Лікар-хірург Анатолій Вітюк: “Своїх не слухаєм пророків, чужих вітаємо волхвів”

У селищі Баришівка, що на Київщині, мабуть, кожен знає, ким працює Анатолій Вітюк. Лікарем-хірургом, це ж він багато років очолював районну лікарню. А дехто ще й додасть: Анатолій Федорович ще й пише чудові вірші.

Ось як воно зійшлося у житті шанованої людини: благородна лікарська справа, тисячі врятованих життів і – творча робота зі Словом, постійне бажання відкрити світові свою душу, поговорити з читачами не тільки про красу рідного краю, торкнутися морально-психологічних струн, а ще й стати на поетичну стезю розмов про сокровенне, про те, що тішить поета, що миле його серцю, що печалить… Приміром, у цьому вірші прочитується і певне життєве кредо поета:

«Ходою легкою по світу йду.
Із усіма довкруж живу в ладу.
За дружби уникаю ворожнеч.
Бʼю ворогів, що оголили меч.
Люблю жінок, довірливих мені,
Шаную тих, чиї серця в броні.
Зціляю від болінь недужих.
Найбільш ненавиджу байдужих.
Втішаюся снігами та дощами,
Вночі – зірками, блакиттю – днями.
Вогнем, землею, небом та грозою,
Та не в ладу я із самим собою».

У своїх творах Анатолій Вітюк – і тонкий лірик (він то бачить себе «краплиною води, що зачекалася падіння», то він – подорожній, «в обійми вітрові готовий…», то він cпоглядає «шляхи незнані, в краї, де бджоли моляться квіткам, де соловейки від туманів пʼяні), і водночас це – поет високого громадянського звучання. Ніби розітнувши скальпелем суспільно-політичне сьогодення (та й минувшину) образно показує, що не так, що виглядає криво:

«Занапастили отчий дім,
Розшарпуємо юне тіло,
Фасад фарбуєм, брешем всім,
Що це – похід за праве діло…»

Поетові болить, що щаслива доля рідної України все ще десь блукає і що «сліпий пастух вів манівцями»:

«Уже скитаємось по миру.
Бентежить первородний страх,
І творимо собі кумирів
І на землі, і в небесах.
А з висоти прожитих років
Не чуєм слів, не бачим снів.
Своїх не слухаєм пророків,
Чужих вітаємо волхвів.
Чуже у землю свою сієм.
Так це ж – на «многія літа».
Чи, може, ми не розумієм,
Що ми все ж ті, а власть не та?
І, здобуваючи свободу,
Не помічаєм смертний тлін
Де благі наміри народу
Утопли в вирі перемін».

Свої настрої поет передає і у цих рядках:

«Строфа моя у вірші не придвірна
Я сам собі хазяїн власних дум.
Я, швидше, рецептура жовчегінна,
Ніяк не мед і не рахат-лукум».

Знайомлячись із творчістю Анатолія Вітюка, розуміємо, яка це багатогранна, ніжна, поетична натура (хоч і щодня – за хірургічним столом і багато чого набачився і назнав на своєму віку):

«Боюся знаків оклику всевмінню,
Люблю літати в снах все більше-більше,
Чекаю світла від пучків проміння
Під запитальні рими дивних віршів».

А віршів в Анатолія Федоровича – багатенько. Ген кілька років тому світ побачила його збірка «Ієрогліфи часу». Це ж добре, що класний поет знову й знову зачаровує своєю вишуканою творчістю. Бо – пишеться. А це те, що близенько-близенько на серці, що Слово давно стало йому рідненьким.

Зі святом Вас, дорогий Анатолію Федоровичу! З Днем медика! Нових поетичних висот! Усілякого добра Вам і у Слові, і в житті, і в такій многотрудній, вельми благородній справі як медицина!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Фото Олексія НАДОЛЕНКА

ДОБІРКА ВІРШІВ АНАТОЛІЯ ВІТЮКА

Заметіль

Привиділось чи було дійсно?

Зимовий ліс, хатина та свічки,

Дві тіні силуетів, лицедійство,

І заметіль заглядала в шибки

Без репетиції вийшла вистава,

І не потрібна була похвала.

Під ніч оцю ворожбитка лукава

Обом приворотного зілля дала.

Таїнь обряду веліла побратись,

Купатись в коханні, хмеліть без вина,

Та сатана підрядився їм сватом,

І на цей раз помилилась вона.

Довго у вікна замерзлі гляділи,

Здавалось, ніколи не буде кінця

Тій зимовій нічній заметілі,

Що хоронила шляхи до вінця.

Та завія і їх відспівала,

Був тріумф до безмовних у неї,

Спеленала все снігом чималим,

А кохання взяла як трофеї.

***

Тісно стало пташці в клітці,

Відлетіть схотілось звідси.

Ще недавно щебетала,

Перш ніж сонечко вставала.

Але швидко притомилась,

Стало їй тут все не миле.

І не було сил дивитись,

Як рвалась в небесний ситець.

Тоді я у чистім полі

Дарував пташині волю.

Птаха спорхнувши із дверці,

Мене клюнула у серце…

Ось тепер ходжу безпечний,

Безтурботний, безсердечний.

Серце десь само собою,

Я – з грудною пустотою.

***

Холодний дім притих усім наперекір,

Заряджений мовчанням, наче міна,

І скаженіє полумʼя, як дикий звір,

В капкані біснуватого каміна.

Там за вікном, в режимі монологу

Занудні опади – йде сніг то дощ ще

Чи то сльоза невидимого бога,

Що нас обох благословив на прощу.

Кого винить, що стався десь облом?

З докором дивиться свята Марія.

Нам холодно, нам холодно обом.

Вогонь горить, горить, але не гріє…

Простився поспіхом, назавжди,

Не відчувавши біль розлуки.

Та скільки би тепер віддав би

За ті тремтливі ніжні руки.

І хлине сон печальної пори.

Не в силі жить, щоб не тужити.

Мов зговорились осени вітри

Щоб листям памʼять ворушити.

Рвуть душу спомини на шмаття,

Чом не утримав чисте і просте?

На місці, де розвів багаття,

Трава роками не росте…

***

Там пʼянкі чебреці та кущі материнки,

Вʼюнкі паничі, що квітнуть у кожнім дворі,

Джерело у ярку дзюркотить безупинку,

Бузкові подоли туманів на ранній зорі.

Я хлопчиськом чекав, де ти мала зʼявитись,

Вийти з трав від джерел світанкових, хмільних.

З того часу злетіли, замовкнули птиці,

Як залишив тебе у вінку із квіток польових.

Повернутись давно мені було потрібно.

Все частіш крізь тумани ввижалось в імлі –

Ти сповита стоїш в павутинному сріблі,

Що вітер приніс чи то птаха на сизім крилі.

І я справи полишив, поїхав до саду і поля.

Хоч втікай, хоч ховайся, а судьбу не минеш.

Ти по вулиці йшла, серце стислось до болю.

Я впізнав тебе зразу. А ти як впізнала мене?

***

Уже скитаємось по миру.

Бентежить первородний страх,

І творимо собі кумирів

І на землі, і в небесах.

А з висоти прожитих років

Не чуєм слів, не бачим снів.

Своїх не слухаєм пророків,

Чужих вітаємо волхвів.

Чуже у землю свою сієм.

Так це ж – на «многія літа».

Чи, може, ми не розумієм,

Що ми все ж ті, а власть не та?

І, здобуваючи свободу,

Не помічаєм смертний тлін

Де благі наміри народу

Утопли в вирі перемін.

У хибких висях небосхилу

Уже лунає трубний глас:

–Прозрійте – змії коплять сили,

І в судний час не стане вас!

Від гладі плес озер сліпучих

За чорний бір, під неба вись,

В сипкі піски, до змій гримучих

Втікають всі чи продались?

Навіть жебрак свій кинув жереб

І десь пропав посеред степу,

Їм вікна матово-рожеві

Малюють біси у вертепі.

На тракт ведуть не зорі віщі,

У скруті йдуть на вовчі ями.

Бо ж осідлав коня під відчай,

Сліпий пастух вів манівцями.

Але вуздечку скинувши насилу,

По євшану розритої могили,

Виводить жеребець з-під небосхилу

Табун лошат, котрих не оскопили.

І знов не та нас путь веде.

Все ж ті доводим теореми,

Та успіхи лиш де-не-де,

Все інше – потуги, проблеми.

Занапастили отчий дім,

Розшарпуємо юне тіло,

Фасад фарбуєм, брешем всім,

Що це – похід за праве діло.

Та тільки натовп у дворі

Спʼянів від брехень за ці роки,

Прогнав сліпих поводирів

І всіх глухонімих пророків.

Не дай нам Бог прозріть тоді,

Як сподівання зашпортнуться.

Якій жахливій буть біді,

Де гнів з образою зімкнуться.

***

Хотілось жить в єдиній іпостасі,

Але, вселившись в ілюзорну суть,

Зіграти ролі ряжених при власті,

Це ще яким актором треба буть.

Ой, як багато масок в світі цьому.

На кожній з них гримаса – подих змін.

Не просто жити в часі перелому,

Коли ти в ньому сам безплотний мім.

Свою німу, стражденну, кволу суть

Потягнеш в криву лінію, в безмежжя,

Яке ніяк не зможеш побороть

І не зречешся ролей протилежних.

Шалені звуки рампи бʼють під дих,

І ти, вже задоволений акторством,

На ситих, хибких сценах прохідних

Виставу не сприймаєш за притворство.

Там брудом плинуть репліки рікою.

Здається, ти і сам собі не рівня.

Чи, може, хтось пильнує за тобою,

Бо ж стежку вибрав мокру та нерівну?

                                                                             ***

Займалися крони кленів,

Барвилося в окрузі.

Ще вчора все зелене,

Сьогодні – взір примружиш.

Співає вітер – норд,

Лукавий листодера,

Стриптизний взяв акорд,

Як вбралися дерева.

Ті нишкли сороміцьки,

Коли з них позривало

Ошатну одіж світську,

Не вкривши покривалом.

А з крижаних палат

(не дати і не вкрасти)

Зривався сніг лапатий,

Щоб вже на них упасти.

***

Чи наснилось? Було чи не було?

Хату продали, син зʼїхав, сад всох.

І душа не болить за минулим,

Що відійшло із водою в пісок.

Та не всі ще пропали надії.

Заздрість людська згнітилася вже,

Потяг мчить по інерції мрії,

Ціль – ніщо, тільки рух над усе.

                                                                               ***

Сприймаю хвалу без усмішки,

Що не день – метушня, круговерть.

Зупинитися б тільки на трішки?

Може, там щастя?

Ні, швидше – смерть.

              Осінь

Трави посохлі злягли під дощами,

Не крапне із сосен майбутній бурштин.

Видно за голими кронами храми,

Що золотяться на фоні долин.

Все просвітилося рівно, прозоро.

І ось під покровом небесних завіс,

Що впали під осінь, так скоро

Заснув, зачарований казкою ліс.

Світ переходить з обʼєму у плоскість

І в безтілесність одним лише днем.

Блиски миттєвостей, світло і простір

З листям згорають холодним вогнем.

***

Висять фотографії в домі на стінах.

Вічне мовчання навіює сплін.

До кожної варто схилити коліна

І звісити вдячності низький уклін.

До себе ззиваю всіх булих колись,

Хоч сам часто-густо плутаюсь в датах.

Не всі їхні мрії, бажання збулись,

Тепер уже нікому взяти та дати.

Це ж там вся генетика мого життя,

Супутники злету та осад похмілля,

Усі там здобутки мої, каяття,

Навіть ковток приворотного зілля.

Та ще не скінчився, напевно, забіг,

Проводи, чарки та довге прощання.

На дальню дорогу вже падає сніг.

Місяць зійшов, молодий, та щось ранній.

 

Ранок

Трава в росяних бусах із туману

Обтяжливо, ледь чутно шелестить.

Не квапся, зачекай, ще бігти рано,

В ставку доріжка місячна блищить.

Ще хвиля береги не розбудила,

Ще пташка не розправила крило,

Ще таїну ромашка не відкрила

І воду не тривожило весло.

Ще трішечки – і вранішні музики

Натягнуть нитки травʼянистих струн,

Зіграють ноти з равликів-прилипків

І зазвучить концерт ранкових лун.

За ним і соловейко в спів зірветься,

Закохуючи світ у свій талант.

Ледь-ледь проснувшись, сонце розсміється.

Це ж ранок – незрівняний музикант.

***

За моїм вікном щоранку

Тріпоче пташка дивної краси.

Ледь чутно жалібну співанку,

Немов попити спраглий попросив.

Чи це світанку добрий вісник

Десь заблудився без ватаги

І будить всіх під скаргу-пісню,

Бо ж у птахів свої розваги.

До пташки б звикнути давно,

Але ж ото, напевно, чудо,

Візьму і затулю вікно –

І білий світ буденним буде.

Прийдеться знов втікати від біди

Через багно глибоких колій

Від каламуті затхлої води

І навіть від серцевих болей.

Та ранок все ж не марно поспішав –

Вчергове рання птаха будить.

А то ж гукає мамина душа:

Вставай, синок, і чудо буде.

Сину

Стоїш на розпутті і знаєш:

Дилема – спочить чи спішити.

Наліво – конем заблукаєш,

Направо – вік в парі не жити.

А ти молодий і упертий,

Упевнений – все без завад,

І вирішив – прямо, не вмерти ж,

Вперед і ні кроку назад.

Ні ворога поруч, ні друга,

Мовчанка, людців метушня,

Не сниться вже рідна округа,

Вʼяне кохана, вкрали коня.

Ніде ні спочинку, ні даху,

Немає ні кришки, ні дна,

Лиш вічна дорога без страху

На долю, мов кара, дана.

***

Ікони храму

Її заступливі долоні,

Пʼє воду з чаші голубок,

У Громовержця білі коні

І юний – Чоловікобог.

Ще і земний і безбородий.

Волхви в червоних ковпаках

Несуть від імені народів

Дари в простягнутих руках.

Це вість благая для всезнайок.

І хрест, і смерть, і Він – мирський

Глядить із марева мозаїк

На непрощенний рід людський.

***

Зарубки на старих одвірках

Дитинства відзначили кроки,

Та ще не придумані мірки,

Як зрілі розмітити роки.

Обпившись відьмацького зілля,

Воїн небесний гострим мечем

Від стовбура-віку, мов гілля,

Роки відсіче, які проживем.

Коріння ж – в граніти та в кремінь.

Їм на заваді сторожкі пости

Бо ж, певно, вростати у землю

Ще важче, ніж з неї рости.

***

Золотисті стали в осінь клени,

Зійшли у вернісаж берези й липи.

Здають за золото смарагд зелений,

Щоб за дорожче їх могли купити.

В лісах і парках багряні пожежі.

Кружляють падолисти, мов червінці.

Здається, що й жилося не без обмежень,

А восени тепер всього по вінця.

Бредуть в гаях осінніх літні люди,

Немов роки притишують шалені,

А ті на них глядять із відусюди

І сиплють листя у старечі жмені.

***

В мене ще жевріє минулий вік,

Так стомлюють компʼютери та кліпи.

Втішаюсь, як іскриться перший сніг

Як навесні пробуджуються липи,

Коли зима кожуха продає.

Дзюрчать струмки, і лисіють горбочки,

Коли весняним дням радіє все,

А поле вранці міряє сорочку.

Ось про таке весь вік писати б міг,

Не було б ні дзвінків, ні інтернету,

Щоб під вікном мені притишив біг,

Бузок поставив росяні букети.

Там вітер колихає молоду сосну,

Обніме ніжно, стихне і заплаче.

А я до ранку, певно не засну,

Бо бачити таке що-небудь значить.

Здається, тільки й було щастя там,

Але назад ведуть шляхи незнані,

В краї, де бджоли моляться квіткам,

Де соловейки від туманів пʼяні.

***

Весняний дощ

Під ніч хотілося тепла. Та де там.

Танцює дощ чи то по комусь плаче,

Втішаючись придуманим сюжетом,

Під власний джаз-акорд, тим паче.

Косить, неначе вчора перепив,

Тремтить, мов на вінчанні наречена,

Але усе довкруж благословив:

Луги, сади і пишну крону клена.

Дав чистоту всьому наперекір,

Хоч світ промок, та вітер все осушить.

Весняний подих входить в кожен двір –

І оживає корінь в людських душах.

І видиться у тому Божий перст.

Під дощ свою шукає кожен мірку.

Умилась ніч, хтось бачить в небі Хрест,

Хтось – Напівмісяць, хтось – Давида зірку.

***

Ходою легкою по світу йду.

Із усіма довкруж живу в ладу.

За дружби уникаю ворожнеч.

Бʼю ворогів, що оголили меч.

Люблю жінок, довірливих мені,

Шаную тих, чиї серця в броні.

Зціляю від болінь недужих.

Найбільш ненавиджу байдужих.

Втішаюся снігами та дощами,

Вночі – зірками, блакиттю – днями.

Вогнем, землею, небом та грозою,

Та не в ладу я із самим собою.

 

Собі самому

Залишив іншим оди і сонети,

Хай їм нуртують кров та, дух пʼянить,

А сам пишу лише егосюжети

Прості, як тихе мекання ягнят.

Пишу про себе, і так буде завше,

І зрідка ще про хмари грозові.

Можливо, забуття чекає завтра

Чи лавровий вінець на голові.

Я не трибун і не зривав овацій,

Пішов, здається, в скептиків по роду.

Улесливих, похвальних інтонацій

Від мене вам не дочекатись зроду.

Строфа моя у вірші не придвірна

Я сам собі хазяїн власних дум.

Я, швидше, рецептура жовчегінна,

Ніяк не мед і не рахат-лукум.

***

Боюся знаків оклику всевмінню,

Люблю літати в снах все більше-більше,

Чекаю світла від пучків проміння

Під запитальні рими дивних віршів.

Я – подорожній, вір не вір,

В обійми вітрові готовий.

Давно полишив рідний двір,

Хоч так хотів вернутись знову.

Та не ввійти в свої сліди.

Чіткіше бачу в сновидіннях

Себе краплиною води,

Що зачекалася падіння.

Затерлись болі, благодаті,

Та й неможливо їх згадати:

Часи були такі строкаті.

Тепер усі змішались дати.

Ввійду у іншу іпостась.

Змовкають вірші, чую прозу:

«Хто тут транзитом? – Злазь».

Скажу: «Я вже приїхав, схожу».

***

Зима тягучою вдалась непринагідно.

Ледь полудень відбило, а тут хоч в око встріль,

Ні тіней, ні облич крізь присмерки не видно.

Не радість, не скорбота, не зцілення, не біль.

Не те щоб заметіль – легесенька завія,

Суцільна пелена і чорно-білий сніг

Стіною проміж нас (а він бо ж це уміє),

Та ще й сховав під наст поквапливий твій слід.

Забідкана душа з морозної негоди,

Як промінь від зорі, сковзнулась на льодах,

Не в силі дочекатися весняної свободи,

Чи моʼ і на цей раз вона зляглась в снігах.

Стомилась темнота – безлика, чорноока,

Мов та стара карга під свисти із грудей,

Повільно відступає розлучна пора року,

І сходить чорний сніг, що розлучав людей.

 

 

 

Like