Суддя Верховного Суду Олег Ткачук виступив з гострою промовою щодо жахливої ситуації в судовій системі

20.11.201917.01.2020 Редакція 0 коментарів Верховний суд України, Олег Ткачук, судова реформа

“Правосуддя – основа, фундамент держави! Століттями повторюваний латинський вислів давно ігнорується і десятиліттями сприймається в Україні як жарт, як посміховище”, – вважає суддя Великої палати Верховного Суду України Олег Ткачук .

Ваша Честь! Пані і панове судді Верховного Суду! Зараз я скажу речі, за які мене будуть критикувати. А два стандартні видання напишуть три-чотири речення, намагаючись спотворити зміст моїх слів. Незважаючи на це, моя людська совість і суддівська гідність змушують говорити правду. Все життя. І у цьому неймовірному Кловському Палаці, і в Краматорському, Сєверодонецькому чи Бориспільському судах.

Правосуддя – основа, фундамент держави! Століттями повторюваний латинський вислів давно ігнорується і десятиліттями сприймається в Україні як жарт, як посміховище. Вочевидь, розуміння того, що державна влада, гарантія свобод і захисту прав громадян, незалежність України забезпечується поєднанням сили законодавчої, судової та виконавчої влади, знаходиться поза межами сприйняття окремих представників усіх трьох гілок цієї влади.

Не буду тикати пальцем в інших. Проте, скажу, що одна третина відповідальності за той стан речей, за становище, у якому сьогодні перебуває судова система, лежить саме на судовій владі. І на Верховних Судах цієї країни. Незважаючи на те, чи є у їхній назві слово «Україна», чи ні.

Активність судді, намагання захистити свою честь, гідність і незалежність, як правило, проявляється лише тоді, коли постає питання, яке зачіпає його особисто. Ми з вами не культивували, не зрозуміли, не осягли значення і роль корпоративної єдності та судової незалежності як цінності, що забезпечує демократію, захист прав і свобод найбіднішої, найнемічнішої людини, людини маленької. Без зав’язків і посад.

Коли кілька місяців тому я, обіймаючи посаду Голови Ради суддів України, звернувся до Пленуму Верховного Суду з поданням про розгляд питання щодо наповнення кадрами судів, про усунення дискримінації в оплаті праці суддів, про необхідність прискорення і завершення кваліфікаційного оцінювання.

Пленум вирішив, що питання і проблеми судів першої й апеляційної інстанцій не на часі. На тому ж Пленумі я виступив з пропозицією зменшити апетити щодо витрат на утримання Верховного Суду, адже сотні мільйонів гривень і тисяча працівників апарату – це занадто для країни. Що ми вирішили тоді? Пам’ятаєте? «Будемо думати», – ми сказали. За нас подумав тепер Парламент. І ситуація змінилася радикально.

Потім була моя заява на засіданні Ради суддів 21 червня 2019 року про реальні загрози суддівській незалежності. Окремі функціонери тоді критикували мої потуги захистити судову систему. А коли мене намагалися розіп’яти, щоб здобути вищу прихильність, виступили співавторами заяви Ради суддів про мою політичну неблагонадійність.

Буквально через два місяці і вісім днів все змінилося, і Пленум Верховного Суду вже, здається, третій раз збирається, щоб голосно сказати: «Ой!». А Голова Верховного Суду, Голова Вищої ради правосуддя та члени цієї Ради також одноголосно заявляють про небачені спроби «поколошкати» суди.

Що ж змінилося за ці місяці… Чому ми схаменулися лише зараз… І що ми зараз робимо, що можемо зробити.
Мушу ще раз наголосити. Судова влада, відповідно до діючої Конституції, має одну третину всієї влади в державі. З усіма важелями впливу на ухвалення рішень, із запобіжниками впливу на незалежність тощо.

Судді формують одну третину Конституційного Суду України. Попри це, вказана інституція ніяк не може спромогтися вирішити ключові для суддів Верховного Суду України та суддів без повноважень питання.

Судді формують більшість Вищої ради правосуддя. Однак за роки ВРП не виробила механізму реального захисту суддів від загроз незалежності. Посягання на цю незалежність відображається лише у реєстрі ВРП та пам’яті суддів, яких часто б’ють, вбивають і щодня принижують. Судді формували Вищу кваліфікаційну комісію, і коли її фактично розігнали і забрали у з’їзду суддів повноваження по її формуванню, ми знову лише заохали і заойкали.

Судді обирають і Раду суддів України.

Сьогодні ми ухвалимо рішення про звернення до Конституційного Суду України. За нього, звичайно, проголосує більшість суддів Верховного Суду.

А вже у наступну п’ятницю вищий орган суддівського самоврядування – Рада суддів України, до якої на тепер входить вісім суддів нашого ж суду, пропонує вирішити питання про делегування по Закону 1008 тих, хто відлюструє усіх нас, а разом з нами і ВРП, по усій суворості теперішнього часу. При цьому вже сформувалася черга із тих, хто бажає увійти до надзвичайної комісії. У списку є і присутні тут.

Вчора мав розмову з головою Ради суддів України, але так і не зміг довідатися, що спонукало його в авральному режимі, за відсутності визначених у Законі строків, обирати для нас присяжних. Невідомо. І це незважаючи на рішення XVII позачергового З’їзду суддів України, котрий також розкритикував Закон 1008.

Так от і постає з усього цього питання: що ми, судді, і, зокрема, судді Верховного Суду, Пленум Верховного Суду, реально робимо для того, щоб забезпечити суддівську незалежність, єдиний статус суддів, право людей на правосуддя?

Ми тут вимагаємо і тупаємо ногами, хтось з нас шепоче і мовчить. А як небагато суддів ми реально захистили в нашому суді. Чим ми допомогли першій і апеляційній інстанції в умовах страшенної кризи кадрів, що зробили для прискорення оцінювань, переведень, матеріального забезпечення судів, які не у палацах, а в хатках з часів Тараса, в кабінетах, вкритих пліснявою, працюють по п’ятнадцять-двадцять годин на добу? Де рішення Верховного Суду при розгляді відповідних справ, окремі ухвали на адресу тих, хто зобов’язаний?

Частина з нас входить до комісій, надзвичайних і звичайних комітетів, робочих і нічого нероблячих груп. Де результати роботи цих комісій, де заяви інших, окрім Голови Верховного Суду? Чому у цих дорадчих і просто таких органах мовчать наші члени і членкині?

Судова влада має єдиний спосіб реалізації. Він називається «ухвалення рішень». Тож давайте ухвалювати рішення. Все цілком просто. Якщо Верховний, районний чи адміністративний суд ухвалить законне і таке, що відповідає Конституції України рішення про поновлення прав суддів, чи то стосовно зазіхань на незалежність, чи то стосовно звільнення і повторної перелюстрації 200 суддів, і поновить на роботі незаконно звільнених, це покладе край правовому нігілізму не тільки стосовно суддів, але і в цілому в державі. Після цього звичка змінювати правову державу, на державу у якій немає верховенства права, зникне назавжди. Тому досить плакати. Давайте ухвалювати судові рішення і забезпечувати їх виконання способами, визначеними законом. Це єдине і основне завдання кожного з нас”.

“Український репортер” розміщує найхарактерніші коментарі із соцмереж на виступ Олега Ткачука.