Ніхто в Україні не брався за цю ризиковану операцію. Погодилися лише брати Тодурови
Жителю Черкас Василю Федоровичу Куклі необхідно було терміново і одночасно прооперувати серце та шлунок. Такої, подвійної, операції в Україні досі ніхто не робив. Борис та Іван Тодурови ризикнули. Оперували дві бригади хірургів з двох інститутів — Інституту серця та Національного інституту хірургії і трансплантології імені Олександра Шалімова.
Кореспонденти “Українського репортера” завітали до Інституту серця. Нас провели до палати, де перебуває щасливчик — той самий пацієнт… Він сьогодні виписується і нарешті поїде додому. В Інституті серця пролежав 35 днів. У палаті разом з Василем Федоровичем і його дружина Любов Михайлівна. Вона й починає розмову:
– Не перестаємо дякувати долі, що одного разу ми дізналися про Інститут серця. Тут врятували мого чоловіка, а дітям – батька, онукам — дідуся. Хочемо, щоб через “Український репортер” якомога більше людей дізналися про цей унікальний інститут, щоб не втрачали надії”.
– Скажу так, як підказує серце, – каже Василь Федорович. – Я Борису та Івану Тодуровим якось одразу довірився. Може, тому і не було страшно. Хоч і знав: лікарям буде складно. Але ж Борис Михайлович підбадьорив: “Ми ж не можемо робити тільки легкі операції, правда?”
Не так давно пану Василю у рідних Черкасах лікарі поставили невтішний діагноз — зносився клапан серця. Після обстежень виявили ще й проблеми із шлунком, порадили їхати до Києва, бо, мовляв, тільки столичні медики можуть допомогти. В одній із відомих клінік не захотіли ризикувати – порадили спочатку прооперувати шлунок, а тоді вже звернутися до них — для хірургічного втручання на серці. Але кожна операція окремо не давала шансів на успіх. До того ж і зволікати не можна було. Що робити?
– Я вже почав вагатися, – згадує Василь Федорович. – В душі стриміло запитання: жити чи не жити? Але доля так розпорядилася, що зовсім випадково, з телепередачі, дізналися про Інститут серця. Чомусь раніше про нього не чули. Приїхав, і тут взялися за мене по-серйозному.
Два тижні обстежували, лікарі про щось між собою радилися. Вирішили проводити дві операції одночасно.
– Сама операція тривала 9 годин, – говорить дружина Любов Михайлівна. – Закінчилася аж о 12-й ночі. Коли привезли з реанімації до звичайної палати, чоловік помахав мені рукою. Я аж тоді полегшено зітхнула: слава Богу, тепер усе буде добре.
Тут, в Інституті, 14 червня Василь Федорович відсвяткував день народження. А оперували його 25 травня, на Вознесіння. В родині вирішили, що тепер відзначатимуть ще й 25 травня, це буде другий день народження, день ангела.
– Наша особлива подяка хірургам Тодуровим, а також палатній лікарці Світлані Іванівні Машковській. Вона мінімум по сім разів у день заходила до нас у палату, на вихідні постійно телефонувала. Така чуйність, увага і повага до людей, що аж не віриться, що ти – в українській клініці. В усьому — європейський рівень: в наданні медичної допомоги, в лікуванні, догляді, харчуванні. Кнопку на пульті натиснув – і сестричка за хвилинку уже біля тебе. Усе тут ідеально налагоджено. Знаєте, в народі кажуть: яка хата, такий і хазяїн. Отак і в Інституті серця.
До речі, Василю Федоровичу 62 роки, колишній агроном. Колись працював у Київській області, у Тетіївському районі виростив великий сад. У Черкасах, біля приватної оселі, має 5 соток землі, на яких посадив 22 яблуні, сливу і вишню. Виховали з дружиною чотирьох дітей, є четверо внуків і один правнук – Максимко, йому вже 4 рочки.
Максимко щодня телефонує дідусеві, запитує, як він почувається, що робить.
– Ось повернемося додому і зберемося усією родиною, а нас не багато, не мало — 18, – промовляє Василь Федорович.
ІЗ ПЕРШИХ ВУСТ
Директор Інституту серця, професор Борис Тодуров:
– Останнім часом важливі наукові досягнення робляться на стику різних медичних напрямів. Особливо це стосується тих випадків, коли у пацієнта не одне захворювання, а декілька. У нашого пацієнта були серйозні захворювання клапана серця (набутий порок) і – шлунка. Потрібно було робити дві операції: заміна артеріального клапана і операція на шлунку.
Якби ми зробили ці операції кожну окремо, то ризики виросли б на 30, а то й на 40 відсотків. Тому це була абсолютно нестандартна ситуація. В таких випадках рішення приймається індивідуально. Був консиліум лікарів, і ми вирішили, що одночасна операція є найбезпечнішою. Ми спочатку зробили доволі унікальну для України операцію на серці “Озакі”, тобто замінили клапан, який зносився, на протез, але не на механічний, який вимагає в подальшому великих доз розріджуючих препаратів, а на клапан з тканин людини. Це дозволить пацієнту жити без цих препаратів. Спочатку, на першому етапі, ми поміняли клапан, а вже на другому — прооперували шлунок. Три хірурги оперували на першому етапі і три — на наступному. Усього — шість хірургів, анестезіолог, операційна сестра, тобто це доволі велика команда спеціалістів.
– Чому ви погодилися провести цю операцію, коли інші, як нам відомо, відмовилися?
– На жаль, хтось мусить бути останньою інстанцією. Чому “на жаль”? Бо бути останньою інстанцією завжди складно. Коли всі відмовилися і розумієш: якщо ще й ти скажеш “ні”, то у цього хворого вже не буде ніяких шансів. Пацієнт відносно молодий, якщо все пройде добре, то попереду у нього ще багато років повноцінного життя. Тому ми йдемо на такі ризики, бо в протилежному випадку людина просто помре. Математика дуже проста: якщо нічого не робити — стовідсотковий летальний результат, а якщо робимо операцію, навіть з дуже високим ризиком, у нас завжди є шанс врятувати людину. Нехай навіть декілька відсотків, але це шанс. Слава Богу, і ми, і хворий використали цей шанс, і слава Богу, що у нас все вийшло. Зараз він добре почувається.
– І все ж, чому інші відмовили хворому в цій операції?
– Намагатимусь бути делікатним і нікого не образити, але так склалося, що клінік такого рівня, як Інститут серця, у нас нині не так і багато. І не так багато клінік, що роблять такі симультантні операції. Ми цим займаємося уже останніх років 15 – оперуємо разом з онкологами, травматологами. Наприклад, до нас привозять пацієнта з переломом шийки стегна і з дуже серйозним пороком серця. Ми змушені робити одночасно і операцію на серці, і травмологічну чи ортопедичну.
– Ваш пацієнт після цих унікальних операцій зможе повернутися до нормального життя?
– В чому позитив операції “Озакі”? Ми сформували точно такий клапан, який у пацієнта був при народженні. Ці хворі живуть якісним життям, вони повністю адаптовані і соціально, і фізично, вони можуть виконувати фізичні навантаження, тобто це абсолютно здорові люди. Він повернеться до звичного, нормального життя.
– Борисе Михайловичу, як під час операції працювалося з братом?
– З братом завжди легше, все-таки ми з ним разом 52 роки, працюється легко, бо є повне порозуміння, також приємно від усвідомлення того, що мій старший брат, який для мене, коли я був студентом, був моїм кумиром, стоїть за операційним столом зі мною в одній бригаді і ми разом рятуємо людські життя. Я дуже шкодую, що батько і мати не дожили до цього моменту, щоб порадіти за нас.
– Хотілося б почути дещо про фінансування цієї операції.
– Операція складна, але одразу можу сказати, що “Озакі” тисяч на 15 гривень дешевша для хворого, бо йому не треба купувати клапан. Решту медикаментів, на жаль, десь половину, пацієнт купує сам. Поки що ми не отримали ані копійки з програми 2016 року, і нічого не отримали від Міністерства на 2017 рік. Тому ми зараз дуже складно працюємо.
Іван ТОДУРОВ, професор, головний науковий співробітник Національного Інституту серця та Інституту хірургії і трансплантології імені Олександра Шалімова:
– Обидві операції за життєвими показниками треба було робити терміново. Обидві патології не дозволяли відтермінувати якусь операцію. Зваживши добре, ми вирішили, що впораємося… Після операції на серці підключилася команда лікарів з Інституту Шалімова, і завдяки фізичному стану пацієнта, а також високому професійному рівню анестезіологів і реаніматологів Інституту серця все пройшло успішно. Всім відомо, що в Інституті серця виконуються, здавалося би, нереальні операції. Кардіологи оцінюють стан пацієнта як задовільний, ми – як добрий, можна прогнозувати, що пацієнт повернеться не просто до повсякденного, а й до активного.життя.
– Чим характерна така співпраця лікарів двох інститутів?
– У нас є договір про співпрацю (практичну, наукову) між нашими інститутами, і така практика спільних операцій у нас вже давно існує, протягом трьох-чотирьох років ми доволі часто їх проводимо. Не маю на увазі саме таку операцію. Ця операція, мабуть, унікальна тим, що за своєю складністю, певно, найскладніша з усіх, які ми проводили двома бригадами. А в принципі така практика існує і сьогодні, маючи добре технічне забезпечення і підготовлені кадри, хороше анестезіологічне і реанімаційне забезпечення, це дозволяє таких хворих доволі швидко реабілітувати.
– Це вперше два брати виконали разом операцію?
– Ні, ми давно уже робимо спільні операції, просто якось не акцентували на цьому уваги, ми – два професіонали, які займаються кожен своєю справою, просто так співпадає… Зрозуміло, що я йому довіряю і як брату, і як професіоналу, він мені також довіряє. Тому ми це робимо не тому, аби два наші прізвища були у протоколі операції, а тому, що більше довіри.
– Ви з братом розумієтеся, мабуть, із півслова.
– З братом, на жаль, разом зустрічаємося частіше в операційній, аніж в повсякденні. Так виходить, що він дуже часто зайнятий, або навпаки, а в операційній вже є можливість перекинутися словом.
– Після цієї операції про що ви говорили?
– Перекинулися двома словами – у нас було декілька хвилин, і ми обговорили деякі позиції, що стосуються хворого, це не були якісь побутові розмови. А після операції кожен день обговорювали стан здоров’я цього хворого, я приїжджав, спостерігав його протягом усього післяопераційного періоду. Я контролював свої питання, Борис Михайлович — свої. Весь час були в тандемі, тому що були певні нюанси даного випадку.
– Що у планах двох братів?
– Працювати. Ми все життя займаємося наукою, в планах не тільки практична робота. Особливо, що стосується пошуків якихось нових методик, розробок. Так заведено в медицині: якщо ти не робиш крок вперед, то робиш крок назад. Тому ми змушені йти вперед. І сьогодні вже доведено, що наша медицина абсолютно конкурентоздатна і непотрібно кудись їхати, щоб робити складні операції за кордоном, платити за них величезні гроші, наші спеціалісти, хірурги підготовлені настільки, що роблять абсолютно конкурентні операції на рівні європейських стандартів.
Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Олексія ІВАНОВА
