Михайло Герасимчук: “У стінах державного закладу дитина має чути державну мову»

Якими будуть діти – такою буде Україна.

Однією з умов Перемоги і розквіту України є виховання молодших поколінь українців. Хто і як це робить в часи тотального засилля соціальних мереж? Наскільки ефективно може наше нинішнє суспільство протистояти впливам вулиці та інтернету, аби діти зростали не перекотиполем, а повноцінними, свідомими, освіченими українцями?  Про це – наш діалог з очільником Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Києва Михайлом Герасимчуком.

 

Минулої осені центр пишно й знаково зустрів свій півстолітній ювілей великим концертом, що став яскравим сигналом і доказом, які дитячі таланти тут розкривають, хто це робить і з якою любов’ю до України.

• Пане Михайле, якби Вас попросили представити самого себе, що сказали б?

– Я є Михайло Михайлович Герасимчук – директор Центру позашкільної роботи Святошинського району. Кращого центру України (Центру номер один), що створений і діє задля розвитку талантів українських дітей.

За першою освітою я – актор: 1999 року закінчив  акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карповича Карпенка-Карого. Також здобув педагогічну освіту та освіту спортивного напрямку. Маю великий стаж роботи з дітьми у шкільних закладах Святошинського району міста Києва: працював у п’ятьох школах. Наразі очолив Центр позашкільної роботи. Колектив – близько 200 осіб.  Є два філіали: один – на Борщагівці ( Леся Курбаса, 7-г) , і на проспекті Берестейському, 136, що біля метро Житомирська. Це приміщення має неофіційну назву «Північне сяйво, а те – «Південна зоря». Тому що на Берестейському сонечка майже не буває: ми його лише у вікнах бачимо, але у приміщення не потрапляє, тому й назва виникла – «Північне сяйво». А «Південна зоря», бо там завжди є сонечко.

Завжди кажу: мені випала велика честь очолити цей заклад після попередньої директорки Наталі Іванівни Савенко, яка прослужила в Центрі позашкільної роботи 28 років.

Коли знайомився з педагогічним колективом, то першим моїм бажанням було і є: тримати і примножувати славу, яку здобув цей грандіозний заклад . Побачив досвідчених педагогів, серед яких і моя вчителька танців, адже я з 1 по 6  клас танцював в ансамблі «Сонечко» на Леся Курбаса.

Наразі я нова людина в ЦПР. Можливо,  з новим баченням, новою життєвою енергією.

Маю мету: аби педагоги «горіли» своєю  справою. Адже священний обов’язок дорослих – щоб життя дітей, їхнє дитинство було щасливим і яскравим. Ми можемо і маємо право це зробити.  Якщо ж викладач живе своєю справою і не уявляє свого життя без творчості – малювання, хореографії,  вокалу – то цю любов він має передавати дитині. Тоді запал, який горить в душі кожного педагога, перейде в душу дитини. Учень, можливо, не стане народним артистом чи відомим художником, але дитинство його буде пов’язане з прекрасними відчуттями творчого польоту.

Окрім того, практика свідчить, що орієнтиром професійної діяльності часто є саме позашкільні заняття, гуртки. Тим більш, що до Центру йдуть виключно за власним бажанням і з любові, а не тому, що «так треба». З прагненням щось створити, відкрити  в собі. Приємно, коли творчі вміння з часом стають професію або й місією всього життя.

 

– Наскільки реально на базі Центру дати дитині глибинне розуміння українськості: на якій землі живе, яку культуру сповідує? Передати код наступним поколінням. Бо ж останнім часом все частіше стикаєшся зі зросійщеними вже молодшими поколіннями.

– На мою думку, найперша причина того, що діти деінде спілкуються російською,  походить з сім’ї. Якщо в родині практикується російська мова, то дитина і на вулиці так спілкуватиметься.

Ми, звісно ж, мали певні проблеми через те, що деякі викладачі дозволяли собі проводити заняття мовою агресора. В таких випадках я роблю зауваження і попереджаю: якщо буде повторюватися, то я змушений буду реагувати. Адже Центр позашкільної роботи – це  державний заклад, тож дитина  в стінах державного закладу має чути державну мову. Держава викладачеві платить зарплату з бюджету. І не в рублях, а в гривнях. Тож будьте добрі, зробіть зусилля над собою, і перейдіть на державну мову. Начебто мене всі почули. І зараз такого не зустрічається.

А стосовно дітей, то це насамперед залежить  від прикладу дорослих. Якщо ти відчитав  урок українською, вийшов на вулицю та спілкуєшся російською, і це почує дитина – це теж певний злочин: подвійні стандарти. Дитина одразу запитає : чому мене змушуєте розмовляти українською, а самі  послуговуєтеся російською? Це повага до самих себе.

– Нещодавно у ЦПР відбувся вечір романсу, що зібрав шквал позитивних відгуків. Як досягнули успіху?

– Спонтанно. Невимушено. Минулоріч Народна артистка України Оксана Василівна Калінчук стала у нас ще й методистом. Отже не тільки займається співом з дітьми в студії «Диво калинове», а й просвітницькою роботою. Саме вона запропонувала ідею – влаштувати вечір романсу. Адже романс – доволі рідкісний жанр і серед молоді не надто відомий. Я -«загорівся». Маємо багато талановитих вокалістів. Для того, щоб педагоги один одного побачили, себе показали, обмінялися досвідом – ми й влаштували  чудовий вечір романсу. Оксана Василівна настільки з душею облаштувала дійство, що всі були у захваті. Зокрема, й від затишку, що запанував  у нашій актовій залі, де ми влаштували невеличкі чайні столики з солодощами. Втім, до смаколиків  ніхто навіть не торкався, доки не завершилося свято. Навіть мене спонукали співати. Людям дуже сподобалося.

Маю намір зберегти ідею, щоб вечори романсу стали традицією.

-Нині часи, м’яко кажучи, не прості. Кажуть, виграє те суспільство, де найбільш шанують  священників і  педагогів. Як справи із матеріальним забезпеченням викладачів?

– Переконаний: закладам позашкільної освіти потрібна молодь. Але держава не настільки забезпечує фінансами, аби зарплати були дуже привабливими для молодих спеціалістів. Звичайно, людині досвідченій зі стажем і званням трохи легше, бо стаж роботи враховується при нарахування зарплатні. Однак намагаюсь вмовити молодь йти до нас. Я це називаю волонтерством, адже зарплати –  трохи смішні: від 5 тисяч. Грубо кажучи, людина отримуватиме  кошти тільки для того,щоб їздити на роботу.

Система потребує удосконалення:  професія педагога має бути  престижною. Бо то не просто професія, а покликання на все життя. Одна з наших  педагогічних корифеїв Наталя Леонтіївна на базі «Південної зорі» прийшла в колектив 1977 року і працює досі.  А як вона веде урок! Очей відірвати неможливо. У неї хлопчики й  дівчатка залюбки  вишивають іграшки, вигадують, творять.

-Чому  саме може навчитися дитина починаючи з 5 рочків у  Центрі позашкільної освіти?

– Дітей  до Центру позашкільної освіти приводять батьки. Вони можуть отримати повну інформацію та обрати, в якій саме царині дитина забажає себе проявити. Коли я зустрічаюсь з батьками, то кажу: записуйте дитину в усі гуртки, хай  спробує себе в танцях, вокалі, бісероплетінні, щоб  відчула атмосферу і педагога, які будуть для неї найбажанішими. Щоб дівчинка чи хлопчик почувалися комфортно і відчували: їх тут раді бачити і можуть чомусь навчити. А якщо з першого заняття вийдуть ще й, наприклад, зі своїм першим малюнком, то це вже подія на все життя.

Нині на літо спільно  з адміністрацією Центру втілили ідею «Майстер-класи». Тобто оголосили про серію майстер-класів, де діти можуть спробувати себе у малюванні, театральному мистецтві, танцях. А на вересень чекаємо діток на постійній основі в стінах нашого Центру.

Прагнемо лідерства в царині охоплення дітей. Наразі у нас займаються близько 4 тисяч дітей. Наші спеціалісти працюють не тільки на базі «Північного сяйва» і «Південної зорі»,  а також підписуємо договори зі школами Святошинського району.

 До нашого Центру за бажанням  можуть завітати діти з усього міста Києва та Київської області. Аби лиш було зручно діставатися. Розписуємо графіки. Якщо це початкова  школа, то заняття починаються з 14 години. Якщо старші класи – з 16 години і тривають до 20. А якщо старші групи – до 21 години.

• Чи багато дітей завдяки позашкільним заняттям знаходять своє покликання на все життя ?
• Є конкретні приклади. У нас очолює методичний відділ Анна Сергіївна, яка є випускницею нашого гуртка «Виховай в собі лідера». Випускниця ансамблю «Веста» Анна Димбровська зараз є викладачем у тому ж ансамблі. Дві випускниці ансамблю    «Апельсинчики» на базі 76 школи нині там викладають. То є вогонь душі викладачів, який передається учням і який формує професію.
• Ваші побажання на перспективу.
• Як і вся Україна, бажаю довгоочікуваної Перемоги. Адже в мирний час можна зробити набагато більше, ніж під час війни. Безперечно, ніколи не опускати руки, не зневірюватися. Не спинятися на досягнутому. Адже життя рухається і ми маємо крокувати в ногу з життям, але бути на сходинку вище. Щоб усе найцінніше передавати нашим дітям.

Розмову вела Ольга ДУБОВИК

світлини з відкритих джерел

 

Like