Маркіз, цар і поет
Маркіз, цар і поет
«Из книг о России, вышедших в новейшее время, самая гнусная есть творение подлеца маркиза де-Кюстина…»
М. І. Греч
Книга «Николаевская Россия», сторінки якої я гортаю зараз, була написана майже 180 років тому і вмить стала європейським бестселером та liber non grata в Російській імперії, що цілком прогнозовано перетворило її в популярний контрабандний товар.
Як не дивно, твір цей залишився небажаним і майже ігнорованим у країні більшовиків, котрі день і ніч славили себе за те, що завалили кляте самодержавство. Вигулькнувши в читацькому полі зору в часи горбачовської відлиги та єльцинської свободи слова, роздуми та спостереження французького «подлеца маркиза» знову загубились в глибинах книжних розвалів. В інтернетному пошуку маркіз де-Сад дає п’ятнадцятикратну фору маркізу де-Кюстіну. Що ж це за писанина така, що муляла очі і аристократам-монархістам і босякам-більшовикам та стає поперек горла полум’яним КДБталістам-путінцям? Перше французьке видання мало назву «La Russie en 1839» і з’явилося на полицях європейських книгарень в 1843 році.
Російській імперії вона відразу була заборонена, проте поширилась на її безмежних просторах дуже швидко. «Я не знаю ни одного дома, порядочно содержимого, где бы не найти сочинения Кюстина о России», — писав Олександр Герцен. Слава одного з найвизначніших «русофобів» усіх часів не померкла і посьогодні.
Астольф де Кюстін народився в 1790 році в часи великої та жахливої французької революції. Голова його діда, генерала рейнської армії, в 1793 році скотилась в корзину гільйотини, хоча воював він на боці Конвенту. В 1794 було страчено і батька Астольфа.
Нас таким пожиранням революцією своїх дітей, звісно, не здивуєш. На щастя, матері майбутнього письменника доля зберегла життя – після недовгого ув’язнення вона перебралась до Нормандії і присв’ятила себе вихованню сина. Трагічна доля рідних мала б сформувати в юного маркіза радше монархістські, ніж якобінські республіканські переконання. Дійсно, і в зрілому віці де Кюстін зберегав переконаність в тому, що міцна влада освіченого монарха має суттєві переваги над хаосом народного представницького правління. Навіть численні подорожі європейськими країнами та вивчення особливостей їхнього державотворчого досвіду не похитнули основи світосприйняття маркіза. Такого авторитетного пропагандиста абсолютизму не могли не помітити в Петербурзі.
Інформація про те, що цей французький аристократ ще й вправно володіє пером дійшла до Миколи І. Астольфа де Кюстіна запросили погостювати в Росії. Звісно, зі сподіванням, що вдячний гість напише оди та дифірамби мудрому царю та його імперії. Купувати західну еліту вправно вміли і в ті часи.
Але маркіз не побажав допомагати росіянам обманювати світ і не спокусився на щедру гостинність імператорського двору (через століття Ромен Ролан, Бернард Шоу та деякі інші західні письменники легко продалися за тарілку червоної ікри і долучилися до пропаганди сталінського режиму). Своє кредо де Кюстін виклав на сторінках своєї крамольної книги. «Я ненавиджу лише одне зло, і ненавиджу його так тому, що на мій погляд, воно породжує і містить в собі всі інші. Це ненависне мені зло – брехня. Скрізь, де я зустрічався з брехнею, я намагався її викрити. Відраза до неправди дає мені бажання та сміливість описати цю подорож».
Глибокий аналіз глобальних і локальних граней функціонування Російської імперії вражає своїм пророчим песимізмом.
Дозвольте не переказувати зміст книги «Росія в 1839 році» (гадаю, у вас виникне бажання прочитати її хоча б в інтернетному вигляді, бо у книжкових магазинах повний варіант цього твору трапляється надзвичайно рідко), а просто викласти декілька фрагментів, котрі прояснюють причини несприйняття її всіма прошарками російського суспільства, яке залишилось незмінним від ХІХ до ХХІ століття.
«Уявіть собі все століттями випробуване мистецтво наших урядів, надане в користування ще молодому та напівдикому суспільству, весь адміністративний досвід Заходу, що застосовується східною деспотією; європейську дисципліну, що підтримує азійську тиранію; поліцію, яка має за мету приховувати варварство, а не боротися з ним; тактику європейських армій, яка слугує для проведення східних методів політики; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували та вимуштрували, але не цивілізували – ви зрозумієте в якому стані знаходиться російський народ». «…між росіянами та китайцями спостерігається разюча подібність: і ті і інші переконані, що ми їм заздримо. Вони судять про нас по собі».
«Уявіть собі республіканські пристрасті, що вирують у безмовності деспотизму. Це поєднання пророкує світу страшне майбутнє. Росія – котел з киплячою водою, котел міцно закритий, але поставлений на вогонь, що розгоряється все сильніше та сильніше. Я боюсь вибуху. І не я один його боюсь!» «Врешті решт, що представляє собою цей натовп, який величається народом і так вихваляється у Європі за своє шанування монарха? Не обманюйте себе: це – раби рабів». «До сих пір я гадав, що істина необхідна людині як повітря, як сонце.
Подорож Росією переконує мене в протилежному. Брехати тут означає оберігати престол, говорити правду означає потрясати основи». «…російський народ тепер ні на що не здатний, окрім завоювання світу. Моя думка постійно повертається до цього, тому що жодною іншою метою неможливо пояснити безмірні жертви, які несе держава та окремі члени суспільства. Очевидно, народ пожертвував своєю свободою в ім’я свободи… Тут виникає серйозне запитання: чи судилося мрії про світове панування залишатися лише мрією, здатною ще довгий час наповнювати уяву напівдикого народу, чи вона може в один прекрасний день втілитись у життя? Ця дилема не дає мені спокою, і незважаючи на всі зусилля я не можу її вирішити. Скажу лише одне: з того часу, як я в Росії , майбутнє Європи бачиться у похмурому світлі».
Такими роздумами вдивовижу актуальними і сьогодні наповнена вся доволі об’ємна праця де Кюстіна. Деякі фрази вже давно стали афористичними, хоча імені автора ніхто не згадує. Наприклад «фасадна імперія» та «тюрма народів» (так, так – не Ленін запустив в обіг це визначення Російської імперії).
Я хотів би звернути увагу читача на деякі факти з біографії маркіза де Кюстіна, що поєднують його з… Тарасом Шевченком. Дивно (а може і цілком зрозуміло чому) навіть найповажніші шевченківські словники та життєписи оминають той факт, що маркіз і недавно звільнений з кріпацтва Тарас в один і той же день знаходилися в одному і тому ж місці. 22 липня 1839 року Шевченко разом зі своїм учителем художником Карлом Брюлловим прибув у Петергоф. Там проходило пишне святкування тезоімеництва (іменин) цариці Олександри Федорівни. Імператорська фамілія в цей день традиційно проводила «неформальне» спілкування з народом (воно було настільки «демократичним» у відборі гостей, що у де Кюстіна, котрий теж був серед числа запрошених, поцупили гаманець, а у сардінського посла зняли з ланцюжка годинник).
Історія не залишила фактів, які могли б підтвердити, що де Кюстін і Шевченко зустрічалися чи спілкувалися в Петергофі, проте не варто виключати ймовірність того, що вони хоча б зачепили один одного ліктями у велелюдному (приблизно 5-6 тисяч осіб) натовпі.
Уважний читач, порівнюючи враження де Кюстіна від спілкування з імператрицею та сторінки поеми Шевченка «Сон» неодмінно зверне увагу на те, що і маркіз, і поет сприйняли та описали «августейшую особу» дуже схожими фразами. Порівняйте «Під час урочистого виходу в церкву імператриця була дуже схвильована і видавалася мені майже вмираючою. Нервові конвульсії спотворили її риси обличчя, примушуючи іноді навіть трясти головою» (А. де Кюстін) та «Обок його цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та й на лихо, сердешне, хита головою» (Т. Шевченко).
Звісно, за таку неповагу до «помазаників божих» і француз, і українець мали бути покарані. Де Кюстіну, на його щастя, вдалося, приховавши рукописи від шпиків, повернутися на батьківщину.
Шевченко ж був покараний жорстоко і безжально…
Після появи твору де Кюстіна в друкованому вигляді та резонансу, який він викликав у Європі, імператор Микола І та його царедворці обурились – «пригріли невдячну змію!» Одразу було дано команду друкувати багатотиражні спростування «клеветы неблагодарного маркиза». За іронією долі, головним «антикюстінцем» було призначено Миколу Греча, письменника та журналіста, з яким був добре знайомий і навіть вів літературні дискусії Тарас Шевченко. Проте «контрпропаганда» Греча виявилася досить слабкою і малопереконливою. Він чіплявся загалом до дрібних помилок де Кюстіна на кшталт — «цар носить корсет». Який наклеп, імператор ніколи його не використовує!
Поема «Сон» була написана у 1844 році, тобто через рік після появи у паризьких книгарнях «Росії в 1839 році». Читав її Шевченко, працюючи над своєю видатною сатирою? Цілком імовірно. Можливо, навіть не потребуючи перекладу (рукописні списки хутко заполонили всю імперію), адже він брав уроки французької мови у студента-поляка Демського, з яким разом жив на квартирі в Петербурзі.
Маркіза де Кюстіна а Російській імперії наказано було забути – ця операція пройшла доволі вдало. Величну постать Шевченка таким способом знищити не вдалося – довелось застосовувати план «Канонізація». Заливання генія тоннами бронзи теж дало результати, за ними вже майже не прогледіти стражденну душу поета та художника.
Дозвольте завершити цю невеличку історичну розвідку останніми абзацами твору Астольфа де Кюстіна:
«Потрібно жити в цій пустелі без спокою, в цій в’язниці без відпочинку, котра має ймення Росія, щоб відчути всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там не був обраний устрій правління.
Коли ваші діти надумають ремствувати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм: «Рушайте в Росію! Ця подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий мешкати в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи».
Олег Смаль
Фото на головній: Тарас Шевченко – студент Академії Мистецтв. Малюнок Василя Штернберга
