Василь Романчишин: «Приходжу на роботу о восьмій і уже шумить «музичний вулик»
Іноді важко повірити. Але. Навіть у нашому прагматичному, трагічному часі в Україні є люди честі, шляхетності, правди. Люди українського духу, які справами утверджують українство в Україні. Цілеспрямовано. Гідно. Успішно.
Якби мій співрозмовник не належав до цієї особливої касти , певне, цього інтерв’ю не було б. Так, то є текст на «багато літер». Але той, хто прочитає, – не пошкодує. Отже, знайомтесь: Василь Григорович Романчишин – ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського.
Запевняю: то не просто Академія. То – явище. Українська мистецька планета, розташована в осерді священних Печерських пагорбів. Я відкрила цю планету зовсім нещодавно: 4 квітня. Цього дня майже випадково потрапила на День народження першого в Київській області естрадно-симфонічного оркестру, що зродився саме завдяки Академії мистецтв імені Павла Чубинського та зусиллям її ректора Василя Романчишина. То була ще й благодійна акція «Симфонія Героїв», присвячена другій річниці звільнення Київщини від московитського чобота.
Подивував факт, що чи не найзаможніша область України – Київщина – досі не мала власного оркестру. Наразі вже має. І неабиякий. Колектив феєрично заявив про себе . То була не просто презентація , а великий повноцінний концерт, гідний найпрестижніших сцен України. Серед бенефіціантів – один з трьох найкращих у світі – піаніст-віртуоз, композитор Євген Хмара. А також – відомі українські співаки Жанна Боднарук, Віктор Павлік, Павло Зібров і неперевершений Тарас Петриненко.
АКАДЕМІЯ ІМЕНІ ЧУБИНСЬКОГО НА ВУЛИЦІ МАЗЕПИ
Навчальний заклад зродився 94 роки тому: спершу як школа політосвіти, потім це було училище культури, згодом став коледж. А з 2018 року – має статус Академії мистецтв, яка через рік вже отримала ім’я славетного земляка з Київщини, автора слів гімну України Павла Платоновича Чубинського.
– Кандидатуру Павла Чубинського ми обговорили на зібранні колективу, – розповідає Василь Романчишин. – Усі були одностайні: то є найкраще ім’я, яке може носити Академія. Багато славних людей народилися й жили на теренах Київщини, але серед особистостей, які б поєднували творчі засади з громадсько-політичним звучанням, рівних Чубинському нема. Відтак уже 6 років Академія з гордістю носитьім’я Павла Чубинського.
– Та ще й міститься на вулиці Івана Мазепи…
– Зважте на обставину: вулиця Івана Мазепи спершу починалася від станції метро «Арсенальна»і простягалася до Києво-Печерської Лаври. Але через те, що сюди майже щотижня їздив очільник московської секти, який не міг стерпіти, що Лавра розташована на вулиці Мазепи, вулицю розділили на два відрізки: частина залишилася з іменем Мазепи, а частина стала Лаврською. Для московитів не важливо, що половину приміщень Лаври збудував, відремонтував ізберігав саме Іван Мазепа. Але так сталося волею долі: Академія була і є на вулиці Мазепи. Інколи нас важко знайти. Але той, хто знайшов, – не забуде ніколи.
Академія є закладом Київської обласної комунальної власності. Але до нас вступають талановиті діти з усіх регіонів України включно з містом Києвом. Діє принцип: «У нас мають вчитися не ті, в кого є гроші, а ті, в кого є талант». Одна пані влаштовувалась на роботу, і я її запитав: « Чому саме до нас прийшли?» Відповіла: «Тому що то є чесний коледж. Мені хочеться працювати тут».
Реноме чесного навчального закладу так прижилося, що я навіть не дозволяю, аби зайвий раз хтось комусь квіти дарував. Тим більш зараз, коли у наших людей статки не вельми високі. Пишаюся, що у нашій Академії працюють родинні династії: є студенти, чиї мами і бабусі теж навчалися тут. Надаємо багатоступеневу освіту : фахову передвищу і вищу. Зберегли обидва рівні.
Академія зазнала великих трансформацій. Я тут працюю 14 років, і всі зміни відбувалися за моєї присутності й участі. Зі звичайного культосвітнього училища ми стали одним з провідних вищих мистецьких закладів України. Одне з підтверджень – та ж презентація естрадно-симфонічного оркестру 4 квітня цього року.
Маємо також чудовий оркестр народних інструментів, який щороку дає блискучі концерти в Малій залі Музичної академії. Влаштовували концерти-марафони на Співочому полі, що тривали по 9 годин, а люди просили ще. Тобто духовний і творчий потенціал – величезний. Це перлина. І ми будемо її берегти. Аби лише обставини навколо нас складалися сприятливо.
У концерті-презентації Естрадно-симфонічного оркестру Київської області брали участь всі наші працівники: студенти, викладачі, концертмейстери. Тарас Петриненко у нас працює. Жанна Бондарук у нас працює. Павло Зібров і Віктор Павлік – наші друзі.
Навчальні програми орієнтовані на те, щоб сформувати справжнього музиканта, танцюриста, режисера. Митця.
Наше призначення – не просто дати людині професію, а щоб вона вийшла з цих стін громадянином. Особистістю. Цитую колишнього віце-мера Києва Владлена Ковтуна: « Моя внучка прийшла в Академію мистецтв, тут навчалася, і вийшла з цих стін зовсім іншою людиною. Сформувалася як особистість, громадянка і патріотка України». Найкраща оцінка нашої роботи.
Працюємо за багатьма напрямками.
Назву кілька: музичне мистецтво включно з інструментальним ( духові, народні інструменти); естрадне мистецтво: діти вчаться співати в естрадній манері та грати на сучасних інструментах : а також є вокальне відділення, де діти навчаються мистецтву академічного і народного співу. До речі, народному співу мало де навчають, а ми бережемо, і намагаємося, щоб якомога більше дітей обрали цю дорогу. Бо ж академічний спів – це всесвітнє надбання,певна уніфікація, і мало хто розпізнає національність людини, яка співає оперну арію. А в народному співі одразу видно: співає Україна !
«Я ПРОСТО ЗАКОХАНИЙ У СВОЮ РОБОТУ»
– Які найбільш помітні особистості є кадровим надбанням Академії?
– Ось лише кілька імен. Завідувач кафедри мистецтва співу , всесвітньовідомий оперний бас Анатолій Кочерга, який прославив Україну у світах. Кирило Стеценко – професор, філософ, чудовий скрипаль, онук славетного композитора Кирила Стеценка, унікальна людина. Микола Лисенко – правнук основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Народна артистка України Жанна Боднарук – естрадна, джазова співачка, фантастична піаністка. Володимир Гризлов – акордеоніст, володар багатьох премійу Європі і світі. Унікальні люди, скромні, порядні, музиканти високого класу батько і син Полянські -Тимур і Вячеслав: джазові піаністи, рівних яким в Україні нема. Гастролюють від Австралії, Японії до США, і навчають наших діток . Нещодавно доєдналися до наших лав ще низка людей, які є професорами, докторами, заслуженими діячами мистецтв, народними артистами. Серед них – Валентина Павлівна Ковальська – одна-єдина нині суща з легендарного тріо «Золоті ключі», дай Боже їй віка і здоров’я.
Людмила Придіус – заслужена артистка України, колишня солістка хору Вірьовки, створила прекрасний дівочий ансамбль «Роксолана».
Я міг би називати дуже багато імен. Це гордість і слава українського мистецтва. І ці люди не штучно притягнуті до Академії, а є кістяком нашого освітньо-виховного процесу.
А я – просто закоханий у свою роботу . Закоханий у людей, які це роблять.Можу говорити про них годинами. Вони – найкращі. І це об’єктивно. Високу оцінку щоразу маю підтверджувати нашими спільними концертами, акціями.
Раніше в колективі не було жодної людини з титулами чи заслугами перед українським мистецтвом. Уявіть: у незалежній Україні в оркестрі грали балалайки і домри. Нині у нашому оркестрі – українські народні інструменти: 18 скрипок, 8 бандур, сопілки, цимбали. Це робилося поетапно, поступово.
Важливо: влаштували при Академії центр післядипломної освіти. Раніше були такі собі обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури, які не мали відповідних ліцензій на цю справу, та всупереч закону видавали сертифікати, які не були чинними. Що робити? Я запропонував обласній владі віддати центр під крило Академії. Ухвалою Київської облради ці курси приєднано до нас, а ми створили на їх базі Центр післядипломної освіти.
Я запросив на посаду директора одного з найвідоміших освітян України, професора, доктора педагогічних наук Ігора Леонідовича Лікарчука. Унікальна людина. Свого часу очолював Управління культури Київщини , був батьком ЗНО. До роботи в Центрі залучаємо насамперед наших викладачів: сьогодні Кирило Стеценко читав лекцію. Контингент – працівники бібліотек, будинків культури, шкіл естетичного виховання, мистецтв, музичних шкіл Київської області. Ці люди кожні п’ять років мають підвищувати кваліфікацію, позаяк не матимуть творчого зростання і можливості досягнути висот під час атестації. Курси стали без перебільшення кращими в Україні. Враховуємо абсолютно всі сучасні тенденції розвитку. Наприклад, штучний інтелект в музиці. Або вигорання педагога музичної школи – дуже актуальна тема під час війни. Плюс творчі моменти , без яких професіонал не може плідно працювати. ..
Що я ще скажу?
До нашої Академії приєднали ще один заклад – знаменитий Стрітівський коледж музичного мистецтва. Хоча бюджет, на жаль, не збільшився. Але там уже 5 років не було ні набору студентів, ні випуску. Ми взяли коледж під крило навіть без коштів і приміщення. І вже цьогоріч відбуватиметься набір до Стрітівської школи кобзарів. Я мав розмову з двома людьми, які готові працювати . Це Ярослав Джусь і Тарас Компаніченко. Щоправда, очільник «Хореї козацької» зараз воює, але погодився після демобілізації працювати та виховувати кобзарів і лірників. На мій погляд, ці двоє людей є найбільш авторитетними подвижниками української кобзарської школи. І саме ці люди будуть у нас працювати.
ЗБУЛАСЯ МРІЯ ПРО «МУЗИЧНИЙ ВУЛИК»
– Варто переступити поріг Академії – одразу потрапляєш у «музичний вулик». Всюди – бандуристи або скрипалі, а простір наповнений мелодіями. Здається, навіть стіни співають…
– Коли я прийшов сюди працювали, то мріяв, аби щоранку, о 6-7 годині, до Академії приходили діти і займалися мистецтвом. Хотів, щоб увечері теж не можна було взяти ключі від приміщень, бо всі прагнуть музикувати. Хотів, щоб не вистачало місць, а грали й співали навіть у коридорах. Моя мрія здійснилася. У коридорах місця немає. У класах – працюють. Я приходжу на роботу о восьмій і тут уже шумить«музичний вулик». Йду з роботи о 19-20 і «вулик» все ще шумить. Інколи наші танцюристи на першому поверсі танцюють так, що мій кабінет на третьомуздригається. Грають оркестри й ансамблі.
То все результат великої і дуже складної роботи. Змінювати треба було не тільки назву навчального закладу, а філософію підходу до роботи. Найважче було здолати інерцію людей: педагогів, які 30-40 років працювати так, як працювали. Не кажу, що погано. Але час вимагає змін. І якщо ти не будеш змінюватися, випереджаючи час, то перестанеш бути конкурентоспроможним. При цьому осердя духу українського має зберігатися.
Я не прихильник «рубати шаблюкою» і розганяти людей тільки тому, що ця людина, на мій погляд, не відповідає певним критеріям.Якби діяв навпаки, то час, який витратив на формування потужного колективу, можливо, був би меншим. Але за цим стояли людські долі. Мені треба було зрозуміти, що людина чи родина, якщо змушені будуть піти, то залишаться без шматка хліба . Не хотів брати гріх на душу. Рухалися еволюційним шляхом.
Влаштовуємо на базі Академії кілька творчих змагань. Першим був конкурс молодих естрадних виконавців «Київщина молода» – ровесник незалежності України. Після чергової зміни влади виявився нікому не потрібним, тож ми взяли під крило і на базі нашого навчального закладу даємо шанс молодим. Тут і наша «егоїстична» складова: шукаємо собі абітурієнтів – кращі з кращих конкурсанти ідуть навчатися до нашої Академії.
Цьогоріч ми також задіяли конкурс «Повір у себе». Двоє наших випускників з Тетієва і Березані започаткували цей конкурс позаминулого року для дітей з інвалідністю. Якось до нас приїхав цілий автобус дітей з Вінниці з синдромомДауна. Ви б бачили, як вони співають! Побачивши цих сонячних дітей, я зрозумів : нас не виховували їх розуміти так, як треба. Це діти з іншої планети,але вони – нормальні. Розумні. Добрі. Талановиті. Тож конкурс «Повір у себе» ми вирішили зробити щорічним. І цьогоріч влітку теж будемо проводити .
Також хочемо провести перший конкурс, названий ім’ям людини, про яку в Україні довго ніхто не знав і не чув . Я сам ще півроку тому не знав про цю людину. Знав, що у Чубинського були діти, але хто вони? Виявляється, одна з його доньок – Марія Чалєєва-Чубинська- видатна оперна співачка з унікальним рідкісним голосом – контральто. Працювала в кращих театрах світу, співала у тому числі в Ла-Скала. Для неї писали твори такі видатні композитори як Верді. Працювала в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга до революції. Коли не підтримала революційні процеси , то її ув’язнили . Напевне, ім’я батька теж зіграло роль, тому що мав«тавро» українського націоналіста, написавши текст «Ще не вмерла», а також був етнографом, зберігав українську минувшину. Ті, хто не хотів, аби Україна мала своє минуле, його цькували, і врешті помер у 47 років від важкої хвороби як результату заслань і арештів. Марія Чалеєва-Чубинська після виходу з тюрми виїхала та доживала віку в Сербії, дуже плідно працювала і померла в 1948 році. Щоправда, так і не змогла ще бодай раз побувати в Україні, бо перший приїзд став би для неї останнім. В українських архівах знайти про неї щось важко. По крупинках збираємо інформацію. Навіть не маємо яскравого чіткого портрету. Але шукаємо. Є інформація в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, але не можемокомунікувати з ворогами. Натомість вийшли на Францію. Також досліджує творчістьЧубинського пан Зись з Іванкова.
Хочемо не просто провести конкурс серед студентів, які навчаються оперному і народному співу, а й долучити учнів старших класів музичних шкіл, коледжів і закладів вищої освіти. Три вікові категорії будуть демонструвати свою майстерність. Сподіваємося дати життя цьому конкурсу та повернути Україні забуте ім’я відомої співачки.
Тож виконуємо не тільки освітню функцію, а й мистецько-пізнавальну та просвітницьку. Аджедосі чимало людей не розуміють, хто ми, яке в нас минуле і куди йдемо. Допомагаємо цим людям озирнутися й відчути себе часткою української спільноти.
А ще – виконуємо соціальну місію. Як гадаєте, у якої дитини мотивація опановувати мистецтво буде вищою : у тієї, яка виросла в сім’ї «мажора», чи в родині культурно-мистецьких працівників? У тієї, яка прийшла просто отримати диплом, і не важить, чи працюватиме , чи в тієї, яка бачила матір і батька в цій професії та зробила свідомий вибір, навіть розуміючи, що професія, можливо, не принесе їй багатств і слави? Але це її покликання, без чого не може жити. Звісно, з цієї дитини виросте щось краще і вагоміше.
ПОГАНІ ТІ ЧАСИ, КОЛИ ОДИН ФУТБОЛІСТ КОШТУЄ БІЛЬШЕ, НІЖ ВЕСЬ СИМФОНІЧНИЙ ОРКЕСТР
-Як народжувався естрадно-симфорнічний оркестр Київщини?
-Ніщо не виникає з нічого. Ще 1999 року відбувалися творчі звіти всіх областей України в Палаці «Україна» . То було грандіозно. Кожен регіон України мав нагоду представити себе. І водночас досягнути рівня, гідного виступу на головній сцені країни. Колективи працювали. Треба було мати костюми, керівника , концертмейстера,хор , оркестр, інструменти, хореографічний колектив. Голови обладміністрацій намагалися один поперед одного зробити все, аби гідно представити область. То спричинило сплеск національної культури.
На жаль, ми втратили ту ідею.
На той час я був керівником управління культури Київської обласної держадміністрації. Звернувся до голови КОДА: « Нам на творчий звіт потрібен якісний хороший симфонічний оркестр. У нас його немає». Розповів про структуру, штат і фонд зарплати. Він своїм розпорядженням утвердив існування оркестру, який за кілька місяців вже виступив у Палаці «Україна». Коли я пішов працювати в міністерство, чиновники ігнорували потреби колективу і він розпався.
Але є таке поняття: творчий неспокій. І я подумав: як же так – Київщина без оркестру? Звернувся до керівників Київоблради з пропозицією створити оркестр. Були сумніви, чи виділять кошти. Я запропонував утворити оркестр під егідою Академії мистецтв. Якщо гратимуть наші студенти і викладачі – частину ставок візьмемо на себе. Це буде втричі дешевше, ніж окремий колектив. Але функція – та сама. Відтак ухвалою Київської облради оркестр, який формально існував, але реально його вже не було, приєднали знову ж таки до нашої Академії мистецтв. І ми почали його відроджувати. Змінили амплуа: зробили не симфонічним, а естрадно-симфонічним. Тому що це оркестр, який повинен грати все – від симфоній до рок-композицій. Унікальний, універсальний колектив. Бути цікавим широкій аудиторії слухачів. Хочеться, щоб цей колектив отримав якнайширше визнання. Щоб «пішов у народ». Щоб люди захоплено йшли на концерти і раділи.
Звісно, фінансування нам ніхто не збільшив, і мені доводиться шукати, яким чином утримувати колектив. Хороший оркестр –дороге задоволення. Як і хороша футбольна команда. Приміром, аби організувати концерт, хтось має апаратуру розкласти, хтось – кабелі підключити,привезти, поставити екран, білий рояль тощо. Це величезна робота.
Існує думка: погані ті часи, коли один футболіст коштує більше, ніж весь симфонічний оркестр. Насправді у нас зараз такі часи.Футболісти «коштують» по 20-30 млн євро, а симфонічний оркестр – у кілька разів менше.
Проте ми відродили колектив, показали, на що здатний. Маю ілюзію й оптимізм, що оркестр знайде підтримку. Бо не кожному вдається так гучно про себе заявити.
-Довго готували презентацію?
-Чотири місяці: з грудня 2023 року.Величезна робота: набрати колектив, сформувати репертуар, здійснити аранжування кожного твору, провести репетиції для злагодження. Оркестр – це максимальна злагодженість, до кожен знає свою роль і функцію .
ПОКИ ТРИВАТИМЕ ВІЙНА – УКРАЇНСЬКОГО ШОУ-БІЗНЕСУ НЕ БУДЕ
– Хотілося б бодай побіжно торкнутися теми сучасного українського шоу-бізнесу. Маю суб’єктивне враження, що наразі культивується не мистецтво, а маски, за якими немає душі, лише пустка. Це особливість нинішнього часу, бажання бути на виду за будь-яку ціну чи «гроші понад усе»?
– Скажу так. Знаєте такого співака як Михайло Хома? На початках своєї кар’єри він співав «правильні» пісні гарним голосом. Але вийти на всеукраїнський рівень не вдавалося. І лише коли на певний час перевтілився у Дзідзьо і почав грати смішну роль, став дуже популярним. Тобто інколи потрібно пройти оцю принизливу історію – крізь певні маски, щоб здобути популярність і досягти рівня, коли можеш бути самим собою. Це неправильно. Але це характеризує не Хому, а наш народ, глядачів, рівень їхнього естетичного виховання та культури, коли дорожчий Дзідзьо, ніж Хома. Але Дзідзьо досягнув широкої популярності тастав самим собою на сцені – Михайлом Хомою. Приклад, через що треба пройти, аби здобути популярність.
Щодо представників українського шоу-бізнесу. Можу про це говорити, бо дотичний до процесу. Знаю їх всіх. Знаю, чим вони живуть.
Після початку широкомасштабного московитського вторгнення говорити про український шоу-бізнес не доводиться. Його нема. Бізнес – місце,де людина заробляє гроші. Зараз українські співаки не заробляють нічого. Не можуть заробити, нема де заробити. Багато хто подвижницьки працює : гастролюють, збирають кошти на підтримку ЗСУ. То люди, у яких є совість та український дух, і які хочуть добра своїй країні. Але це не бізнес. Вони заробляють собі лише на прожиття, а решту – віддають. Багато віддають. Працюють у шпиталях. До слова, студенти нашої Академії також працюють у реабілітаційних центрах. Дуже травматичний досвід, але це треба робити.
На мою думку, поки триватиме війна – українського шоу-бізнесу не буде. І певний час після війни. Будуть артисти, які намагатимуться виживати…
ЩОДНЯ ДВОЄ-ТРОЄ ВІДОМИХ ВИКОНАВЦІВ ПРОСЯТЬСЯ НА РОБОТУ
– Невже немає у шоу-бізнесі тих, хто почувається матеріально захищеним?
– Є виконавці, які мають власний «берег»: наприклад, зарплату у філармонії. Ці люди забезпечені хоча б мінімально. А хто належав сам собі – тим зараз найтяжче. Звідки знаю? До мене щодня двоє-троє відомих виконавців просяться на роботу. Музиканти, диригенти. Благають: дайте хоч якусь роботу, готові працювати за будь-які гроші, бо тяжко зараз. А я ж не можу обігріти всіх. Чи когось випровадити з колективу. У нас працюють гідні люди, яких треба берегти.
Український шоу-бізнес як і все українське в Україні переживає важкі часи. Але у величезному горі є один обнадійливий момент: з медійного простору зникла так звана москвинська попса. Хоча б радіо-телебачення не клепають ці продукти. Чимало виконавців, які взагалі не мали в репертуарі україномовних творів, почали творити український культурний продукт, перекладати свої колишні російськомовні пісні на українську і дали їм друге життя. Так, це кон’юнктура. Але в цьому теж є певний позитив: митці згадали, що вони – українці, а аналогічно спонукають і своїх слухачів.
Утім, є і такі співаки як Джамала чи Фемій Мустафаєв – українці по духу. Їм не треба було чекати, доки величезна біда прийде, щоб перелаштуватись.
Можливо, цієї біди б і не було, якби не схиляння перед сусідським культурним продуктом. Наш інформпростір був повністю завойований : московити не шкодували грошей на розкрутку своїх артистів, бо розуміли, що так дешевше досягти успіху в асиміляції інших народів. У нас же навпаки – культура відсувалася на останній план. Від 90-х років український виконавець не міг виступити в «Палаці Україна», бо йому виставляли таку орендну плату, що просто «вилітав у трубу». Українському митцю треба було шукати дорогих спонсорів. А про заробіток на концерті взагалі не йшлося…
ПОСЕРЕДНОСТІ МОЖУТЬ РОЗКОШУВАТИ . А ПРОВІДНИКИ ДУХОВНОСТІ Й КУЛЬТУРИ – МАТЕРІАЛЬНО ОБДІЛЕНІ
– Є ще одна величезна проблема . Матеріальна несправедливість, неадекватність. Неприпустимо, коли на 33 році Незалежності, приміром, Народний артист чи Герой України вимушені шукати кошти на культурніпроєкти чи творчу діяльність. Особистість національної ваги не може собі дозволити не думати про гроші. Що має статися в суспільстві й державі, аби культурні діячі – українці не були матеріально залежними? Що має відбутися, аби Народний артист України не кланявся і не просив копійки?
-Якби людина з високими мистецькими заслугами жила , наприклад, у Великій Британії, то була б титулована, володіла б яхтами, літаками, островами тощо. На жаль, у нас – інакше : ті, хто, можливо, не вартий виїденого яйця, можуть розкошувати і жити гідно, а ті, хто є провідниками духовності й культури, справжньою елітою – матеріально обділені. Хоча то є унікальні люди. Багато таких. Вони не будуть чиновниками , але чиновники мають орієнтуватися на них у своїх діях, радитись з ними. Вміти вислухати і зробити висновки.
Дуже важко зараз давати поради артистам, як вижити . Окрім концертів чи акцій, за які можуть щось заплатити, більше варіантів немає. У нас колишні судді отримують 200-300 тисяч пенсії, а народні артисти – в десятки разів менше. Люди, які формують духовне обличчя нації, отримують по 6-7 тисяч гривень пенсії…
-Плюс інформаційний простір, де з початку 2000 -х запроваджено поняття «неформат» для питомо українських виконавців…
– У тій же московії щодо російських виконавців нічого подібного не існувало. А для нас вони запустили поняття «неформат», щоб виключити з медійного простору все позитивне, змістовно вартісне . Українське почали нівелювати, оскільки власниками телеканалів та радіостанцій стали люди, у яких нічого українського не було і немає.
– Але нам – своє робити! Вдячність Вам за розмову. Подальших успіхів та щонайширшої підтримки зусібіч.
Розмову вела Ольга Дубовик
