Колишній керівник Київщини зняв фільм, який шокує (+відео)
“COVID-19: вихід з червоної зони” – таку назву має перший повнометражний фільм про ковід в нашій країні. Знятий у стилі фільму-експедиції.
Як пише у Фейсбуці Михайло Бно-Айріян, “це розповідь про усіх нас, про нашу систему, наш сюрреалізм. І нашу боротьбу. А головне – він про рецепт, як нарешті вийти з червоної зони, в якій країна знаходиться 29 років”.
Картина стала першим фільмом з циклу семи фільмів Бно-Айріяна. Показано історії реальних людей, які зіткнулись з коронавірусною хворобою. Фільм присвячено загиблим лікарям від ковіду, та усім українцям, в кого короновірус забрав життя.
У поясненні до фільму йдеться про те, що творча команда “відвідала 7 міст України (Черкаси, Одеса, Миколаїв, Кривий Ріг, Краматорськ, Львів та Київ) та подолала 5000 кілометрів шляху для того, щоб розповісти їх вам. Це правда від тих, хто живе з ковідом, лікується від нього, хто кожен день тримає оборону у боротьбі з вірусом.
Як лікувати ковід? Як дозвонитися своєму лікарю? Коли викликати швидку при ковіді? Як ховають померлих від корони? Чи отримують лікарі доплати за ковід? Як держава не виплачує гарантовані виплати та страхування сім’ям загиблих медиків? Чи буде в Україні друге Бергамо? Що з киснем в лікарнях?
На всі ці питання можна знайти відповіді у фільмі. Червона зона – це відділення у лікарні, де лікують хворих на ковід. Заходячи у червону зону, медперсонал використовує засоби індивідуального захисту (костюм біобезпеки, респіратор, маски, рукавички, окуляри та захисний щиток). Родичам хворих вхід до цього приміщення заборонений. В ході зйомки фільму ми зрозуміли, що червона зона – це не лише реанімації та палати лікарень, куди нам вдалося потрапити, а це – вся наша країна вже 29 років”.
“За тиждень наш фільм подивилися понад 100 тисяч людей, – каже Михайло Бно-Айріян. – Але досі його не помічають ані влада, ані основні українські медіа. Всі вдають, начебто його не існує. Хоча ми показали і реальний стан справ у лікарнях, і як звичайні люди витрачають десятки тисяч гривень на лікування, попри заяви представників держави про безкоштовні ліки. Медики так і не отримують обіцяні доплати та страховки, а родичі загиблих лікарів не можуть добитися належних виплат від держави…
“…Мало того, що держава не страхує лікарів, не доплачує їм, як обіцяла, і знущається над родичами тих медиків, хто загинув від ковіду, так ще й хоче завести на всіх кримінальні справи. Ну що, продовжуємо скочуватися у прірву. Знущаємося над медиками та робимо все можливе, аби вони при першій нагоді емігрували працювати за кордон”.
У Кривому Розі медики висловили наболіле: «Два мира существует. Мир выездного персонала, на котором все: эпидемия, грязь, больные неадекватные, социальная незащищенность… и мир организаторов здравоохранения – вот там все хорошо».
Дещо про автора фільму. “Український репортер” вже розповідав, що Михайло Бно-Айріян, який дуже короткий період керував обласною держадміністрацією Київської області, пішов з цієї посади, гучно і принципово грюкнувши дверима.
Ми писали, що у жовтні 2019-го він розмістив у Фейсбуці свою заяву про відставку на ім’я Президента України, додавши такий коментар:
«Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти» (Андрій Чумак, «Сад Гетсиманський»). Уряд погодив заяву Михайла Бно-Айріяна.
На своїй сторінці у Фейсбуку ексголова КОДА розповів про свої враження від невдалого “походу” на цю посаду. Цитуємо:
“Рівно рік тому мене призначили керувати Київщиною. Для всіх, хто мене знав, працював зі мною та бачив мою історію життя, це стало справжньою несподіваною перемогою. Ні, не тому, що я чогось не вмію чи був не готовий до такої відповідальності. Навпаки. Просто ще вчора це здавалося неможливим – ось-так встати на чолі одного з ключових регіонів країни, не будучи ставлеником ні олігархічних груп, ні близьким до влади і будь-яких інших кланів. Це призначення було винятком із правил. Тому що сталося всупереч усьому тому, що відбувалося в українській політиці та державному управлінні в останні років двадцять. І дуже шкода, що цей виняток так і не став правилом…
…Так вже вийшло, що в останні років вісім мені випала можливість працювати в державних структурах. На різних посадах – від рядових до керівних. У різних міністерствах, держкомпанії і навіть в Кабміні. І випала можливість спостерігати за тими, хто приймає ключові рішення в державі. Я зустрічав багато різного за час цієї роботи. Найчастіше, топ-чиновники сучасної України, з якими я стикався на своєму шляху, – ділки, які намагаються, як зараз модно казати, монетизувати свою посаду. Гроші, дохід у них завжди на першому місці. Робота – завжди вторинна… Пам’ятаю, як наприкінці 2014 року я прийшов на співбесіду в Адміністрацію Президента. Радниця глави (та, що з Майдану до речі), подивилася моє резюме і задала одне єдине питання: «Ви чиї будете?»
У цьому питанні вся квінтесенція філософії кожної української влади. У неї немає вільних людей. У світі злодіїв, схематозників і циніків просто не може бути чесних і незалежних людей. Особистостей. Не може бути вільних чиновників і менеджерів державних підприємств. У влади кожна людина завжди чиясь власність…”
