Сьогодні звання Заслужених і Народних роздаються попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів
Не стихають хвилі обурення українців після провладного концерту на Софійській площі до Дня Незалежності. Розміщуємо глибокий аналітичний матеріал на цю тему Народного артиста України, поета, співака Анатолія Матвійчука.
“Дивна у нас країна! Все більше переконуюсь – Суспільство і Держава в ній не комунікують ніяким чином. Тобто держава, якщо їй щось треба від суспільства, просто нахиляє його в потрібний бік, або красиво ігнорує.
З іншого боку, рівень громадянського суспільства в Україні настільки низький, а авторитет і компетенція громадських організацій і об’єднань настільки формалізовані, що годі й чекати, щоб суспільство якимсь чином впливало на рішення Президента чи Уряду.
Узяти для прикладу хоча б події довкола святкування Дня Незалежності. Вони вже мали б стати предметом серйозного обговорення численних авторитетних суспільних організацій за участю Глави Держави, де він би мав дати свої пояснення тому, що відбулося. А громадські організації мали б авторитетно і дохідливо пояснити свої претензії до Президента.
На жаль, цього немає. Рівень розбурханості суспільства зростає до киплячого стану. Але при цьому жодні компенсаторні механізми не спрацьовують. Навпаки, суспільство починають пресувати додатковими карантинними заходами. І по всьому схоже, що наш Президент недалеко відійшов ментально від свого північного сусіда, що зараз ходить з автоматом…
А як би мало бути в дійсності?
Президент мав би скликати відкриту нараду із підсумків святкування Дня Незалежності із запрошенням ЗМІ і представників громадських організацій, де заслухати доповідь міністра культури, автора концепції святкування і режисера – з поясненнями, чому їхня “блискуча” ідея мала такий неоднозначний резонанс в суспільстві, а не списувати все це на реакцію “порохоботів”.
Упевнений, що такий елементарний “розбір польотів” постійно відбувався в “95 кварталі”, як це має відбуватися в будь-які творчій структурі. Але нині – ця відповідальність має бути значно вищою, а дії прозорішими, якщо ми претендуємо на якусь демократичність і європейскість.
Так, я до певної міри розумію позицію Президента і його оточення: вони всі, як вихідці із середовища шоу-бізнесу, спираються виключно на свої практичні критерії – все що є рейтинговим, затребуваним громадянами цього суспільства, все це має бути легітимізовано і якось представлено суспільству як консолідуючий і об’єднуючий фактор на головному святі країни.
Отже, зі своєї точки зору Президент ніби формально правий. Однак є страшна і суттєва помилка в цій позиції! Попса ніколи не була культурою в повноцінному розумінні цього слова. Вона є субкультурою – вузеньким сектором в спектрі інших субкультур, що в силу різноманітних причин розрослася в нашій країні до небачених масштабів і підім’яла під себе всі інші сегменти, сектори і напрямки культури нашої держави.
З іншого боку, звідки людині з його походженням, освітою і специфічним професійним досвідом знати, як функціонує величезний культурний механізм країни, як відбувається проникнення у свідомість суспільства його архетипів, як ці архетипи впливають на колективну свідомість громадян? Це мають знати люди з відповідною освітою, практичним досвідом, рівнем мислення і любов’ю до своєї країни.
Відчувається, що в алгоритмі дій Президента працюють зовсім інші інструменти – опора на рейтинги, телеканали, яскраві і несподівані перфоменси та колективну свідомість свого невибагливого електорату, розбещеного веселими шоу і ефектними серіалами.
З точки зору рейтинговості, якісь там події історичного значення – річниці видатних українців, національні трагедії, особливості національного розвитку та й загалом вся оця сумна сфера виглядає якоюсь непрезентабельною. Навіщо заглиблюватися у психологію народу, вивчати пантеон його справжніх героїв, рахуватися з його моральними і духовними авторитетами? Достатньо зробити гарний відосик, роздати державні відзнаки двом-трьом досить відомим особам у суспільстві та започаткувати пару-трійку державних премій імені видатних осіб, які щойно покинули цей світ.
Однак, навіть роздавання державних нагород має свій глибокий підтекст, адже, як не дивно, народ має завжди свою моральну оцінку щодо тієї чи іншої нагороджуваної особи, яка може не співпадати з офіціною точкою зору. Тоді й виникає та ситуація, яку філософ Дідро означив однією сентенцією: “Нагороджуючи кращих, ми підіймаємо достойних, але, нагороджуючи недостойних, ми підіймаємо гірших”.
Проте про яку мораль можна говорити, коли сьогодні звання Заслужених і Народних роздаються попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів!? Але ж в рядках президентського наказу і досі пишеться – “за особистий вклад в культуру народу і за розвиток національного українського мистецтва”… Тоді, можливо, треба бути чесним і писати в документах інакше: “За перемогу в численних хіт-парадах і участь у рейтингових телевізійних шоу, за епатажність і оригінальність іміджу, тощо”. І боюся, що так воно скоро й буде.
Також, принагідно, назріла пора переглянути в суспільстві ставлення до державних Звань. І тому, хто їх не цінує, – просто перестати їх отримувати. Або скласти свої звання і не ганьбити і не дискредитувати їхню важливу суть, як дехто дозволяє це собі робити нині.
Зараз неодмінно хтось зауважить – а навіщо потрібні ці звання – вони лише пережиток совка! Відповім усім резонерам, чия свідомість купилася на цю, свідомо запущену в суспільство деструктивну думку, словами філософа Монтеня з його трактату “Про державні нагороди”. Суть його думки така – в будь-якому суспільстві, навіть дуже корумпованому, мають існувати нагороди, які зовсім не обтяжують державну казну матеріальними виплатами, а несуть, передусім, моральне значення. Вони мають надаватися видатним і неординарним людям країни за їх виключність і обдарованість. Монтень називає такою нагородою у Франції Рицарські Ордени або Орден Святого Михайла.
Однак Монтень одразу ж додає, що не було у Франції більш жаданих і привабливих нагород, яких би так прагнули грошовиті міщани і розбещені буржуа. Тому що в цьому званні було більше чистої слави, аніж меркантильної вигоди.
Що говорити про наше нинішнє суспільство, в якому славою прийнято вважати кількість ефірів на провідних телеканалах, які в свою чергу гарантують пряму матеріальну вигоду. Бо те, що добре прорекламовано – гарно продається!
Саме цей принцип, напевно, є основоположним для української держави останніх десятиліть, яка опинилася в ринкових умовах. Я завжди пам’ятатиму вислів голови Адміністрації одного з колишніх наших президентів, який на одній науковій конференції самовпевнено прорік – “Для мене головною цінністю того чи іншого художнього твору є те, чи він добре продається!” На що я, не стримавшись, відповів – туалетний папір продається найкраще, але яка його художня цінність!?
На мою думку, в сучасній державі має штучно культивуватися і підтримуватися той розумний баланс раціонального та ідеального. Тобто, в будь-якому уряді на найвищому рівні у статусі радників завжди мають бути присутні люди, позбавлені меркантильності і матеральної зацікавленості, місією яких було б радити Президентам не тільки як заробляти гроші і створювати особистий рейтинг, а як підтримувати позитивний імідж держави і свій особистий моральний авторитет.
Повторюю, моральний! Тому що якраз відсутність цієї чесноти на найвищому рівні приводить до морального розкладання всіх державних інституцій, всіх владних структур, всіх функціонерів цієї держави – і як наслідок, до падіння цієї держави. Як це трапилося, приміром із Римською Імперією.
е знаю, чи зрозуміють це колись керівники нашої нинішньої Держави Україна?
Але, я абсолютно впевнений, – це добре розуміють її вороги.
АнатолійМатвійчук, Народний артист України, лауреат літературних премій
На цю тему:
