“Мамо, мене нікому замінити в Донецькому аеропорту”. Яким був Герой України Ігор Зінич
Правду кажуть, що жоден народ у світі не має стільки захисників, як український. І наш обов’язок – повсякчас пам’ятати про тих, хто не повернувся з доріг війни, захищаючи свій народ від супостата. Вже у новітню добу таких героїв – тисячі й тисячі.
У Києві, біля Михайлівської площі, де Стіна пам’яті полеглих воїнів, погляд зупиняється на світлині одного з таких звитяжців. Це – Ігор Зінич з Київщини, Герой України, молодший сержант медичної служби Збройних Сил. Загинув 20 січня 2015 року в терміналі Донецького аеропорту.
Він був особливим медиком. Фронтовим. Надзвичайно хоробрим. В терміналі летовища йому вдавалося робити під ворожим вогнем дуже складні операції. Ігорю було 26.
Пригадалася зворушлива розмова з мамою Ігоря Вірою Іванівною. Це було відразу після урочистої церемонії нагородження Ігоря Зінича (посмертно) Орденом Святого Пантелеймона (честь медичної професії). Відзнаку вручили його мамі.
Пані Віра – пенсіонерка. Трудилася робітницею на деревообробному заводі у Рокитному Київської області.
Троє синів в родині. Було… Нині — двоє, бо Ігор — за вічною межею. А Петро, молодший, ось поруч з нами, приїхав на урочисту церемонію, він — у вишуканій вишиванці, кремезний, а в очах — ото одвічне українське: “…І покажем, що ми, браття, козацького роду”.
Найстарший син – Андрій, у нього п’ятеро діток.
– Але живе далеко від нас — аж на півночі Росії, служить пастором у церкві, – стиха промовляє пані Віра. – Тішимося, що маємо п’ятьох онуків — чотирьох хлопчиків і дівчинку.
-Будуть лікарями?
-Як Бог дасть.
І все ж розмова все одно прибивається до берегів війни з путінською Росією.
–Кіборги відгукувалися про вашого сина з великою теплотою, казали, що він рятував навіть тих важкопоранених, які, здавалося, були безнадійними.
-Він і удома таким був. Працював на швидкій. Якось був випадок, коли машина провалилася під лід. Ігор, не роздумуючи, кинувся на допомогу, витягував людей з-під криги, відвіз до лікарні. Він дуже любив свою роботу і був їй відданий до останнього.
– Перед тим, як вороги підірвали термінал летовиша Ігор вам устиг зателефонувати. Про що ви говорили, пані Віро?
-Я тоді була в лікарні, вибігла з кабінету, щоб краще чути у слухавці. Але зв’язок обірвався. Ми з ним розмовляли напередодні, він вже тоді був поранений. Але мені не сказав. Я сильно плакала, розуміла, що він не каже усієї правди. Нам же командування не все казало, що там було насправді. Обіцяли, що хлопців вивезуть звідтіля. Ігор обіцяв, що приїде. Заспокоював: “Оженюся, як приїду. Все буде добре, не плач, мамо!”. Я не знаю, чи була у нього дівчина, може й була, але ми, на жаль, не знаємо. Було б непогано, якби була дівчина, якби Ігор залишив по собі продовження…
–Мабуть, материнське серце підказує, що потрібно знайти і покарати вбивць вашого сина?
-Я бажаю їм тільки Божого суду.
–Орден Святого Пантелеймона вам вручив Леонід Кравчук. Що саме сказав вам перший Президент України?
-Слова, які, мабуть, каже усім у таких випадках. Щоб у разі потреби зверталися, що допоможуть… Нас, таких матерів, уже дуже багато по Україні. Як і чим можна втішити матір, яка втратила дитину? Мені казали всі, що час лікує, що стане легше, забудеться. А не забувається, Ігор кожного дня перед очима, і в снах приходить. Весь час з нами. Ми говоримо про нього кожен день, кожну годину. Нема такого дня, щоб ми його не згадали. Він був дуже добрим, лагідним. Ми з батьком на нього надіялися, що буде нам опорою. Батько – хворий, а він лікар, послушний. А скільки у нього було друзів! Він за друзів і пішов на війну. Йому сказали, що на фронті дуже не вистачає лікарів, що якби там були лікарі, то багато кого можна було врятувати.
-Ви не відмовляли його?
-А як можна було відмовити? Я дуже просила, але син сказав твердо: “Піду”. Згодом я просила його повертатися звідтіля. А він: “ Мамо, мене нікому замінити…”. Врятував близько ста хлопців. Вони приїжджають, дякують. Солдати розповідали, що Ігор для них був як янгол-охоронець. Він казав, що все буде добре, “бо мене янгол охороняє”. Але в Бога – свої путі.
Пані Віра згадує останній приїзд сина додому.
-Він приїхав з командиром (той із Пісок їхав до Києва і взяв Ігоря з собою). Він добу був удома. Ми, звичайно, наговорилися на все життя. Він нічого нам не розказував, що там було насправді. Але син вже був не таким. Він внутрішньо дуже змінився. Не було доброї й милої його посмішки; тепер мені здається, що він тоді наче прощався із нами.
Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
