Короновані на владу і привілеї

Упродовж століття живе в Україні вірус «спец». Жодні антибіотики його не вбивають. Немає таких лабораторій, які б могли справитися з ним. Він мутує, має дивовижну здатність пристосовуватися до будь-яких умов.

Спецдачі, спецрезиденції, спецсанаторії, спецпенсії, спецобслуговуання, спецзарплати, спецлітаки, спецліфти, спецтуалети, спецкамери у слідчих ізоляторах… А під час падемії коронавірусу, коли у країні оголошено карантин і всі заклади харчування зачинено, у Києві тишком-нишком працювали спецрепоресторани деяких багатіїв з депутатськими мандатами, наприклад “Велюр” депутата від “Слуги народу” Миколи Тищенка.

Все увімкнено! Ці привілеї для тих, хто при великих посадах, для чиновного люду з високим статусом, каліброваних, з найвищого щабля номенклатурної драбини. Система розподілу ресурсів для вищої касти пристосувалася до реалій незалежної України.

Нещодавно Департамент охорони здоров’я Київської міської держадміністрації нагадав про існування цієї публіки великого калібру. Підлеглі столичного мера Віталія Кличка надіслали керівну депешу адміністраціям лікарень. У цій «бомазі» наказано підготувати особливі умови лікування пацієнтів з винятковим статусом, тих, хто під опікою Державної охорони. Для них потрібно облаштувати окремі, ізольовані від інших приміщень, палати площами не менше 13 квадратних метрів із затіненими вікнами, окремі операційні. У переліку «окремого» багато що.

Панам – повний комфорт, простим смертним – недофінансовану медицину, з медобладнанням тридцятилітньої давнини, з жахливим дефіцитом ліків, з клопами і тарганами в лікарняних будівлях. З лінолеумом-решетом в коридорах, з дирявими вікнами в палатах і смердючими туалетами. З подертими матрацами.

Державні мужі хочуть сповна і в усьому відчувати себе коронованими навіть під час коронавірусного періоду.

Коли ж обсіла Україну ця повальна пошесть – привілеї для обраних? Вона стала виплоджуватися з тих часів, як ледве-ледве зіпнулися на ноги совєти в УРСР. В 1934 році, відразу після перебазування столиці з Харкова до Києва комуністичні начальники Косіор, Петровський, Затонський, Постишев, Любченко, Балицький обрали собі місцину для дач – Міжгір’я, біля Вишгорода. 22 листопада 1935 року політбюро комуністичної України прийняло рішення про спорудження межигірських державних дач. З бюджету направили більше мільйона рублів на це будівництво. Документи засекретили. Подалі від очей народу.
З тих пір в Україні влада старанно приховує, замовчує всю документацію щодо державних дач і резиденцій; це стосується як ремонтів, так і зміни статусу будинків, розцінок на проживання, земельних ділянок. І не тільки приховує, а ще й маніпулює, підтасовує… Ось звідкіля випнулася мода на утаємничення. Янукович зі своїм Міжгір’ям узяв цю тактику на озброєння.

Думалося, що після проголошення Незалежності наша країна одразу подолає цей лихий вірус під назвою «привілеї». Тим більше, що наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років люди усіляко ганьбили спецрозподільники, спецгодівниці для компартійних бонз, вимагаючи відправити усю цю покруч, яка засвідчувала нерівність, на смітярку історії. І до цього ніби й пробивалася дорога, щоб стати на цивілізовану твердиню, жити й господарювати як у демократичних країнах. Але привілеї не вигибли, почали мутувати, що явно подобалося керманичам нової України.

А у спадок від комуністів дісталося багато що. Державні дачі, резиденції, підсобні підприємства, санаторії, готелі, автобази… Їх будували за народні кошти, а ось користуватися усім цим було дозволено лише великим начальникам.

Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя. Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані, скрізь – страшний розор, руїна править бал.

Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя. Так, у 2014 році Фонду держмайна було доручено провести інвентаризацію цього “пирога” і внести пропозиції щодо подальшого використання для суспільних потреб або реалізації. Однак ідею “заговорили”, атакувавши аргументами про недоцільність та відсутність інвестиційної привабливості. Тодішня урядова постанова №65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету» стала мильною булькою.

На сайті ДУСі читаємо:

«В управлінні Державного управління справами перебуває понад 60 державних підприємств, установ, організацій та господарське товариство, повноваження з управління корпоративними правами держави якого передані Державному управлінню справами. Їх діяльність з надання послуг та реалізації продукції і товарів дозволяє Державному управлінню справами виконувати покладені на нього завдання в повному обсязі та спрямовувати кошти для наповнення державного бюджету…».

Отож розкошують-жирують і далі. Наприклад, Комплекс відпочинку «Пуща-Водиця» Державного управління справами діє з 1936 року (колись називався дачним господарством). Читаємо, що «основною метою його діяльності є створення належних умов для прийому, перебування та відпочинку вищих посадових осіб держави, а також інших категорій осіб, обслуговування яких здійснюється Державним управлінням справами».

Казенні дачі для наших правителів – це все, запорука найвищого блаженства. Незалежна Україна не змогла відмовитися від цих хатинок, зберегла як елемент радянської системи пільг і привілеїв. Більш того, вона вдосконалила цей елемент «спец», відкривши вікно для «прихватизації», лукавих комбінацій з державною нерухомістю.

Наприклад, в Пущі-Водиці на початку 1990-х років були скоромні дерев’яні дачні будиночки для проживання статусних людей. Згодом ці оселі стали перетворюватися на розкішні тереми, і вже начебто й не державної власності. Чимало тутешніх хатинок стали приватними.

Скажімо, територія держдачі №17 («Пуща-Водиця») — майже 10 гектарів лісових угідь. Колись тут мешкав лідер комуністичної України Володимир Щербицький, потім — голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко. За новітньої доби на цій дачі певний час проживав Леонід Кучма (ще коли був прем’єром). Якийсь час господарем 17-ої був нафтогазовий магнат Ігор Бакай, який затіяв тут грандіозний ремонт. На мільйони доларів. Хотів жити як король.

Не ставлю на п’єдестал Щербицького. Свого часу журналістські стежки-доріжки привели мене до садівницько-дачного кооперативу «Дніпро» у Вишгородському районі, який очолювала Нінель Щербицька. Вона була дружиною Бориса Щербицького, брата керівника комуністичної України.

Нінель і Борис Щербицькі мали невеличку приватну хатинку – типову, одноповерхову. Хоч і цегляну. Землі – соток шість. Яблуні, груші, сливи, ягідники, суниця… Словом, як і годиться. Усе гарно доглянуто, чисто, красиво. Господиня, Нінель Петрівна, частувала духмяним чаєм, печивом, припрошувала… А мене, журналіста, все роз’їдала цікавість, чому ця сім’я, проживши разом 43 роки, не збудувала хороми. Адже вони були з найпершої обойми влади, нехай і комуністичної.

І Нінель Петрівна розповіла, як одного разу її чоловік Борис прийшов до старшого брата з досить незвичним проханням. Каже:

«Володю, дозволь нам з дружиною переїхати із забрудненого Дніпродзержинська у Верхньодніпровськ – на батьківщину – і збудувати там дім. (Змінити місце проживання Нінель Петрівні порадили лікарі. Вона багато років завідувала хімічною лабораторією металургійного заводу). Щербицький-старший почервонів, сердито гримнув: «Ти з розуму зійшов?! Хочеш, щоб мене з роботи зняли, з партії виключили? Докотилися: рідний брат захопився приватною власністю!».

Нінель Петрівна каже, що навіть цю дачу біля Вишгорода вони з чоловіком збудували за усіма тодішніми компартійними «застереженнями» – щоб як в усіх…

Сьогодні подібна ситуація виглядає кумедно, особливо на фоні кумівства, сватовства у владі, коли преференції на мільйони доларів дають синам, донькам, коханкам, дядькам, тіткам. Коли тендери на мільярди баксів «виграють» свої.

Але ми знову вдаряємося до елітної Пущі. Поруч із 17-ою ще одна цікава державна фазенда. Знаменита тим, що тут проживав прем’єр-міністр Павло Лазаренко. Свого часу «Паша» і «Данілич», коли ще до ворожби між ними не дійшло, із дружинами сиділи під дубом біля багаття, смакували шашликами. Але ж не домовилися… «Паша» захотів бути «першим». Свита «Данілича» накопала, влаштувавши зашквар за кордоном, куди вдарився земляк.

Що нині у спецПущі? Землі тут багатенько. Але ні нерухомість, ні гектари держава не хоче продати з молотка. Колишня дача «Паші», як і все володіння закріплене за родиною одного з колишніх міністрів закордонних справ (ну, того, який був майже при «всіх»…).

Особливо гріють душу керівникам України усіх часів державні резиденції. І якби ж була одна така садиба, то й не варто було б критикувати цю привілею. Але ж на шиї держави «сидять» і «Залісся», і «Синьогора», і ще низка подібних панських фільварків нової доби. Навіщо?

Ось що відомо про головне завдання резиденції «Залісся». Наказано забезпечити «належні умов для прийому і перебування вищих посадових осіб держави, глав іноземних держав та офіційних делегацій іноземних держав, міжнародних організацій…»

У Заліссі —центральна садиба, готельний комплекс, стайня, гостьовий будинок. Дві дачі побудовані ще за часів Хрущова та Брежнєва.

Залісся. Тут відпочивали Брежнєв, Фідель Кастро…

Колись сюди приїздив полювати кубинський вождь Фідель Кастро. Маєток – це 14 836 гектарів земель у постійному користуванні.
Тут – своєрідний величезний зоопарк: олень, лось, козуля, дикий кабан, лань, зубр, лисиця, заєць, ондатра, бобер, куріпка… Дуже багато всього…

Чому б не виставити “Залісся” на відкриті торги? Не хочуть, вчепилися у цей куточок намертво. Ще за часів президентства Ющенка чиновники ДУСі говорили, що “Залісся” з представницькою метою практично не використовується, проте на утримання резиденції з Держбюджету щорічно витрачаються чималі кошти.

ДУСя подавала сигнали, що готова розглянути пропозиції щодо створення на території “Залісся” національного заповідника. Але керівництво держави обмежилося тільки балачками. Упродовж десятків років «створють» тут заповідник, і все марно. Многотрудна ця робота, як бачимо, для влади. Звичайно, це ж треба відривати ласий шмат від системи пільг і благ. Тобто від себе рідненьких.

Загальна площа території Державної організації «Резиденція «Синьогора» – 10 886 гектарів. Також гріє душу. І знову ж як «геніально» прописано в інтересах вождів: «основною метою діяльності Державної організації «Резиденція «Синьогора» є забезпечення належних умов для прийому і перебування вищих посадових осіб держави, глав іноземних держав та офіційних делегацій іноземних держав, міжнародних організацій…»

Паралельно народу вішають локшину на вуха, що завданням «Синьогори» також є «популяризація серед населення значення збереження і правильного використання лісів і захисних лісонасаджень, фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність».

Ви чули коли-небудь, щоб «Синьогора» займалася такою «популяризацією»? Кому потрібна ця брехня?

Ще з 2009 року резиденція «Синьогора» перебуває в процесі реорганізації (перетворення) в національний природний парк. Як мовиться в народі, мели язиком аби губи не дармували.

А що вже різних підсобних господарств для еліти насіялося-навіялося! Є ось держпідприємство «Чайка». А при ньому – і молокопереробний цех, і млин, і крупорушка, і цех з виготовлення ковбасних виробів… Уся ця господарська рать опікується стратегічним завданням – «організацією виробництва високоякісної сільгосппродукції, її переробкою та забезпеченням потреб громадського харчування Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Державного управління справами та інших органів, установ та організацій…».

Запримітьте: панам – високоякісну продукцію. Щоб жили сто і більше років. Щоб не хворіли. Щоб почувалися якнайкраще. А простолюдини, виходить, нехай споживають низькосортну продукцію?

Завершуючи тему державних дач, закарбуємо: в історії незалежної України лише одинаки відводили погляд від цієї казенної, дармової нерухомості. Зокрема, перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командувача Київського військового округу в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох безквартирних офіцерів. А наступного року генерал Морозов категорично відкинув пропозицію зайняти службову дачу в престижній Кончі-Заспі.

В обідню пору помічник приносив Морозову до міністерського кабінету, що в будівлі на Повітрофлотському проспекті, бутерброд і клав на стіл чек за цей продукт — такою була жорстка і неодмінна вимога міністра. Минуть роки, і перший кабінет в оборонному відомстві облюбує генерал Олександр Кузьмук. Згодом він поселиться у тій самі казенній дачі в Пущі-Водиці, де квартирували офіцерські сім’ї (цим людям, певно, надали окремі помешкання). Себто Кузьмук «осів» у будинку, від якого колись відмовився Морозов. Він, отже, з іншого тіста..

Термін «спец» реп’яхом вчепилося до найвищого начальства. Коли Леонід Черновецький став мером Києва, в головному будинку на Хрещатику розпочали ремонт – в коридорах з’явилися перегородки, на дверях, які вели до службових кабінетів Черновецького та його заступників – кодові замки.

Придворні дуже старалися забезпечити для панства особливий комфорт. Відгородитися від простих смертних – стиль діяльності різних начальників в незалежній Україні, навіть в регіонах.

Торік булаву в Київській області президент Володимир Зеленський вручив вихідцю з Харківщини бізнесменові, мільйонерові Олексію Чернишову. Багатьох вразило, що новий голова КОДА Чернишов на свій розсуд «перекроїв» частину сьомого поверху адмінбудівлі на площі Лесі Українки,1. Прохід у коридорі до обладміністрації, який завжди був вільним, він раптом перекрив глухою перегородкою з дверима, на яких «повісив» кодовий замок, встановив систему відеоспостереження (див. фото). “Слуга народу”?

“Стіна” Чернишова в КОДА.

Але і це ще не всі бар’єри від Чернишова? Як відомо, з тилового боку є також окремий вхід до адмінбудинку Київської обладміністрації (для керівництва). Тут є ліфт. Однак безпосередньо на сьомий поверх, де кабінети керівництва КОДА, а саме Чернишова, цим ліфтом не можна скористатися – вмонтовано спеціальну електроніку, яка не дозволить “поїхати”. Так би мовити, “ексклюзив”.

Кого боявся пан Чернишов? Народу? Депутатів? Журналістів? Смішно. На першому поверсі чергує варта Державної охорони. Без перепустки не пропустять. А може, цю “кодову стіну” облаштували з тим, аби сторонні (небажані) не заважали пану Чернишову готувати грандіозні плани, як витягнути Київську область із страшного розору і тотальної руїни?

Нині Олексій Чернишов на ще вищому щаблі державної влаади, він – міністр регіонального розвитку, будівництва та жкг. Цікаво, чи є вже якісь зміни в облаштуванні міністерських коридорів по новому?

Спецклозети, спецліфти, спецопочивальні, спецшлагбауми – це все також для начальників різних калібрів. Панство не користується звичайним входом (як для простих держслужбовців, відвідувачів) до адміністративних будинків, «воно» під’їжджає до окремого під’їзду, зазвичай з тилового боку. Тут – окремий вхід, де чергує вартовий (одержує платню з держбюджету, себто з наших податків), окремий ліфт, який везе «сановне тіло» на певний поверх. А далі – кодові замки… декілька секретарок, помічників, референтів. Пана чекають важливі державні справи, зокрема як поліпшити життя трудового народу.

Зачепимо ще одну галузку нашої теми – ордени, медалі, почесні звання, відзнаки, генеральські погони, найвищі військові звання, навіть Зірки Героїв… Багато що із усього цього – з категорії «спец».

Один із українських скоробагатьків – власник цукрозаводів, тисяч гектарів – за тіньовою схемою, під прикриттям начебто спорудження котеджного містечка для уболівальників футбольної першості Євро-2012 (з “благословіння” керівництва КОДА у 2008 році) привласнив 20 гектарів лісу майже біля Києва, у селі Мархалівка Васильківського району. Селяни протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. було порушено кримінальну справу, яку згодом було “сховано” до архіву. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України (Зірку вручив Віктор Ющенко), він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія називають замовником убивства відомого журналіста з Черкащини. Як усе типово…

Будь-яка забаганка стає реальністю. Тільки ось Зірки знівельовано…

Хочеш найвищу нагороду? Одержуй Героя України. Погони генерал-полковника, а то й генерала армії (!), для помічника чи радника? Будь ласка! Пришивайте «цацки» на мундири»… А погляньте, який великий список генералів армії України!

Коли Леонід Кучма був президентом України, то одного року, з нагоди чергової річниці Незалежності в один день присвоїв 148 (!) генеральських звань.

І коли ж, запитується, ця нещасна і розтерзана Україна стане щасливою та заможною, як Швейцарія? Ніколи?

Бути нагородженим – привілей, ще  з початку Незалежності. Для своїх, звичайно. Для тих, хто на верхотурі влади. Переконаний: перша особа в державі здатна усе це зламати, назавжди покінчивши з горезвісним “спец”. Але…

Колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський висловив думку, чому не таланить Україні упродовж тисячоліть. Він вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…».

І де, скажіть на милість, у яких лабораторіях «виростити» отой ген впливу на вождів?

Ось погляньмо: усі, кому народ вручав президентську булаву, стали дуже багатими людьми. І їхні міністри також. І дрібніші чиновники. І їхні діти. І їхні куми, свати, сини, доньки й зяті… Ще й обвішані з голови до пупа орденами, медалями, званнями, титулами, відзнаками, іменними пістолетами, шаблями, кортиками. При сіятельних погонах, мундирах. Розцяцьковані, помережані златом-сріблом.

За що така честь? За які великі заслуги слава і пошанування? За що такі лаври? Може, наша країна стала заможною як Швейцарія? Чи тут люди раюють, як у Канаді?

Усі мафіозні бариги з найближчого оточення Януковича нагороджені орденами «За заслуги». На грудях в Андрія Клюєва – «За заслуги» двох ступенів. Азаров – повний кавалер цього ордену. До речі, й головного пахана донецької банди, зрадника й ворога українського народу — Януковича – досі чомусь не позбавляють ані нагород, ані звань. А він же — повний кавалер ордена “За заслуги”!

Укази про нагородження Януковича орденами «За заслуги» підписав президент Леонід Кучма. До речі, два ордени (другого і третього ступенів) Кучма вручив Януковичу акурат до дня народження – у липні 2000 року і у липні 2002-го).

Нагороджувати до дня народження або з нагоди чогось увійшло в плоть і кров сановного люду. Подивіться, скільки «цяцьок» в Азарова, який люто ненавидить все українське і весь наш воюючий народ. Зокрема, у нього купа нагородної зброї: пістолети ПСМ, “маузер”, “форт”, ще й морський кортик на додачу. У 2004 році тодішній міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова (до дня народження) пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”. А наступного року з нагоди дня народження – маузером!

До речі, Куьмук народився у квітні 1954-го. Певно, це добре пам’ятає Леонід Кучма, оскільки за три дні до уродин Кузьмука, у 2002 році, підписав указ про його нагородження Орденом Богдана Хмельницького I ступеня. (Олександр Кузьмук є повним кавалером цього ордена).

У 2004 році, за три дні до дня народження Кузьмука Кучма нагородив його Орденом Данила Галицького. 17 квітня Кузьмуку було вручено іменну вогнепальну зброю.

В Україні сотні й сотні чиновників нагороджено іменною вогнепальною зброєю. Чому ми не зустрічаємо повідомлень про те, що міністр оборони (або ж начальник Генерального штабу) на фронті вручив іменні пістолети хоробрим захисникам України – солдатам, сержантам, лейтенантам, капітанам? Так не прийнято? Чому держава є скупою на найвищі нагороди для воїнів-добровольців, для простих військовиків Збройних Сил, для тих, хто витягує на собі цю страшну війну? Ці люди не з тієї номенклатурної «обойми»?

Пригадується, як на початку Незалежності України різні начальники стали масово “прибирати до рук” армійські карабіни СКС – купували цю зброю за копійки, багатьох тузів нагороджували нею. Здебільшого, карабінами обзаводилися прокурори, старші офіцери, генерали, великі чиновники. Була мода…

Може, пора нарешті покінчити з пільгами і привілеями, з усім ганебним, що зветься «спец»? Від кого це залежить? Від Президента України, Верховної Ради, Уряду. Владі давно пора злізти з отого триклятого олімпа й бути з народом. Не боятися його й не жахатися. Не відгороджуватися кодовими замками. Не затулятися сонмом охоронців. Ось тоді, можливо, й розвидниться.

 

Леонід ФРОСЕВИЧ

 

 

 

 

 

 

 

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − twelve =