Лікар-хірург Анатолій Вітюк написав “Ієрогліфи часу”
Читаючи нову поетичну збірку лікаря-хірурга з Київщини Анатолія Вітюка, мимохіть думка навернулася до знаної книжечки знаменитого Миколи Амосова «Думки і серце»:
«Природа людини. Що таке людина? Це питання ставилося багато разів. Відповідали по-різному і часто суперечливо… Усе це філософія і хотілося б у ній розібратися».
Кардіохірургові Амосову все не давало спокою: як зробити так, щоб люди почувалися щасливими, здоровими, мали благополучне життя. Але ж хто знає відповідь? І чи є рецепти такого? І чи можна запрограмувати рай земний?
Торкається цього й Анатолій Вітюк, але зі своєї філософії (а вона, власне, відома кожному, тільки ми не замислюємося над «рисочкою»…):
«Життя втискається у прочерк
Від дати явлення до смерті.
І як би долю не пророчив,
Усе обмежать цифри вперті.
Все спішимо, а біг на місці,
Де рисочка – знак переправи.
На ній лихі та добрі вісті
І вічність зліва – вічність справа».
А поет, як бачимо, замилюється над цією «переправою», де – «лихі та добрі вісті». І ці думки «виливаються» в «Ієрогліфи часу».
«Рисочка – знак переправи»… Ось вам один з ієрогліфів. Просто знак. Простий і водночас непростий на перший погляд.
«Ієрогліфи часу» – саме так називається збірка поезій Анатолія Федоровича Вітюка, яка побачила світ у харківському видавництві «Майдан».
Як пише в передмові до видання Лідія Савченко, «духовний світ ліричного героя збірки «Ієрогліфи часу, до якої увійшли поезії, які роками писалися «в шухляду», – складний, загадковий, бунтівливий, суперечливий, лише зрідка – грайливо-іронічний, однак незмінно-осмислений».
Можливо, таким і має бути ліричний герой лікаря хірурга, який щодня рятує людей від смерті, бачить правду і кривду, якому також болить усе, що відбувається з Україною. Зрештою, де вона, та дорога до щастя, до гармонії з природою?
Одвічне питання… Але скільки б часу не шукав відповіді, у поета Вітюка є свої обереги:
«Відчуваю вселюдну важку перевтому,
Далеченько до зір іти..
Та куди б не ішов – іду додому,
Крізь далекі іду світи..»
А рідна земля зачаровує поета, він бачить і як «липень цукриться в садах Потрубіжжя», і що в садку – «порічки гранатні у листі лещат», а «із бджолиного вертепу рої нові дороги ріжуть». Поет не оминає увагою, як «березовий квас на вощині іскрився», як «з трав цідилось молоко» і «дощ рясний запрігся у покоси». Бо усе це – «безмежного світу палітра». Водночас, це і наша, українська палітра, де є свої контрасти, де проступає і чорне, і біле. Й поет торкається оголеного нерва:
«Ти все мовчиш, глухонімий народе?
Яке тебе заколисало віче?
Не було в тебе більшої незгоди.
Слова затерлись, крити більше нічим?»
Майстерно, за допомогою художніх образотворчих засобів поет показує, хто ж ми, українці, запитує, невже «знову на весну за море підем старцювати»… Йому не до вподоби ті, у кого «шаблі пропиті, брудні шаровари в чоботях», йому ріже душу картина, коли «корчиться блазнем п’яний козак на воротях».
У цій збірці ми бачимо поета не тільки бунтівливим, і не тільки закоханим у красу рідного краю. У нього ще й чудова інтимна лірика.
Анатолій Вітюк бере високу ноту, коли пише «Колискову для коханої»:
«Колихаюся билиною
Посеред примерзлих трав.
На калині під хмариною
Стільки літ тебе чекав…».
Або ж:
«Козачко юна в третьому коліні
Погордістю твоєю коронуюсь.
Та тільки заспівають треті півні,
Обох досвітні роси зацілують»
Ось такі «ієрогліфи часу» у поетовому сприйнятті. Вони тонко й образно виписані, відчувається, що поет дуже старанно працює над словом, йому до вподоби неологізми, незвичні порівняння, а світ метафор у нього просто розкішний.
Отож щиро вітаємо Анатолія Федоровича з появою поетичної книги.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Олексія НАДОЛЕНКА
