приїздили на фронт в рамках волонтерського проєкту за сприяння МО України, записував бойові історії цих героїв.

Повертаючись з тих “гарячих” рубежів до Києва, художниця звертається по допомогу до лікарів, щоб поправити здоров’я.

– А уявіть як солдатам в тих сирих окопах та бліндажах?! – промовляє пані Марина.

Вона добре знає, які вони, польові фронтові умови. Випробувала на собі. Мусила вижити… І тепер каже: «Там – фантастичні люди! Абсолютно безстрашні. У них – все на обличчі…».

Тим-то й характерне наше воїнство.

– На мене справив величезне враження подвиг старшого лейтенанта, танкіста Артема Абрамовича, – розповідає Марина Соченко. – Він загинув у 2014 році в танку, прикриваючи  побратимів. Намалювала портрет вже по смерті героя, зі світлини. Ви ж подивіться на його обличчя! Наче дитя. Сонячне! А вже воїн. Не поступився, не здригнувся. Знаю, що його мама довго-довго ходила в тому чорному від боїв полі, розшукувала синочка, свою кровиночку. Навіть діставалася тих нелюдів з колорадськими стрічками, все випитувала… А її Артемчик навіки зостався у тому танку… Ні, ні, не уявити собі той страшний материнський біль. Вже після того як я намалювала портрет Артема, його мама сказала мені: «Ви додали мені трішки життя».

Артем усміхається на портреті. Широка посмішка, щира, добра. І соняшники, багато соняшників. Броня, синьо-жовтий прапор. Чи замислюємося над тим, хто йде від нас, кого втрачаємо у цій борні з кремлівськими дикунами?

Я не знаю, яка ще країна має стільки Героїв. На такі роздуми спонукають роботи Марини Соченко, присвячені велетам духу, що у різні часи полягли за Україну. Бачимо велику репродукцію-банер з ікони «Покрова Богородиці» у військовій каплиці на Аскольдовій Могилі, над розписом якої мисткиня працювала останні два роки. На іконі зображені українські воїни від часів Київської Русі, періоду УНР і новітні Герої Небесної Сотні, незламні кіборги, воїни АТО. Серед них і доброволець Денис Денисюк, який загинув у 2015 році під час оборони села Широкине. Мама Дениса, киянка Людмила Яківна Хомчук, завітала на відкриття цієї виставки, тепло і з вдячністю говорила про винятково важливу творчість художниці Соченко.

Людмила Яківна постійно допомагає фронту. Волонтерка. І вона цим живе, увесь час зайнята благородною справою. Збираються жінки-трудівниці до гурту, плетуть маскувальні сітки, «кікомори»… Держава мала б привселюдно цілувати їхні натруджені руки, безкінечно дякувати за цю виснажливу роботу, зрештою за синів-соколиків, які впали далеко від материнської хати. Але держава цього не робить, соромиться, вона вдає, що не помічає цього «плетива», заспокоюючи народ казенними фразами, мовляв, військо «усім і повністю забезпечене». Овва! От якби депутатки та міністерки почали плести маскувальні сітки, то, певно, на цю подію завітали б репортери провідних телеканалів. Але такого дива не станеться. Як й іншого: ми не бачимо, щоб на такі виставки приходили керманичі країни – з Кабміну, Офісу президента. Їм не болить, не пече.

До таких експозицій горнуться душею інші. Себто ті, хто з Україною в серці. Хто ненавидить брехню, підлість, зраду… Хто мріє про перемогу, і щоб не чорніли від горя соняхи, і не печалилося – не тужилося материнське серце.

Сказати добре слово художниці прийшли батьки кіборга-героя Святослава Горбенка («Скельда»). Святко (а так сина лагідно називали тато й мама – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна Горбенки) загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту. Йому було лише 19. Став на прю із супостатом як боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Так, він пішов добровольцем на фронт. Не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, Святко знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету опановував японську.

Художниця намалювала Святка також після його загибелі, зі світлини. Я бачив, як до портрета «Скельда» підійшов відомий мистецтвознавець, професор Дмитро Степовик і довго вдивлявся у цей образ 19-літнього воїна.

А по хвилі Дмитро Власович випростував на загал думку, що ці портрети є частиною нашої історії, і вони неодмінно увійдуть до історії українського мистецтва. І – висока оцінка творчості художниці з його вуст:

-Всі великі портретисти світу починали з подібних польових зарисовок… Якщо подивитися на обличчя воїнів, то ви, пані Марино, зробили чудесний репрезентативний і психологічний внесок (бо тут є поєднання) в портрет, внесок в частину української історії.

Дмитро Степовик, як академічний мистецтвознавець, висловив і таку думку:  у цих портретах він «підмітив наявність етнічного елементу»:

– Ось подивіться на цих хлопців! Українці – одні з найкращих людей щодо фізіономічного представлення. І цей етнічний елемент присутній в портретах. У художниці це виходить інтуїтивно…

Вдивляємося, запам’ятовуємо… В експозиції – портрети Героя України Володимира Рибака, полеглих воїнів: батька і доньки Сергія і Ярослави Никоненків, медсестри Сабіни Галицької і старшого бойового медика Клавдії Ситник.

Погляд зупиняється на картині «Прощання з побратимом». За словами Марини Соченко, це було написано в стані потрясіння від похорону героя на Майдані Незалежності. На колоні стели, де скорбота і журба заполонили людські душі у мить прощання, художниця відтворила надпис, який її глибоко вразив: «Хлопчики, ріднесенькі, простіть нам нашу байдужість, якщо зможете».

Оці слова та написати скрізь, що було видно, щоб впадало в очі.

Завідувачка кафедри реставрації Національної академії образотворчого мистецтва Тетяна Тимченко говорить:

– Я неймовірно вражена цією експозицією. Люди на портретах, здається, як живі, дивишся на них і ніби відчуваєш їх подих, погляд… Унікальне відчуття. Розкішна виставка. Тут – щось справжнє, людяне і воно залишиться назавжди.

Добре слово говорили про виставку народний депутат Верховної Ради першого скликання Олександр Гудима, дипломат Василь Марущинець, Степан Брацюнь (Конгрес українських націоналістів), багато хто з присутніх.

Якби моя воля, то я би портрети, які намалювала Марина Соченко, прикріпив би на білбордах великих магістральних автошляхів. І спершу зробив би це на Бориспільській трасі, в обидвох напрямках. Замість остогидлої реклами про «царскіє бані», «золотішко-брільянтішко», розкішні автомобілі останніх моделей для багатіїв.

Щоб їхали й читали: «Віктор Осьмінко, обороняв Маріуполь», «Володимир Кіпріч, воював у Шасті», «Сергій Варяган, начальник штабу зенітно-ракетного дивізіону», «Микола Корнійчук, позивний «Корнєй», воює з 2014 року», «Святослав Горбенко («Скельд»), загинув 19-літнім, обороняючи Донецький аеропорт»…

У творчому доробку Марини Соченко понад 200 портретів Героїв. Своєрідний батальйон.

Нехай би бачили цей «стрій» з портретів пообіч шляху й іноземні делегації, направляючись з Бориспільського летовища до Києва, нехай би Герої були перед очима нашої верховної влади! Чи ж станеться таке диво? Маю сумнів. Це ж не закон про гральний бізнес проштовхувати у Верховній Раді. Не шкурні інтереси в турборежимі протискувати.

У нас досить квола інформаційна пропаганда і возвеличення подвигу українських героїв, вона немічна і часто-густо задля «галочки», з підкилимовим вовтузінням чиновників і тилових «щурів», з окозамилюванням від профільних інституцій. У нас здебільшого не вміють і не бажають цінувати величний подвиг своїх захисників. Олігархічні телеканали орієнтуються на смаки зажерливих, примітивних господарів, а державні інформресурси скніють, тонуть в болоті непрофесіоналізму, водночас надуваючи щоки, очікуючи «подачки» з держбюджету.

Тим часом хлопці воюють. За усіх нас з вами. Слава вам, Герої!

Якщо у нас коли-небудь збудують музей українських визвольних змагань усіх часів, то було б справедливо, щоб в одному з головних залів було розміщено портрети воїнів, яких намалювала художниця Марина Соченко.

З біографії. Марина Соченко народилася у Києві в сім’ї військовослужбовця. У зв’язку зі службою батька сім’я багато переїздила. З дев’яти років навчалася в художній школі, потім в республіканській школі імені Т.Г.Шевченка. Декілька років студіювала рисунок в приватній школі видатного українського художника, відомого шістдесятника В.І. Зарецького, дружба з яким вплинула на подальшу долю художниці, укріпила у виборі майбутньої професії.

В 1989 році закінчила Київський художній інститут (НАОМА) та захистила диплом під назвою «Весільний коровай», що став творчим звітом після 15 років академічних студій, та результатом наполегливого пошуку самостійного шляху в мистецтві.

З 1989 по 1993 рік працювала викладачем живопису в Київському промисловому технікумі (Інститут імені М.Бойчука).
З 1992 року член Національної спілки художників України.
З 1993 по 1997 рік – аспірантура в Академії мистецтв.
З 1998 року – старший викладач кафедри живопису та композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Понад 20 років викладає у цьому вузі. Заслужений діяч мистецтв України. Її творчість базується на глибокій національній традиції, патріотизмі. Художниця поєднує високий професіоналізм з активною громадянською позицією.

З першого маршу «мільйонів», що вирушив від пам’ятника Тарасові Шевченку до Європейської площі 2013 року, стала сучасним художником-літописцем подій, через які пройшла вся свідома Україна. Вражена пробудженням народної волі, писала картини-репортажі з народних Віча, робила замальовки. У Будинку профспілок (вже без вікон) на прохання захисників Майдану Марина Соченко зуміла зробити виставку картин, яка стала своєрідним оберегом для тих змучених і змерзлих хлопців, які несли варту на Майдані. Серед них були справжні герої, яких тільки і встигав фіксувати олівець художника. Це була психологічна підтримка тих, хто стояв на Майдані. Так була створена галерея портретів учасників Майдану з різних міст і сіл України ( близько 200).

Після початку війни, продовживши волонтерську діяльність малювала в госпіталях поранених добровольців, бійців АТО, загиблих героїв. Створила серію портретів воїнів, які воювали, або й досі служать. Започаткувала мистецький проєкт «Волонтери – дітям», в рамках якого провела серію виставок у школах Києва «Заради майбутнього України» з метою патріотичного виховання дітей, навернення їх до історичного коріння, любові до мови і культури України.

У складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України декілька разів була на передовій лінії фронту, звідки привезла більш ніж сто портретів героїв, захисників України. В результаті до Дня Збройних Сил в Українському домі презентувала виставку «Народжені вільними».

Має в творчому доробку 50 персональних виставок. Учасниця більш ніж 50 групових всеукраїнських і міжнародних виставок.

Зі своїми картинами і плакатами організувала і провела мистецьку акцію на підтримку Олега Сенцова та інших українських політв’язнів, ув’язнених Кремлем.

Марина Соченко плідно працює і в галузі монументального живопису. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій Могилі_у малій військовій каплиці Зведення Честного Хреста Господнього нею створено розпис ікони «Покрова Богородиці», присвячений героям, які полягли за Україну. На фресці зображено 55 портретів. Серед них герої Небесної Сотні, воїни україно-російської війни, добровольці, кіборги, Герої Крут, Січові стрільці, полководці армії УНР, отамани, українські козаки і руські воїни. Представлено весь героїчний чин українських визвольних змагань. Всього в каплиці зображено 70 портретів героїв. Тим самим художниця робить свій внесок у створення Пантеону військової Слави і боротьби за державність і незалежність України.

Відзнаки й нагороди: медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП, 2015 рік. Премія Благовіст, 2015 рік. Лауреат народної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, 2019 рік.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній: художниця Марина Соченко (праворуч) і Леся Горбенко, мама полеглого кіборга Святослава Горбенка.
Фото “Українського репортера”

Сообщение Портрети з фронту. У Києві – потужна виставка художниці Марини Соченко (+фото) появились сначала на Український репортер.

Звичайно, не усім щастить досягнути вершин. Бо це залежить від дуже багатьох чинників, а найперше – від щоденної копіткої праці, постійного навчання в поті чола, від того, хто навчає торувати многотрудну стежину до «зірок». А хіба талант не варто брати до уваги? – можливо, хто додасть. Погоджуємося.

І ми знаємо, де у Києві відкривають дитячі таланти, де кожному дають шанс до здійснення високих, найзаповітніших мрій. Кореспонденти «Українського репортера» завітали до агентства моделей та акторів “Red Carpet agency” і відразу ж потрапили… на театральну репетицію. Принаймні так подумалося, але по хвилі нам стало зрозуміло, що мимохіть стали глядачами етюду-імпровізації.

О, на сцені – улюблений актор і співак мільйонів шанувальників. Сам Анатолій Гнатюк, народний артист України! Його партнерами з імпровізації виступають двоє учнів. Грають сценку в кафе. Гнатюк переходить то на гумор, то на оригінальні й цікаві репліки, додаючи етюду певного драйву, який потім завершиться вигуками: «Браво!» з боку зали. А неподалік стоїть і режисер – відома акторка театру і кіно Лідія Семесюк, вона також (в уяві) вся на сцені.

Мабуть, трішки хвилюється. Це ж її учні сьогодні показують на практиці, чи добре засвоїли урок. Найвищою оцінкою стали… оплески.

– Молодці, дуже добре справилися із цим завданням, – хвалить підопічних Лідія Семесюк.

– Є таланти, стовідсотково, – скаже нам дещо згодом Анатолій Гнатюк. – Хтозна, може серед учнів “Red Carpet agency” є майбутні великі актори, скажімо такі як Амвросій Бучма, Богдан Ступка… Все може бути.

А поки що разом з усіма присутніми ми дивимося майстер-клас маестро Гнатюка. І його виступ стосується продовження теми імпровізації. Бо Анатолій Васильович згадав дещо з власного досвіду, зокрема як йому вдалася чудова імпровізація під час розіграшу чергового тиражу «Лото-Забава» в прямому телеефірі. У студії несподівано сталася технічна заминка – «завис» комп’ютер. І Гнатюк не розгубився – разом з присутніми в залі з насолодою співав легендарну пісню про смереку. Як йому вдалося це? Ще й невимушено, непомітно для мільйонів глядачів, адже такий відступ був не по сценарію. Ось про ці секрети творчої кухні він і розповідав учням агентства моделей та акторів.

Тему про здібних, обдарованих дітей зачинає в розмові з нами й засновник “Red Carpet agency”, відомий актор театру та кіно Назар Борушок. Окрім усього, він викладає тут такі дисципліни як акторська майстерність, основи шоу-бізнесу.

– Талановитих, типажних дітей є багато, – розповідає Назар Борушок. – Їм треба допомагати розвиватися, щоб вони вміли заявити про себе, щоб згодом, після років навчання і вдосконалення, працею над собою стали великими профі, щоб ними пишалися як в Україні, так і у світі. Не приховую, що такі думки «крутилися» в голові, коли створював це агентство. А в поміч мені було те, що маю чимало знайомих професійних акторів, кастинг-директорів, кастинг-менеджерів. Я задоволений, що сьогодні агентство ефективно співпрацює з ними, направляючи своїх учнів для участі в кіно-, й театральних пробах. Ми усіляко підтримуємо тих дітей, які хочуть себе проявити, в тому числі на подіумі, або ж на театральній сцені. Наприклад, в Державному музеї авіації, що в Жулянах, у нас є оригінальна сцена – літак. Щороку в салоні лайнера граємо вистави, залучаючи дітей з нашого агентства.

– Чи не боїтеся конкуренції?

– А вона є скрізь. Конкуренція – це стимул бути кращим, бути першим, успішнішим, – переконаний директор агентства.

До цих слів співрозмовника додамо, що команда “Red Carpet agency” – професіонали, за плечима яких і визнання, і досить успішна діяльність. Скажімо, сценічну мову викладає Julik (Назарій Гук), співак, телеведучий музичного хіт-параду «One Muz» на телеканалі «Правда ТУТ», саундпродюсер та композитор, колишній учасник колективу «DZIDZIO».
Julik зіграв головну роль у відомій кінострічці «DZIDZIO Контрабас», знімався в багатьох короткометражках.

А такий цікавий предмет, як «Фотопозування» – сфера викладацьких турбот Марії Гребенюк (свого часу вона була переможницею третього сезону «Супермодель по-українськи»), топ-моделі Катерини Куліченко.

Дисципліну «Дефіле» викладає також знаменитість – Дмитро Ящук.

«Зіркова» команда є своєрідною гарантією успіху агентства моделей та акторів, на чому наголошувала в бесіді з нами директор Анастасія Александрова. Про нашу співрозмовницю скажемо, що вона була режисером-постановником показів в рамках “ТыкWEEK 2017”, “Antvan Fashion Days 2018″,”Х фестиваль молодих дизайнерів-2018 при відкритті Київського Університету Моди”,”ХІ фестиваль молодих дизайнерів 2019 Sun Fest”. В агентстві пані Анастасія викладає основи модельного бізнесу, є куратором фотозйомок.

Анастасії Александровій легко й приємно говорити про модельну сферу, про те, які цікаві несподіванки очікують на учнів. Послухаймо:

– Ми займаємося організацією та проведенням фешн-івентів, таких як фотозйомка для журналів, каталогів, різних інтернет-магазинів, беремо також участь і подіум-проєктах, презентаціях, виставках, відеозйомках… При агентстві є піврічний інтенсив-курс для юнаків та дівчат, які, можливо, мріють підкорити подіум чи з’явитися на суперобкладинках відомих глянцевих журналів. Але без відповідного навчання туди «не пробитися», тобто лише одного бажання мало. Ми даємо молодим людям шанс… Віримо, що наше агентство дасть путівку в життя багатьом юнакам та дівчатам, які в майбутньому стануть відомими акторами, моделями, просто успішними людьми. Над цим і працюємо щодня.

-У дітей тут, образно кажучи, горять очі від великих і гарних перспектив. Зокрема, вони знають, що готується вистава (справжня!), у якій буде задіяно 50 відсотків професійних акторів і 50 відсотків – дітей. Тому в наших учнів з’явиться новий досвід – працювати на глядача, позбутися певних страхів перед публічними виступами. Але для цього потрібне досконале знання тексту, розуміння сценічного образу, своєрідне енергетичне включення у виставу, загалом все те, чому навчаємо в агентстві, – розповідає відома акторка театру та кіно Лідія Семесюк.

Пані Лідія додає, що діти тут – щирі, класні, у них є велика жага до знань. А ще у них – мільйони запитань: а як? а чому? а як скорегувати цю роль? У цьому агентстві – неймовірна творча атмосфера.

До речі, це нам підтвердив і Юлік (Назарій Гук), який навів цікаве порівняння:

– Під час уроків сценічної мови я набираюся шаленої енергетики. Бо кожна дитина як нескінченна батарейка – у них дуже багато енергії, якою можна і самому підзарядитися. Спочатку я не був упевненим, що учні виконуватимуть домашні завдання, думав, що час од часу вони даватимуть собі слабинку. Але помилявся. У них – дивовижна зацікавленість уроками. Дай, Боже, як то кажуть.

Того дня ми, журналісти, також побачили, як наполегливо вчаться майбутні актори. «Хочеться творити, творити, – промовляє Ніна Скрипченко. – Тут відчуваєш себе як птаха в польоті. Мріємо про успіх.

– Кожен майстер-клас – це незабутній досвід, – переконаний Даніла Захарченко. – Зігравши на сцені із самим Анатолієм Гнатюком, я узяв собі за правило: завжди бути готовим до імпровізації, навіть якщо в тебе щось не виходить.

-Я багато що відкрила для себе під час занять, – говорить Маргарита Кальченко. – Головне, що уроки дають змогу бути впевненим у собі. А це дуже важливо у житті.

Поспілкувавшись з командою агентства, дітьми, ми також сказали усім: «Браво!». Ви – кращі!

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Як і де в Києві торують стежину до «зірок» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє пресслужба Музею Ван Гога в Амстердамі.

Як пише видання Le Mond, на час карантину мистецтвознавець застряг у себе вдома у Страсбурзі. Тоді він вирішив класифікувати листівки, які раніше оцифрував у муніципалітеті Овер-сюр-Уаз (Франції). Тоді він помітив листівки, зроблену до 1910 року, на якій зображено село, де ван Гог провів 70 своїх останніх днів.

У травні, після послаблення обмежень, Веен поїхав до Овер-сюр-Уаз та знайшов там за 150 метрів від готелю, де мешкав художник, потрібні стовбури дерев.

Мистецтвознавець розповів, що порівняння форми схилу, коріння, складу землі на листівці, картині та особисто доводять — це місце з останньої картини ван Гога.

«Сонячне світло, намальоване ван Гогом, вказує на те, що останні мазки він зробив наприкінці дня. А це дає нам більше інформації про день, коли він помер», — сказав Вутер ван дер Веен.

«Інститут ван Гога» разом із місцевою владою зробив огорожу біля дерев, щоб уберегти це місце від занедбання.

Вінсент ван Гог помер 29 липня 1890 року в Овер-сюр-Уаза. За два дні до цього він вистрілив собі у груди. Вважається, що художник покінчив життя самогубством.

Сообщение Місце, де ван Гог написав свою останню картину, знайшли за допомогою столітньої листівки появились сначала на Український репортер.

Раніше пані Лідія вишивала сорочки на замовлення для одного із львівських магазинів. Однак, коли почався карантин і магазин закрився, вона вирішила шити і вишивати власноруч захисні маски. Насамперед через те, що на початку епідемії одноразову медичну маску в аптеках годі було купити, а ще тому, що дуже любить вишивку гладдю, – пише Твоє місто.

«Я ще на випускний у школі пошила собі сукню, потім займалася швейною справою, то ж маю величезний запас тканини. На карантині я залізла у свою скриню і почала шити маски з тканин, що були. Тоді роздарувала понад сотню масок – продавцям в магазині, медикам в амбулаторії, знайомим», – поділилася Лідія Сафіна.

Тепер вона їх продає, шиє на замовлення, але за чисто символічну ціну, щоб закупити ту ж резинку, нитки. Пані Ліда використовує тільки натуральні тканини – ситець, бязь, батист. Каже, що пошиті нею маски нічим не поступаються простим медичним. Тим паче, що чимало людей заношують медичні маски до сіро-буро-малинового кольору.

«Пошиті маски можна перепрати, пропрасувати і знову одягати. Більшість населення, власне, і ходить зараз у таких», – розповідає Лідія Сафіна.

Швея підбирає різноманітні рослинні орнаменти та оригінальні візерунки. До прикладу, для бібліотекарів – це сова із книгою.

Вона вже пошила понад три сотні масок. Каже, що у магазинах по сто гривень продають маски із частинкою машинної вишивки, де участь людини є мінімальною.

Пані Ліда є інженером-технологом швейного виробництва. У 1986 році закінчила університет технології дизайну у Києві, працювала на виробництві у Кишеневі, потім у школі в Соснівці викладала швейну справу. Переїхала у Бірки 16 років тому, після чого зайнялася дітьми. Деякий час шила дитячі костюми для танців. Останні кілька років взялася за вишивку гладдю.

Сообщение Майстиря із Львівщини вишила понад три сотні захисних масок (+фото) появились сначала на Український репортер.