Розмова з фотомайстром, який «полює» винятково за картинами природи
Від Карпат до самих Гімалаїв й далі нашою планетою полюбляє мандрувати заради ексклюзивних фотопейзажів киянин Сергій ТУМАСОВ.
Його, чиї світлини відзначено нагородами престижних вітчизняних і міжнародних виставок, мимоволі хочеться назвати українським Реріхом. Особливо, коли споглядаєш піднебесну панораму Гімалаїв, яку з надзвичайною мальовничністю відображено звичайною камерою Canon.
Більш ніж у сорока країнах Европи, Північної й Південної Америки, Південно-Східної Азії, Африки й Австралії побував цей самобутній фотомитець, який «полює» винятково за картинами природи. До того ж первозданної.
Що цікаво, він захопився по-справжньому цим вишуканим видом мистецтва у 2008-му, коли глобальна економічна криза завдала шкоди навіть успішним бізнесменам. Таким, як Тумасов, що встиг накопичити докризовий «стартовий капітал» у царині нерухомості й вирушив планетою з фотоапаратом.
Звичайно, далекі подорожі потребують ґрунтовної туристичної, а також альпіністської підготовки. Про це і не тільки розмовляє із Сергієм Тумасовим позаштатний кореспондент «Українського репортера» Ксенія КИРИНДЯСОВА.
– Скажіть, Сергію, коли і в якому віці взяли до рук фотоапарат?
– У 70-ті роки, коли вчився у другому чи третьому класі, батьки подарували мені «Зоркий». Певна річ, плівковий – цифрових тоді ще не було. Отож завдяки цьому подарунку моє дитинство, яке пройшло на київському масиві Сирець, неподалік Бабиного Яру, стало яскравішим. Спочатку подобалося знімати місцевих мешканців в інтер’єрі дерев, потім звичайні міські пейзажі, а згодом – віддалені куточки природи, куди, як мовиться, не ставала нога людини.
– Наприклад?
– Місячна долина в Чилі або Кордильєри Бланка у Перу. Намагаюсь, аби моє багаторічне захоплення фотографією сповна утвердилося як повноцінне мистецтво, що відкриває світ для тих, кому він недоступний. Залишилися ще на планеті такі місця, що уникли брутального втручання людської цивілізації.
– Як відомо, мистецтво потребує жертв. У будь-якому разі ваші трансконтинентальні зйомки, напевно, не лише матеріально витратні, а й фізично неймовірно важкі…
– …і часом небезпечні. Як це трапилося колись в Ісландії: не помітивши заметену снігом річку, я потрапив під лід. А в Австралії зірвався зі скелі й стрибнув у прірву. Дякувати Богові, впав не на каміння, а в гірський потік. Ледь вибрався на сушу.
Здолавши вертикальну десятиметрову кам’яну стіну із 35-кілограмовим вантажем за спиною: фотоапаратурою й туристичним спорядженням. У ті екстремальні хвилини думав про родину, яка стільки років ділить своє життя із моєю пристрастю до творчих побачень із дикою природою. Із експедиції (а їх буває дві-три на рік по 14 – 16 діб кожна) привожу до Києва до двох тисяч кадрів, але віддаю до друку не більше десяти.
– Що і казати, безжалісна самоцензура.
– Репутація зобов’язує. Якщо вже свого часу мене визнали у галереї Пітера Ліка (США, Лас-Вегас) та мою творчість схвалив відомий фотограф-пейзажист Крістіан Флетчер (Австралія), то не маю права втрачати висоту.
– Наскільки відомо, вам вдалося самотужки перетнути пустелю Атакана у Південній Америці й незаселені простори Західної Австралії, а також здійснити нічні штурми вершин Анд та Гімалаїв. До того ж знімати у таких суворих умовах, що потребують від людського організму нелюдських зусиль та величезної енергії…
– Можна сказати, живу в експедиції аскетично. Перший тиждень обмежую свій раціон харчування водою, але це вже тема окремої розмови. Спати нерідко доводиться просто неба. Інколи, у горах, користуюся допомогою носильника, який доправляє мою фотоапаратуру та інший вантаж до заздалегідь визначеної точки на мапі.
– Де вам подобається більше фотографувати – у горах чи у низинах?
– Звісно, у горах. Вони заряджають енергією, що важко передати словами. Особливо взимку. Полюбляю Північ – Ісландію, Новергію, Швецію… Щоправда, деколи доводиться кілька діб чекати, поки вщухне снігова стихія і її величність природа дасть добро на зйомки.
Це своєрідна містерія. Заради трьох-чотирьох неповторних краєвидів я ладен знову й знову вирушати хоч на край світу, щоб, скажімо, встигнути застати буревій в Індонезії і спіймати у кадр високу хвилю. Якщо врахувати, що одна експедиція обходиться мінімум у п’ять тисяч доларів, тоді заїжджена фраза «мистецтво потребує жертв» набуває справді відчутного матеріального наповнення. Але є цінності, які набагато важливіші за гроші.
– Мабуть, серед них і книги. Окресліть коло вашого читання.
– Пушкін, Жуль Верн, Майн Рід, фантастика – це з дитинства мене супроводжує. Плюс спеціальна література, а також фундаментальні праці з економіки.
– Оскільки багато хто сьогодні опановує художню фотографію (не плутати із масовим захопленням селфі), то скажіть кілька слів про свою творчу лабораторію.
– Попри вимоги прогресу і примхи моди, користуюсь не лише цифровими, а й плівковими фотоапаратами. Не все, що застаріло, слід списувати в архів. Тим паче, коли йдеться про осягнення змісту (я б сказав, філософського змісту) суто пейзажного фото.
Адже людина – лише дитя природи. Навіть нерозумне дитя. Воно то тут, то там отруює своєю присутністю і ліси, і ріки, і моря. Подивіться, як від цього потерпає краса української природи. Кожного разу, коли починаю зйомки у Карпатах або на Північному Бузі, доводиться витрачати багато зусиль і часу, щоб розчистити від сміття живописну територію.
Тому ще з більшим азартом і натхненням відправлюсь кудись на вільні від людей місцини. У ті ж самі улюблені Гімалаї. Природа, як на мене, це останнє у світі, що залишається щирим назавжди.
– Ваші плани на найближче майбутнє?
– Налаштовуюся на нові експедиції до Африки та Південної Америки.
На фото: Сергій Тумасов: «Природа, як на мене, це останнє у світі, що залишається щирим назавжди».
Фото з архіву Сергія Тумасова
