Василь Романчишин: “Мій батько віддав хлібину голодній жінці”
Ця історія про те, як українці зберігали віру на безвір’ї у поколіннях. Ця історія про те, як від батька до сина передавалась і передається порядність, людяність, іскра Божої любови. Ця історія про світову цивілізаційну загадку, ім’я якій – Україна.
А за фактом – то оповідь однієї людини з покоління, яке пережило часи так званого атеїзму та приймає виклики нинішнього часу з вірою, надією і любов’ю. Отже, слово – лідеру Академії мистецтв імені Павла Чубинського, ректору, професору Василю Романчишину.
ЯК МИ З БРАТОМ КОЛЯДУВАЛИ
-Свято Різдва з дитинства закарбувалося у моїй пам’яті як таїнство, – згадує Василь Григорович. – Не тому, що обростало легендами чи дивними картинками. Ми з дитинства віншували Різдво. Попри те, що росли в атеїстичній країні, а вчителі казали, буцімто Бога, Різдва та Великодня немає, хоча й самі тихенько також хрестили дітей. Бо традицію нікуди не подінеш, як і глибинність. І були піонери, які ходили й дивилися, хто колядує чи щедрує, потім складали списки – такі собіпавликиморозови, на жаль.
Але ми завжди відзначали Різдво як справжнє родинне свято. Можливо, стіл не був такий багатий, як можемо собі дозволити в наші часи, але все було справжнім і щирим.
Ми з братом дуже гарно колядували. Люди перед святами просили нашу маму Марію Юхимівну: «Будь ласка, хай ваші хлопці прийдуть до нас раненько найпершими. Хочемо, щоб саме вони заколядували». Таке було повір’я, що першим має зайти в оселю хлопчик.
Тож у нас з братом була велика місія: обійти усіх сусідів, родичів. А село – величезне : три тисячі населення. Ми вставали опів на п’яту ранку і вже о 5 годині починали оцей тур – колядування.
Розумієте, мова ж ішла не про те, хто скільки дасть. Люди дарували, хто що міг. Хто – міг яблучко, хто – печиво , а хтось міг дати 20-30 чи 50 копійок. І ми з братом наколядовували по 8 -10 рублів. То були величезні гроші.
У чому була ще привабливість цих грошей? На них ніхто, крім нас, не претендував. У коробочки від монпансьє ми складали ті копійки, і можна було «подзвеніти» – дитяча магія. А на той час і 10 копійок – це були гроші неабиякі: можна було купити дві цукерки.
ЯК Я КУПИВ ГІТАРУ
– А в мене завжди була мрія – придбати гітару, – пригадує ще одну карколомну історію з дитинства Василь Григорович. – Розумів, що не зможу втілити задум за наколядовані гроші. Але якось ми разом з братом підсумували зароблене, а батько з матір’ю щось додали,тож і поїхали з мамою у Молдову ( жили через міст у Могилів-Подільському районі). У сусідньому з Могилевом районі – Дондюшейн – працювали жінки з нашого села, які для нас приберегли гітару, бо ж гітара була великим дефіцитом. Все було дефіцитом. Таки купили гітару.
Вона , на жаль, не збереглася. Але це був мій перший інструмент. Як я її беріг ! Засинав з гітарою поруч. Молився на гітару і милувався нею. Боявся, щоб не охолола на морозі й не луснула на сонці, щоб не була деформована. Звичайна, проста гітара. Але завдяки цій гітарі для мене відкрився той величезний, таємничий світ,в якому живу все своє життя , – світ музики й мистецтва.
ЦЕРКВА В ХАТІ ТА БОЖІ ЗАПОВІДІ
-Ми, діти, прекрасно розуміли, що свято Різдва Христового таїть в собі щось більше, ніж просто розговіння і страви. Різдвяні пісні, колядки, щедрівки створювали неймовірний настрій. І колядувати ходили ще з дзвіночками.
Йдемо , зустрічаємо групу колядників:
– А де були? А що там дають? Там хлопець чи дівчина?
Побутували спеціальні колядки на випадок , коли в хаті росте юнак чи дівчина. І не приведи Господи переплутати. Ми мали знати, яку кому колядку подарувати. І що «дають» у тому дворі. Але ніколи не виказували невдоволення.Розуміли: ця людина дала, можливо, більше, ніж могла.
А ще ми обов’язково ходили до церкви. Храм сільський був знищений. Однак впливи громади були настільки сильними, що влада дозволила зробити церкву в хаті , навіть баню невеличку люди поставили, з автомобільних дисків обладнали дзвони. І люди молилися. Ніхто не міг тому завадити.
Віра в Бога була величезною частиною світогляду. І вислів «Побійся Бога» звучав тоді, коли ніякі інші аргументи не діяли. Казали: побійся Бога, що ж ти робиш? Не тому, що Бог страшний, а тому, що порушити Божі заповіді – найбільший гріх. І спрацьовувало.
Влада розуміла, що існує певна межа«затиснутої пружини», після чого ця пружина може луснути. Тому у нас, приміром, не запроваджували «звіздин» замість хрестин, як це траплялося в інших регіонах України. Пробували змінити слова у колядці « Ой, радуйся земле», але це не приживалося. Співали «Син Божий народився», а не «світ новий народився». Усі колядки і щедрівки звучали у первинному вигляді.Ще мої діди-прадіди так співали, хоча й пережили два страшенні голодомори. Я бачив жінку, яка з’їла свою дитину: доживала віку божевільною (казали, що зі старшою донькою з’їли меншу)…
БАТЬКО ВІДДАВ ХЛІБИНУ ГОЛОДНІЙ ЖІНЦІ
-Мій батько, Григір Іванович, чудово грав на всіх інструментах, які тільки могли бути.
Тато не був партійним. Працював на різних посадах до останнього свого дня, бо був розумним і дуже освіченим. На свята ходив до церкви, віддавав шану традиціям та глибинним процесам вірувань християнських, попри те, що релігію називали опіумом для народу.
Розповім історію з життя свого батька, якого безмежно люблю. Коли йому виповнилося 15 років, він приписав собі два роки і поїхав у Молдову вчитися на залізничника. Тому що 1947 року (а він 1932 року народження) голод був страшенний. Люди пухли, вмирали, у нього померли брати і сестри, тобто мої дядьки й тітки, які ще були дітьми. Четверо дітей залишилися і голодували . А він поїхав у далекі світи, щоб врятуватися,бо у Молдові годували і навчали, там такого голоду не було. На Новий рік мав канікули. Дали їм додому по дві невеличкі чорні хлібини. Віз ці хліби в сумочці ( до речі, могли вбити, якби знали, що має хліб). До нього підійшла жінка з дитям, яке просто помирало, та й сама нагадувала кістяк, обтягнутий шкірою, невідомо якого віку й національності, бо чорна-темна, згорьована. Впала на коліна перед ним і каже: «Пане, врятуйте! Дайте щось, що у вас є». А вдома у нього – батьки та троє братів- сестер, які пухнуть з голоду. Та мій батько дістав одну хлібину і віддав голодній жінці. Іншу привіз додому.
Я думаю, якби мій батько нічого в житті не зробив, крім цього вчинку, він повинен вже бути в раю, тому що він – свята людина. Ось така історія. Теж Різдвяна. Тому що це – Новий рік і Різдвяні свята.
Не знаю, чи врятувалася ця жінка з дитиною, але він не дав їм померти. Вчинок гідний найкращих характеристик. Такі вчинки наших батьків формували нас, і зробили такими, які ми є сьогодні.
ТВОРЧІСТЬ, МИСТЕЦТВО І ДУХОВНІСТЬ – НЕВІДДІЛЬНІ
– Сьогодні ніхто не забороняє ходити в будь-яку церкву. Сумно, що чимало з’явилося нетрадиційних вірувань, не властивих українському народові. Не кажу, добре це чи погано. Це факт. Хоча й не є чинником, який служить об’єднанню наших людей.У будь-якому випадку, людина, яка вірить , програмується на позитив, на те, щоб служити людям, на певні цінності. І це вже добра людина.
Є й серед атеїстів порядні люди. Але, як мовиться, всі ми атеїсти до першої турбулентності в літаку. До моменту, коли від тебе вже нічого не залежить. Не у всьому допомагає випадок, а справді допомагає молитва. І також зараз – у час війни й біди, думаю, теж атеїстів поменшало.
Моляться люди за дітей своїх, за країну свою, за народ. За дітей і батьків, які воюють на фронті. Ми щодня бачимо цих людей. У нашому колективі стільки людей воюють… Діти наших працівників воюють. Хтось – у полоні. На жаль, є загиблі. Без молитви ми не зможемо пройти цей шлях.
РІЗДВО, ПЕРЕМОГА І ЄДНІСТЬ
– Студенти Академії мистецтв імені Павла Чубинського зростають під впливом українських традицій – і церковних, і світських.
Той факт , що Академія розташована в такому святому місці, біля однієї з найстаріших церков Європи 12 століття – церкви Спаса на Берестові, – багато важить. Ці стіни, дзвони, хрести, повз які щодня проходять наші студенти десятки разів, теж впливають (хочемо чи не хочемо, усвідомлюємо чи не усвідомлюємо) на моральне становлення наших дітей – студентів.
Ми хочемо,щоб вони зростали громадянами України. Щоб формували не лише творчий образ нашої країни, а й духовність. Тому що творчість, мистецтво і духовність – невіддільні одне від одного. Нам у цьому дуже допомагає Києво-Печерська лавра, яка поступово стає українською.
Тож усіх вітаю зі святами.
Є дві складові свят: перша – вітання, друга, – побажання. Перша – констатує, що ми дожили до свят, і вітаємо з тим, що зустріли свята в доброму здоров’ї, в гарному настрої, зі світлими думками. Друга ж – творча: я бажаю всім українцям – Перемоги.
Якою вона буде ? Звісно, не буде такою, яку хочемо бачити. Причин тому – дуже багато. Як зовнішніх, так і внутрішніх. На жаль.
На мою думку, Перемога полягатиме вже в тому, що Україна збережеться як незалежна держава. А цьому альтернативи немає. У тому, що ми збережемося як народ. Збережеться українська мова, культура. Це вже велика перемога.
А далі – буде видно, яким чином будемо відвойовувати наші території і в якій перспективі.
Але перемога полягатиме і в тому, що закінчиться бійня, а наші матері перестануть оплакувати своїх синів.
Ми ж думали, коли народилися і зростали, що війни вже не буде ніколи. Але помилялися. Тому що як тільки якийсь народ усвідомив себе народом і повернувся до своїх першоджерел, на думку наших варварських сусідів, такий народ не має права жити. Ми сусідам потрібні тільки доти, поки не кажемо, що ми – інші. А ми – не такі як вони. Це звучить також у наших колядках і щедрівках. У тих відповідях, які дають наші воїни варварам на фронті.
Тому я впевнений , що Перемога – буде.
Ми бажаємо нашому народу та суспільству Єдності. Наші студенти, які виховуються в стінах Академії, покликані бути носіями української національної єдності. Їхня місія – об’єднувати націю навколо українського слова, української пісні, національної творчості, яка споконвіків дивувала світ і продовжує дивувати.
Ольга ДУБОВИК,
світлини з відкритих джерел
