Про роботу і любов у Феррарі
До свого журналістського блокноту записав чергову замальовку із циклу «Італійські історії». Моїх улюблених, із фірмовою заробітчанською парадоксальністю…
Троє активних українок поїхали працювати у шикарне середньовічне місто із фешенебельною назвою Феррара. Двоє з них учинили традиційно – пішли доглядати лежачих феррарських сеньйорів, а третя, Вєрка, найспритніша та найпрогресивніша з цієї трійці, влаштувалася у невелику піцерію.
Господар піцерії, на заздрість подружкам, виявився нежонатим. І доволі швидко Вєрка офіційно стала сеньйорою. Тобто, і аморе, і дружиною на тлі свіжоспеченої «Маргарити».
«Італійська мрія», втім, тривала недовго. Вже через кілька місяців Вєрка заявила, що новий статус – більше мінус, ніж плюс. Вірніше, значно більше мінус.
«Ну а бо шо?!!» – казала вона на щодалі рідших зустрічах із подругами. І наводила аргументи.
По-перше, у піцерії працювати вона залишилася. А робочий день став тривати довше, бо треба було ще залишатися, коли йшов геть найманий персонал.
До цієї роботи додалася нова. «Треба ще варити вдома, прибирати і прасувати його сорочки», – перераховувала Вєрка.
І все це безкоштовно! Бо якщо раніше дівчина отримувала нормальну зарплату, то тепер вимагати у законного чоловіка ставку і преміальні було б якось не того…
Щодо прибутковості бізнесу у Вєрки відбуваються періодичні дискусії із судженим. «Він каже, що великі налоги, ще якісь штрафи, показує папери, а що я у тих паперах розумію італійською мовою?» – логічно аргументувала вона.
І найсумніше для свіжоспеченої дружини: «Жити у тому його домі я можу, але продати… ну якщо із ним щось… то ні! Він одразу попередив».
…Століттями, не втрачаючи свого лоску, стоять розкішні палаци Феррари. І якби хтось міг знати, скільки дівочих мрій залишилося в них нереалізованими!
Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ
