Найсильніша самбістка світу вишиває бісером картини
“В Україні немає такої універсальної спортсменки, як Світлана Ярьомка – заслужений майстер спорту України із дзюдо, самбо та боротьби сумо”, – вважають експерти.
Кілька днів тому молодший сержант ЗС України Світлана Ярьомка з Вишневого здобула золоту медаль на чемпіонаті світу з самбо у Болгарії. Армійська спортсменка виборола «золото» у ваговій категорії понад 80 кг.
А розпочалося все ще 20 років тому, коли 7-річна Світланка побачила оголошення про набір до секції боротьби. І вирішила спробувати – мабуть, щоб навчитися давати здачі тим, хто дражнив її і смикав за кіски. А вже через 3–4 роки дівчинка почала виступати не лише у своєму рідному Яготині, а й на серйозних змаганнях. Хоча перед цим побувала майже в усіх гуртках, які були в невеличкому містечку. Але з народних танців все ж таки пійшла у спорт. Не зламала юну спортсменку й раптова смерть її мами, якої не стало, коли дівчинці виповнилося всього 11 років (батько покинув сім’ю, коли Світланка була ще зовсім маленькою). Рідна тітка замінила дівчинці маму, але й досі спортсменка згадує найріднішу в світі людину і береже як талісман її подарунок – золоті сережки.
– Коли буває тяжко й сумно на душі, одягаю мамині сережки. Це мій талісман, – каже Світлана.
А її тренер Віктор Мужчина не може нахвалитися своєю підопічною: «Вперта, працелюбна, з величезною волею до перемоги: починаючи з 2009 року привозить медалі з усіх міжнародних змагань. Уперше я побачив 13-річну спортсменку-пампушечку на дитячих змаганнях із дзюдо. І зрозумів, що ця дівчинка заради перемоги може й руку відгризти. Світлана не стільки «пампушка», скільки міцна, сильна і в той же час неймовірно пластична.
У неї чудова розтяжка, вона легко сідає на шпагат, на килимі – непередбачувана, в’юнка, миттєво проводить прийоми. До речі, вага Сітлані не заважає, а, навпаки, допомагає, адже всіх своїх перемог дівчина досягла саме у супертяжі. Спорт дав їй можливість заробляти на життя, побачити світ. І пишатися їй є чим: заслужений майстер спорту України із дзюдо, самбо та боротьби сумо, дворазова чемпіонка світу із самбо».
– У майбутньому я обов’язково планую схуднути. Але для спорту в цій вазі мені поки що комфортно, – каже Світлана Ярьомка. – І йти зі спорту поки що не збираюся. Лише коли подорослішала, я зрозуміла, скільки тітка з дядьком вклали в мене сил, здоров’я і душі!.. До Боярського екологічного коледжу я спеціально вступила, щоб не висіти на шиї у рідних. А ще – щоб купити собі хоча б якийсь простенький телефончик.
Світлана любить домашню їжу, особливо борщ, суп, салати. І не лише їсти, а й готувати. А ще – приймати гостей, яким дуже подобаються кулінарні подвиги Світлани. Щодо м’ясних страв, то дівчина готує їх лише тому, що спортсменам необхідний білок. А ось пельмені, макарони, різні там тортики й пиріжки вона не їсть узагалі – просто не любить.
– Шоколад – моя слабкість! – зізнається відома спортсменка.
– А буває, що суперниці поводяться не по-спортивному?
– Кусатися й лаятися у нас заборонено правилами, за це можуть і бал зняти. Але трапляються суперниці, які ніякими прийомами не гребують. У боротьбі є таке поняття, як підсічки – удари по ногах для виведення з рівноваги. Так ось, деякі спортсменки спеціально б’ють з усієї сили по ногах суперниці. Боляче! У мене, як і у всіх спортсменів, були травми, переломи, проблеми із суглобами. Але треба працювати попри біль, відновлюватися і йти до нових рекордів!
Найважчу травму спортсменка отримала 2011 року в боротьбі за «бронзу» на Всесвітній універсиаді у Китаї – складний перелом лопатки. В Китаї дівчині навіть не надали першої медичної допомоги, лише знеболили, щоб вона змогла долетіти додому. А там, прямо з літака, – на оперційний стіл. Тепер доводиться Світлані боротися з потрійною увагою, щоб не зачепити хворе плече.
– Ти стала виступати в сумо, коли була вже відомою дзюдоїсткою. Захотілося спробувати чогось екстремальнішого?
– В сумо я потрапила випадково, з легкої руки президента національної федерації Сергія Коробка. Я виступала на юнацькому міжнародному турнірі у Твері. Коробко запропонував мені заїхати дорогою додому до Москви, де якраз тривали семінар і змагання з сумо. Виступила – і посіла друге місце! Мені дуже подобається сумо. Комусь може здатися, що це простий вид боротьби. А от спробуйте «виштовхати» 150-кілограмову суперницю з килима!
– Світлано, а ти б змогла застосувати свої спортивні прийоми проти хулігана?
– Ой, напевно, ні. Я людина неконфліктна і битися поза спортзалою мені невластиво. Що робитиму, якщо ненароком маніяка зустріну в темному провулку? Тікатиму з усіх ніг!
Світлана Ярьомка щодня тренується по 2–3 години, у вільний час вишиває бісером, любить читати, мріє про міцну родину, коханого чоловіка, дітей і перемогу на Олімпійських іграх із дзюдо у суперважкій вазі. Спортсменці надходили пропозиції виступати за іншу державу, але Ярьомка вирішила залишитися в Україні. «І жити – саме у Вишневому, де добрі люди допомогли придбати квартиру», – каже дівчина. Зараз планує створити дитячу групу з боротьби і спробувати себе у ролі тренера, адже вона закінчила Кам’янець-Подільський педуніверситет за спеціальністю «фізична культура». У чоловіках чемпіонка цінує насамперед доброту, чесність і «щоб не ображав». Такого чоловіка Світлана вже знайшла.
– В Україні сформувалася усталена думка, що такими видами спорту, як ваш, цікавляться лише раз на чотири роки – перед і під час Олімпіади. Потім інтерес миттєво зникає…
– Звичайно, що так. У нас, як і в будь-якій країні, є більш популярні та менш популярні види спорту. Ті, що видовищніші, розкрученіші – постійно на виду у вболівальників і преси. Хоча є стале ядро тих, хто постійно цікавиться тим же дзюдо. Це люди, які ним займаються або безпосередньо з ним пов’язані…
Я б не сказала, що держава про нас дуже сильно згадує і перед Олімпіадою! Особливих привілеїв учасники Олімпійських ігор не мають. Можливо, десь трошки збільшується фінансування, але лише на короткий період часу. Не сказала б, що це дуже сильно відчувається. Принаймні можу так міркувати, знаючи ситуацію у дзюдо.
У нас благополуччя більше залежить від того,чи знайдуть тренери спонсорів, людей, які можуть безкорисно допомогти. Якщо порівнювати з іншими державами, то в Україні не дуже приділяють увагу дзюдо. Щодо умов, у яких тренуються і працюють дзюдоїсти з інших країн, то ми відстаємо з багатьох позицій. І навряд чи в найближчі роки зможемо наздогнати їхній рівень.
Це я говорю про Європу, а про родоначальників дзюдо – японців – узагалі мовчу. Простий приклад: якщо у нас на змагання чи збори до делегації через проблеми із фінансуванням не беруть лікаря чи масажиста, то в них про це не може навіть бути мови. Вони ледь не до кожного спортсмена приставляють особистого психолога. Оце рівень! У нас із цим дуже великі проблеми. І, судячи з усього, вони не дуже й вирішуються. Бо все впирається у фінанси.
– І все ж таки переможцям та призерам Ігор наша держава протягом уже багатьох років виплачує серйозні преміальні. Це вас якось додатково мотивує? Чи все одно головне – це спортивна складова?
– Особисто для мене на першому місці – медаль. Все-таки перемога – справа чотириріччя, або, можливо, й усього життя. Що стосується призових, то я б не сказала, що в порівнянні з іншими країнами це настільки серйозні виплати. Коли ми говоримо про це з іноземцями, то вони, грубо кажучи, з нас сміються. І в цьому-то й причина, що багато наших спортсменів намагаються залишити Україну. Бо розуміють, що за все своє спортивне життя у нашій країні вони можуть нічого і не заробити.
– Ви є військовослужбовцем Збройних Сил України. Зараз бути військовим – це і престижно, і водночас тривожно через війну на сході країни…
– Я зараз у спортивній роті, і якби нас туди й відправили, то, мабуть, в останню чергу. Але, як звичайна громадянка, я цікавлюся подіями у зоні АТО. Щоправда, не скажу, що у це дуже вникаю. Перед змаганнями намагаюся не хвилюватися, щоб виступити якнайкраще. Адже все це впливає на результат.
– До речі, нещодавно ви вибороли медаль на чемпіонаті Європи у російській Казані. Скажіть, вам там було комфортно виступати? Яке було ставлення до українських спортсменів?
– Узагалі спортсмени є такими людьми, які намагаються, щоб політична ситуація не впливала на їхні особисті стосунки. Все було доволі дружелюбно. Не скажу, що помітила якусь упередженість. Ми з росіянами спілкувалися і до цих подій, і зараз спілкуємося. Я не можу сказати, що нас там в якомусь плані обмежували. У мене багато знайомих і в Криму, і в Росії, які проти цієї війни. Але від них нічого не залежить, тож і ситуації змінити вони не можуть.
На запитання про подальші спортивні плани Світлана відповіла, що літа беруть своє і їй навіть у 27 років трохи важко тримати цей темп: збори, змагання… Але всі крапки розставить життя…
Наталя ПЛОХОТНЮК
