Мовна політика в Україні виглядає криво, недолуго, примітивно.
Дії нашої держави у сфері українізації радше нагадують недолугого, непідготовленого учня, який у стані сильного алкогольного сп’яніння намагається скласти іспити на отримання посвідчення водія.
Подібними «мудрими» кроками держава лише дає чудовий маніпулятивний та спекулятивний ґрунт для різного роду політичних пройдисвітів чи відвертих ворогів української державності.
Не люблю брати участь у суперечках із так званого мовного питання, оскільки вважаю, що особи, які ледве не з піною на вустах намагаються довести свою точку зору, вважаючи, що саме їхня думка є абсолютно вірною та безапеляційною, зазвичай або абсолютно не знають теми суперечки, або свідомі провокатори.
Мовне питання, ніби дамоклів меч, висить над усіма нами, і хто б чого не казав, але мова є одним із тих механізмів, що творять націю. Вона несе у собі генетичний код, пам’ять, традиції, які, зрештою, і формують нашу ідентичність. Втративши свою мову, ми втратимо Україну – це доведений факт, це не підлягає жодним сумнівам. У світлі нинішніх загроз, у тому числі й війни на Донбасі, на державу, її інституції покладено надзвичайно важливе завдання – збереження, розвиток української мови як базисної підвалини української державності. Це в теорії, а на практиці, як ми всі можемо спостерігати, у цьому напрямку в нас абсолютно нічого не робиться.
Протягом 25 років незалежності не було вжито жодних дієвих, ефективних, а головне – розумних кроків стосовно, як це не буде дивно звучати, українізації України. Ще за часів царської Росії українську мову завжди пригноблювали, забороняли тощо. Емські, Валуєвські циркуляри – це лише верхівка айсберга мовного геноциду українського народу.
Однак, пройшовши через більшовицький геноцид, війни, Голодомори, масові репресії, українська мова вистояла. І, здавалося б, після проголошення незалежності вона мала б розквітнути новими барвами. Та виявилося, що так звана українська влада нічим не краща за попередні окупаційні режими. Таке поняття, як мовна політика, фактично було відсутнє як явище. У великих містах – і не лише сходу чи півдня України – мовою спілкування переважно залишалася російська. Небажання переходити на українську було зумовлено в тому числі й тим, що багато хто просто не розумів, навіщо це.
Мені, україномовному українцю, здавалося, що саме ці люди, які розмовляють російською мовою, апріорі не можуть бути патріотами України. Однак, як виявилося, не все так однозначно. Воєнні дії на Донбасі проти проросійських сепаратистів-терористів та російських військ відкрили для мене таке дивне і на перший погляд неможливе явище, як російськомовні українці-патріоти. Навіть скажу більше: російськомовні українські націоналісти! Чи можливо таке? До подій літа 2014 року я б не повірив у це ні за яких обставин.
Варто визнати, що це найкреативніша і найбільш самовіддана частина нашого народу, нашої нації. Розмовляючи іншою, не українською, ці бійці-добровольці зробили користі для України в рази більше, ніж ті, що лише на словах закликають до патріотизму. Чи не українці вони, якщо розмовляють не українською?
Сьогодні, пройшовши пекло Донбаса, на власні очі побачивши всі «принади» «руського міра», я можу авторитетно заявити, що саме вони, мої побратими, і є тими Українцями, Козаками та Повстанцями, на яких має рівнятися вся Україна! Любов до рідної землі, до своєї Батьківщини має підтверджуватися конкретними діями та вчинками, самопожертвою та звитягою.
Гріш ціна тому україномовному українцю, який, лише сидячи на дивані, на словах вболіває за Україну і вчить нас тримати зброю та воювати. Слова – ніщо, якщо за ними порожнеча. Бути патріотом десь у тилу, за сотні кілометрів від фронту, надзвичайно легко і безпечно. А ось бути патріотом тут, на війні – це смертельно небезпечна, а інколи й не зовсім вдячна справа…
Пригадую розмову з одним із таких диванних україномовних «патріотів». Він все повчав мене жити, розповідав, що навколо вороги, особливо ті, хто не розмовляє українською. Що лише українці є справжніми захисниками України, а решта прийшли воювати за свої інтереси. Що саме ті «чужі» грають на користь ворога, зраджують нас, україномовних добровольців.
На моє цілком логічне запитання, а в якому підрозділі він воює чи воював, я почув відповідь, що на війні він не був, бо у нього бізнес, та й здоров’я вже не те, що раніше… «А чи маєш ти право судити так про людей, які захищають тебе, твою родину, твій бізнес? – спитав я. – Невже ти не розумієш, що любов до України, про яку ти так гарно говориш, це реальні справи? Невже ти вважаєш, що той воїн, доброволець, який поклав свою голову в степах Донбасу, менше любив Україну, ніж ти тут, сидячи біля телевізору?». На тому наша розмова і завершилася…
Більша частина бійців моєї розвідгрупи були російськомовними. До того ж не всі вони і громадяни України. Більшість, з їхніх слів, не знали української, ніколи нею не спілкувалися. Та всі вони чудово розуміють, що без української мови не може бути України, що державною мовою має бути лише українська. Це однозначно. Однак спілкування у побуті – справа особиста, в яку ніхто не має права втручатися. Таку думку поділяю і я.
Ми всі чудово усвідомлюємо, що не можна провести українізацію за рік, два, якщо її не було проведено протягом попередніх 25 років незалежності. Цей процес тривалий і трудомісткий. Більше того, ця робота потребує ювелірного виконання. І цим ювеліром має бути в першу чергу держава, а потім уже громадянське суспільство. На жаль, дії Української держави радше нагадують недолугого, непідготовленого учня, який у стані сильного алкогольного сп’яніння намагається скласти іспити на отримання посвідчення водія у МРЕО…
Мовна політика у нас виглядає криво, недолуго, примітивно. Подібними «мудрими» кроками держава лише дає чудовий маніпулятивний та спекулятивний ґрунт для різного роду політичних пройдисвітів чи відвертих ворогів української державності.
А скільки чатує цієї мовної теми в Інтернеті тролів та ботів? Знову і знову вони здійснюють інформаційні вкиди, в яких закликають до проведення всеукраїнського референдуму з питання запровадження у державі двомовності. І знову україномовні та російськомовні українці- патріоти на теренах Інтернету розпочинають словесні баталії, суперечки та сварки на тему, що ж робити з українською мовою.
У своїх словесних битвах інколи доходить до того, що один одного називають ворогами, ватниками та вишиватниками. Чи виграє наше суспільство від таких суперечок, а по суті – мовної конфронтації? Звісно, що ні. Виграють лише ті сили, які підпалили Донбас і мріють знищити Україну, нас із вами.
Однак ми вже не такі, як були до часів Майдану та війни. Бойове братерство українців ніхто й ніщо не зможе розірвати, зруйнувати. Бо воно скріплене найціннішим – нашою українською вільною кров’ю…
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
