У Києві вшанували пам’ять загиблих воїнів у Другій світовій війні
Президент Петро Порошенко взяв участь в акції “Хвилина Миру”.
Він виступив з промовою та оголосив першу хвилину мовчання на території Національного музею історї України у Другій Світовій Війні.
Дорогі співвітчизники!
Шановні іноземні гості, яких зараз так радо, щиро й гостинно приймає столиця європейської України!
Євробачення – справжній фест миру, який єднає повоєнну Європу – вже вдруге відбувається в Києві. Дванадцять років тому воно стало можливим завдяки Руслані, а тепер нам його подарувала Джамала. Вона привернула увагу всього континенту до долі кримських татар, до історії своєї малої батьківщини – українського Криму… Криму, анексованого путінською Росією подібно до того, як майже вісімдесят років тому захоплювала чужі території гітлерівська Німеччина.
В травні сорок п’ятого наші діди й прадіди у складі світової антигітлерівської коаліції перемогли нацизм. Але вистраждану свободу тоді отримали не всі народи. СРСР визволив, але тут же поневолив центральну та східну частину континенту, створив соціалістичний табір – як же влучно названо! – та від’єднав його залізною завісою від вільних країн. Внаслідок оксамитових революцій кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років минулого століття залізна завіса врешті-решт впала. Тепер же ми очікуємо, що вітром змін розвіє й паперову завісу. 11 травня Рада Європейського Союзу має остаточно затвердити режим безвізових поїздок для громадян України до Європи, до країн Шенгенської зони. Без жодного перебільшення це абсолютно історична подія. Вона знаменує наше остаточне повернення до єдиного європейського цивілізаційного простору.
Цілком природно, що вже четвертий рік поспіль восьмого травня, День пам’яті та примирення, ми відзначаємо в унісон з більшістю європейських країн. Двадцять третя нуль одна 8 травня сорок п’ятого – момент, коли було припинено вогонь, і в Європі настала перша хвилина вистражданого миру.
Друга світова – найжахливіша в історії війна. В ній безліч людських і національних трагедій сплелися в епічну картину, кров від якої холоне й досі, хоча і сплили десятки й десятки років.
65 мільойнів вбитих по всьому світу, із них – від восьми до десяти мільйонів – українці. Смертоносний вогняний смерч двічі пройшов Україною – проти сонця та за сонцем. На наших теренах точилися активні бойові дії, у яких було задіяно близько шістдесяти відсотків дивізій Вермахту і половину частин Червоної армії. Та війна – то понад два мільйони вивезених на примусові роботи дівчат та юнаків з України. То – каторга й концтабори. То – Бабин Яр, де минулої осені ми у великій скорботі відзначили сімдесят п’яті роковини однієї з найстрашніших сторінок в історії України – трагедії євреїв, трагедії українців, росіян, ромів та багатьох інших народів. Ми пам’ятаємо і завжди будемо пам’ятати, що близько півтора мільйона українських євреїв було знищено нацистами.
Очевидно, йдеться про речі, які нічим не витравити з пам’яті народу, а особливо того покоління, яке не з чужих слів і не з підручників знає сувору правду про війну. Очевидно, що ці дні назавжди закарбовані в українському календарі. Очевидно, нема віри тим, хто каже, ніби хтось десь колись збирається їх повикреслювати. Не народилася ще така людина, у якої на те піднялася б рука і який би дозволили це зробити. Бо майже нема в Україні родини, яка б не постраждала від осені тридцять дев’ятого, коли в Україну прийшла Друга світова, до осені сорок п’ятого, коли на Далекому Сході пролунали останні її постріли.
Вінстон Черчіль писав, що з-поміж усіх народів, які опинилися під владою нацистів, чи не найбільше постраждав український народ. «Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу у Другій світовій війні…». Це каже Черчіль. В Росії ж дехто каже, що нібито вона, Росія, виграла б війну і без України. Яка ж неправда!
Майже сім мільйонів солдат в семи, як мінімум, арміях – така географія української боротьби проти нацизму.
Ми, на відміну від Москви, не збираємося приватизовувати велику спільну перемогу усіх народів Радянського Союзу та країн антигітлерівської коаліції. Але й зрікатися своєї вагомої частки в подоланні нацизму – теж не будемо. І нікому і ніколи не вдасться применшити подвиг наших предків.
Проти нацизму найбільша кількість українців, шість мільйонів, билася в рядах Червоної армії. Ще сто тисяч – в лавах Української Повстанської Армії та 250 тисяч – у Збройних Силах країн-членів антигітлеровської коаліції.
Останній факт – найслабше досліджена сторінка історії. Саме тому сьогодні в Києві на Майдані ми відкрили виставку, на якій представлені історії українців, які воювали не лише в Червоній чи Українській повстанській арміях, але й у французьких, британських, канадських, американських збройних силах та інших арміях. Вони, українці, вкрили себе бойовою славою в битвах на рівнинах Європи, в пустелях Північної Африки та на безмежних просторах Тихого Океану.
Я хотів би процитувати слова одного українсько-канадського публіциста: «Пройдіть цвинтарем полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції – і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ…».
Одним з тих, хто 6 червня сорок четвертого висадився в Нормандії, був і Воллі Бунка. Буквально днями мені розповіли яскраву й багату історію життя цього 92-річного сина українських емігрантів, які перебралися до Канади наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воллі брав участь у бойових діях проти нацистів в лавах Королівського Вінніпезького стрілецького полку, воював у Франції, Бельгії та Нідерландах. Він – герой одразу трьох народів: канадського, чию форму носив, нідерландського, який визволяв, і нашого, українського, з якого походить.
Шановне товариство, відзначаючи сьогодні День пам’яті та примирення, ми в першу чергу віддаємо данину поваги мільйонам наших співвітчизників, які рятували від нацизму Україну, Європу та світ.
Але це ще і свого роду відкритий урок історії, під час якого ми всі маємо згадати, чому сталася така трагедія, як Друга світова. І зрозуміти, що робити, аби ніколи більше не трапилася Третя.
Це в Росії до 9 травня виголошують зараз гасло «Ми можемо повторити». А ми, як і вся Європа, прагнемо до того, аби подібного ніколи і ніде більше не трапилося. Відчуйте різницю між «можемо повторити» і never again, «ніколи більше». Різниця очевидна, і носить цивілізаційний характер.
Катастрофі можна було би запобігти, якби нацистський агресор своєчасно був зупинений спільними зусиллями демократичних держав. Починаючи з середини тридцятих років Гітлер свідомо і безкарно трощив систему європейської безпеки, порушував чинні договори, поглинав все нові й нові землі. Заклики поодиноких політиків припинити спроби умиротворення агресора лунали неначе «глас вопіющого в пустелі». Минулого місяця в Королівському інституті міжнародних відносин в Лондоні я так само, як і сьогодні, цитував Черчіля. Великий британець мудро попереджав тих, хто вважав за потрібне добре годувати крокодила, що хижа тварина врешті-решт схарчить і їх самих, – ну хіба що останніми. Сказано було 77 років тому, але ж як актуально та злободенно звучить і тепер.
Пам’ятаючи уроки історії, ми маємо не допустити тріумфу агресора. Чергова помилка може коштувати життя мільйонів і мільйонів. В Україні цей урок дуже добре засвоїли. Потроху, до речі, це усвідомлення приходить і до інших. «Росія є найбільшою загрозою на землі з огляду на її спроможності та її наміри», – це директор Федерального бюро розслідувань США Джеймс Комі днями. Він це сказав, коментуючи загрози американській демократії з боку Росії.
Як і в часи Другої світової, сьогодні ми, українці, на передовій. Саме на нашій території розгорнувся фронт протистояння агресору, фронт боротьби за цінності демократії та верховенства права, фронт за вільний світ.
Дякуючи мужності українських воїнів, зусиллям нашої дипломатії вдалося зупинити активні бойові дії. Але ж що фітіль війни, що кнопка миру, – знаходяться в Москві. Вони – в руках людини, яка має імперські амбіції, яка полонена допотопними уявленнями про геополітику, просякнута глибокою зневагою до міжнародного права.
Створивши одну з найбільш потужних і ефективних армій в Європі та вправно обороняючись, ми тим не менш залишаємося послідовними прихильниками мирного врегулювання з Росією. Однак добра воля Києва постійно наштовхується на відсутність будь-яких кроків назустріч з боку російського агресора, який продовжує окупацію та повзучу анексію українського Донбасу.
Ще жодного разу режим припинення вогню не був дотриманий російською гібридною армією. Завтрашні паради в Донецьку та Луганську, хоч і матимуть оперетковий та пародійний характер, стануть ще одним наочними доказом російської військової присутності.
Ще раз наголошую, прогрес у виконанні політичної складової Мінська є неможливим без забезпечення ключових умов безпеки. Йдеться про стале припинення вогню, відведення важкої техніки та артилерії, виведення російських військ, зброї та техніки, повний доступ спостерігачів ОБСЄ до всієї неконтрольованої українським урядом території, а також звільнення заручників, які вже третій рік утримуються на окупованій території та в Російській Федерації.
Серед присутніх були прем’єр-міністр Володимир Гройсман, перша леді Марина Порошенко, мер Києва Віталій Кличко, лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та представники української православної церкви.
Фото Кирила ХМІЛЬОВА
