Як я складав присягу в американському суді
Не знаю, чи пам’ятає хто в Україні, але 23 січня – день народження колишнього прем’єр-міністра Павла Івановича Лазаренка. Йому виповнилося – 65! Із лютого 1999-го він мешкає у Сполучених Штатах Америки. Ось-ось уже дев’ятнадцять літ!
Нині можна сказати – всіма покинутий і забутий, окрім, зрозуміло, близьких та рідних. Але найстрашніше – зраджений усіма без винятку колишніми начебто соратниками, насамперед тими, хто відверто і нахабно заявляв у часи його влади і слави про свою відданість і дружбу. Одне слово, все за чітким українським національним суперсценарієм: ти потрібен лише до тих пір, поки в тебе можна чимось розжитися…
Як на мене, Павло Іванович у новітній нашій історії державотворення був і залишається фактично єдиною яскравою, колоритною фігурою, людиною, здатною хаос перетворювати на порядок, брати до рук усі стихійні процеси, налагоджувати ходи там, де не було і натяку на упорядкованість. Він умів домовлятися, вимагати, відстороняти ледачих і брехливих, знаходити і довіряти толковим та колоритним. Висовувати на командні висоти якнайкращих. Тому при ньому все рухалося лише вперед.
Ви ж зверніть увагу, за дев’ятнадцять років його ні разу не звинуватили в тому, що він, не приведи Боже, запустив руку до державної скарбниці, щось привласнив з бюджету країни! Всі його судові митарства у США – предмет персональних Павла Лазаренка стосунків з колишнім партнером по бізнесу Петром Кириченком. Їх, до речі, обох тримали в одній камері слідчого ізолятора, вони, казати б, з однієї торбини ділили хліб-сіль, а вчорашній компаньйон, таємно підписавши угоду зі слідством, буквально з потрохами здавав друга-українця. Мило й запопадливо усміхаючись до товариша, жирно намазуючи хліб ікрою для Павла. Так, так, це якраз той особливий випадок, коли кажуть, що Іуди вже навчилися носити на грудях хрестики! І щоб було до кінця зрозуміло, вирок Лазаренку у США стосувався протиправного розміщення там, за океаном, виведених з України грошей.
Звичайно, що Лазаренко зовсім не ангел. Як ніхто інший уміючи вправно вести справи в державному секторі економіки, як талановитий організатор і від природи бізнесмен-самородок, він знав, умів заробити гроші. Вони буквально липли до нього. Лобіюючи будь-чиї інтереси, знав як, умів тонко й без слідів пальців відділити свою долю. Можливо, навіть і законну. Здоровий лобізм у світі, знаєте, штука загалом добропорядна і дорога. Інша справа, що подекуди і з нього платять податки до державної скарбниці. Лазаренко, зрозуміло ж, цим не відзначався. Ну, звичайний, щирий, парадоксальний українець. Водночас було б, звичайно, повним ідіотством, якби, працюючи першим віце-прем’єром, а потім і прем’єр-міністром, він залишався у порваній сорочці і зашитих штанах.
Але заробітки Лазаренка подеколи на використанні свого службового становища, точніше висловитися – на бізнесі його довірених осіб, це навіть не тисячна, а значно більша доля до того, що нахабно і цинічно день при дні крадуть нинішні безмозкі князьки і вождики. Переважно із бюджету України, себто з гаманця кожного із нас з вами, пані й панове. Але при цьому побіжно показуючи у бік Лазаренка: «Он злодій, тримайте його!». Ось у чому заковика.
Головна помилка Павла Івановича, чому він опинився далеко від рідних країв, у двох важливих моментах. Пан Лазаренко занадто рано стартував у боротьбі проти свого головного конкурента на майбутніх президентських виборах – Л. Кучми. Друге – був дещо нерозбірливим у друзях-партнерах-соратниках. Помилявся у людях.
Думаю, що його обвал із владного олімпу розпочався 6 серпня 1996 року. Того дня мені, головному редактору газети «Правда України», несподівано зателефонували з приймальні прем’єр-міністра. Мовляв, приїдьте, якщо можете, з вами хоче поговорити Павло Іванович.
У просторому кабінеті на сьомому поверсі урядового комплексу вулиці Грушевського окрім прем’єр-міністра був і його помічник Михайло Голишев. Він сидів за віддаленим столиком, мене вони розмістили за прикладним, який примикав до масивного, широкого, як аеродром, столу глави уряду. Лазаренко сказав:
– Завершую формувати свій Кабінет Міністрів. Тепер тут діє нове правило. Прем’єр подає три кандидатури його протеже на посаду того чи іншого міністра, президент вибирає, кого вважає достойнішим. Може й відхилити всі три кандидатури, записати свою людину. Звичайно ж, як йому заманеться, і нічого не вдієш. На сьогодні, щоправда, майже всі вакансії заповнені. Кучма погодився на всіх моїх претендентів під номером один, видав щодо них Укази. Залишилося призначити одну особу – міністра інформації. Ось щодо цієї кандидатури я хотів би почути вашу думку. Хто міг би, на ваше професійне переконання, бути нині результативним міністром інформації, як ви гадаєте? Бойовий, гарячий, настирний…
Я знітився. Чого б то зі мною радитись? Я – керівник незалежного видання, підпорядковуюся лише законам, Конституції і Господу Богу і ніколи не розмірковував на цю тему, тому в мене точно немає ніякої пропозиції. А вголос сказав:
– Треба, либонь, вибирати з середовища головних редакторів центральних газет, з числа тих, хто має гарт і досвід роботи в інформаційному середовищі. Хто тут має і певний авторитет…
– А якби висловитися конкретно, – наполягав Лазаренко.
– Напевне, треба вибирати між Сергієм Правденком, головним редактором «Голосу України», або Михайлом Сорокою з «Урядового кур’єру».
– Ні, ні, – замахав руками Павло Лазаренко, – вони мені обидва не підходять. Я з ними не спрацююся.
Через деяку паузу доповнив:
– Я хочу, щоб у моєму Кабінеті Міністрів міністром інформації були ви… Що скажете?
– Скажу лише одне, – вгамувавши певне сум’яття, мовив я, – про подібне і не мріяв. А коли чесно, то ця пропозиція мене зовсім не влаштовує. Очолювана мною газета нарешті стала справжнім незалежним демократичним виданням, набирає гарних обертів. У нас практично щомісячно помітно росте-прибавляється наклад. Ми її вперше перевели з абсолютно російської на двомовність, вона чимало має читачів уже і на заході України… Там дуже стрімко росте тираж. А піти на роботу в Кабмін – це означає на рік від сили, адже саме стільки тримаються при владі у нас уряди… щоб залишитися безробітним, потім шукати собі заняття…
– Та нікуди ж ваша газета від вас не подінеться, – заперечив П. Лазаренко. – Призначте замість себе виконуючого обов’язки головного редактора. Ви з посади міністра колективу редакції допоможете, що вони вас усі лише боготворити будуть. Що потрібно, я також підсоблю.
Ще за хвилину, повернувшись у бік Голишева, Павло Іванович сказав:
– Михайле, пиши. Кандидатура на посаду міністра номер один – Олександр Горобець. Номер два – Сергій Правденко. Номер три – Дмитро Табачник…
Ось тут я заледве не впав зі стільця, почувши прізвище того, хто фігурував останнім у списку прем’єр-міністра. Нагадаю: на календарі було 6 серпня 1996 року! Дмитро Табачник на той час працював главою адміністрації президента Л. Кучми. Керівник держави звільнить його з цього поста лише 16 грудня 1996-го. Але чорнобородий сірий кардинал ще повен був сил і злої енергії до кожного, хто б лише косо поглянув у його бік, не те, що висловився критично. А тут…
Я собі лише на мить уявив, з яким диким шаленством і ненавистю до Павла Лазаренка перекоситься обличчя Діми, коли вже цього дня чи наступного до Табачника на стіл ляже список претендентів прем’єра на папаху міністра інформації, бо проминути, обійти його кабінет в адміністрації президента ніяк було неможливо. Це точно! Просто злий демон Діма Табачник привчив усіх у канцелярії на Банковій, що він, і тільки він формує все те, що має бачити, читати, отримувати на підпис Л. Кучма. І більше ніхто! Отож, виходило, що голова уряду цією офіційною писулькою складе свою конкретну оцінку персонально голові адміністрації президента. Самому Табачнику. Його діловим і професійним якостям.
Тому Табачнику, котрий цієї пори буквально землі не чув під ногами від величі власних повноважень, пихатості, зазнайства. Лазаренко фактично опускав цим його з небес на землю, офіційно заявляв, що він, голубчик сизокрилий, достойний бути лише третім у списку на якогось там затрапезного міністра інформації, а не правою рукою президента держави. Якщо точніше, то лише третім – після якогось там редактора «Правди України», після Сергія Правденка… Це швидше всього означає, що він не заслуговує посади, яку займає, і тієї, на котру пропонується також… Бо ж там він, не забуваймо, третій лише…
Я буквально підскочив на ноги за столом і почав гарячково переконувати Павла Лазаренка у тому, що прізвище Табачника ніяк не можна записувати до його подання. Це неодмінно викличе справжню бурю пристрастей на вулиці Банковій, а то й міжосібну війну між адміністрацією голови держави і Кабінетом Міністрів. Чи доречна вона тепер?
– Та пішов він… – Лазаренко міцно висловився, – буду я на нього оглядатися. Справді, нехай знає собі ціну.
Голова уряду зірвався на ноги, високий, стрункий, амбітний. Пройшовся сюди-туди по кабінету. А повертаючись до крісла, враз зупинився, повернувся у той бік, де по відношенню до його робочого столу містилася адміністрація президента, помахав у той бік замашним кулаком і голосно заявив:
– Я скоро того рудого скручу в баранячий ріг. Швидше б дожити до виборів…
У цю мить зі словами:
– Павле Івановичу! Павле Івановичу! Павле Івановичу! – до столу прем’єр-міністра кинувся з-за столу секретаря помічник голови уряду Михайло Голишев. Він біг, почергово прикладаючи палець то до власних уст, то розмашисто вказуючи руками на стелю, що, напевне ж, мало означати: не говоріть зайвого. Нас слухають, нас записують. Усе сказане тут сьогодні ж повідомлять і Кучмі, і Табачнику…
– Михайле заспокойся, – сказав урівноважено Лазаренко. – Давай мені список і сідай на своє місце…
– Табачника справді не можна тут згадувати. Запишіть когось іншого. Це підніме страшенну бурю в їхньому болоті, – просто-таки благав Павла Івановича Михайло Борисович Голишев, – це викличе страшну зворотню реакцію на Банковій. Навіщо їх дрочити дочасно?
– Сідай, я тобі сказав, – прикрикнув прем’єр-міністр. З поданим йому аркушиком Лазаренко повернувся у кріслі до апаратного столика телефонів, натиснув там якусь кнопку і приклав до вуха слухавку. – Іване Григоровичу! Записуй кандидатури до подання президенту на посаду міністра інформації…
На проводі був тодішній секретар Кабінету Міністрів (у рамках нинішніх повноважень – міністр Кабінету Міністрів) – Іван Григорович Кириленко. Той, який згодом стане віце-прем’єр-міністром, декілька разів народним депутатом, нині він – член фракції Юлії Тимошенко «Батьківщина». Чути було, що він без запитів і уточнень записав перше прізвище, друге, а ось коли прем’єр назвав третє, вийшла, либонь, заминка.
Досвідчений психолог Іван Григорович, мабуть, став заперечувати проти явного поспіху щодо відвертого і віроломного нападу на Табачника. Проти атаки його крісла. Лазаренко, слухаючи його якісь там пояснення, усе хмурнішав з виду, ставав грізнішим, дратівливішим і лише сипав невдоволеними запитаннями:
– Це ж чому? А що він нам вдіє? Ну й нехай йому не подобається! Так, це моя оцінка його всіх діянь… Та зовсім не страшно…
Нарешті, геть розсердившись, Павло Лазаренко грізно сказав у трубку:
-На завтра, на ранок, прошу всі матеріали з моїм офіційним поданням президенту в даній редакції покласти мені на стіл… на підпис… – І сердито кинув трубку…
(У дужках зазначу: кому щось з цього, можливо, незрозуміло, справтеся, будь ласка, про вірогідність переданої мною ситуації у нинішнього народного депутата Івана Кириленка!)
Усе, на жаль, вийшло так, як я спрогнозував. Уже під кінець того серпневого тижня журналісти Олександр Ткаченко (котрий нині ходить у підручних пана Коломойського) і Володимир Скачко (переконаний москофіл), які діяли під орудою Д. Табачника, у своїй іменній програмі «Післямова» на одному з центральних телеканалів видали перше повідомлення про те, що начебто Павло Лазаренко захворів (проблеми буцімто з ногами, варикоз чи що: як бачимо, не придумали нічого серйознішого!) і планує покинути пост прем’єр-міністра.
Фактично цю ж погано затесану тріску в лайні кинуло між людей і «Дзеркало тижня». Розумієте, голова уряду ще не весь сформував Кабмін для роботи, а вже нібито мріє про відставку. Словом, взялися цькувати…
Павло Іванович іноді помилявся в людях. До прикладу, він записав до прохідної частини списку партії «Громада» уже тоді старого діда, співака Дмитра Гнатюка. Щодо нього бачення у Лазаренка було таке: буцімто, підтримуючи відомого маестро, за їхню політичну силу буде голосувати вся його рідна… Буковина. Щира наївність. Якби ж не так! Я казав лідеру політсили, що це повний пшик, фантазії на задану тему. Лазаренко неймовірно сердився, просив подібного не говорити при ньому. Заявляв я і про те, що й це дощенту порожній номер – прізвище Олега Блохіна у партійному списку.
Який із нього державний і політичний діяч – причепи кобилі хвіст. Час Блохіна давно уже сплинув, залишилося тільки багатомільйонне розчарування у масах. У спортсменів майже завжди такий плачевний фініш. Це стандартний психологічний момент. Пан Павло за цю відвертість готовий був накинутися на мене з кулаками.
Відмовляв я його і від інших осіб. Саме осіб, а не бійців, не переконаних партійців. Так воно і скоїлося, як прогнозувалося, вони полиняли вже при першому ж пранні! Відскочили від Павла Івановича, відвернулися, лиш над ним забили грозові громи, а відсторонилися першими ті, які ще нещодавно пилинки збирали-здували з його черевиків і слідів.
У ситуації, яка трапилася довкруги Павла Лазаренка, найбільше постраждав саме я, очолюване мною видання. Мене сім місяців і двадцять чотири доби допитували у підвалах Лук’янівського СІЗО, вимагали в обмін на свободу компромат на лідера «Громади». Позбавивши опозиційне видання керівника, вони фактично розгромили опозиційну газету. Але хіба ж я міг вигадати якісь дурниці на безневинну людину, яка намагалася нам лише допомогти у скрутну для редакції годину. Павло Лазаренко і справді послужив чимало «Правді України».
Навіть не грішми, які він іноді, вряди-годи, виділяв на підтримку колективу, швидше навіть як моральну опору для людей. Він насамперед створив у своїй партії інформаційну ударну бригаду, котра досконало й майстерно працювала на розвінчування режиму Кучми. На його роздягання перед народом. Ми іноді звідтіля отримували такі доброякісні, розвінчувального характеру матеріали, які після їх оприлюднення на сторінках «ПУ» робили їй славу на десятиліття. Відтак, єдине на той час в Україні 1997-1998 років гостро опозиційне видання буквально розривало владу казнокрадів.
Одного дня Павло Іванович вручив мені список працівників адміністрації президента, котрі протиправно, в обхід усяких норм, правил, законів безкоштовно отримали (і не по одній) квартирі у центрі Києва. Чи будуть читати, передплачувати таку газету, котра несе справді золоті інформаційні яйця? Звичайно ж, риторичне запитання!
За станом на 1 січня 1998 року «ПУ» набрала феноменальний за всі часи незалежності України наклад у 632 тисячі примірників (цей показник можна сміливо заносити до Книги рекордів Гіннеса, позаяк подібної вже популярності ніколи й ніхто не матиме в незалежній Україні! Нині наклад у 40-50 тисяч вважається геройством.) Це було, до речі, значно більше, ніж у вічного рекордсмена – «Сільських вістей», для котрих у тодішньому грандіозному за масштабами українському селі конкурентів зовсім не було. Ми ще 70 тисяч примірників газети спрямували у роздріб і відтак вийшли на ДОБОВИЙ НАКЛАД понад 700 тисяч екземплярів! Це означало, що за місяць з лишком «ПУ» загалом витрачала на випуск видання ешелон газетного паперу!
О, вельмишановні, пані й панове, ви просто не уявляєте, яке то радісне, щемне почуття поселяється в душі журналіста, коли мовлене, виведене на папері ним слово озивається тут же мільйонно в душах твоїх вірних читачів, а значить і переконаних прихильників, позаяк вони гроші платять за те, щоб ти їм доносив, казав правду про те, що насправді відбувається!
Заради справедливості скажу, що іноді ми випускали спеціальні номери тиражем в один, два і навіть п’ять мільйонів екземплярів. Це траплялося тоді, коли шпальти заповнювалися матеріалами, які бажали прочитати всі. На наше прохання активісти «Громади» підганяли машини, вантажені нашою газетою, під ринки, і там вилаштовувалися довжелезні черги за безкоштовним публічним товаром. Цьому всяко протидіяли спецслужби держави. Приміром, КаМАЗ із причепом, який транспортував 10 тонн примірників “Правди України” з Києва до Львова, невідомі особи викрали і спалили у лісі. Інше подібне авто з цим же товаром поцупили також, його на знайшли й по нині…
Більшість тих номерів були справжніми публіцистичними бестселерами. У червні 2006 року, працюючи керівником патронатної служби міністра аграрної політики України, я разом із членом Кабміну побував у Слов’янську Донецької області. У нього був запланований виступ у тамтешньому агротехнічному коледжі. До мене там підійшов сивочолий чоловік, здається, це був заступник директора навчального закладу. Він стиха справився: “А це, бува, не ви свого часу трудилися головним редактором «Правди України»?”. Довелося зізнатися.
-Зараз я вам піднесу цікавий сюрприз, – сказав і по-змовницьки підморгнув при цьому. – Я тут поруч мешкаю, принесу одну цікаву річ.
Через хвилин п’ятнадцять він представив підшивку номерів «Правди України» за 1997-1998 роки. Я оторопів від несподіванки. Тут у перевеслі були зібрані номери газети, які пристрасно і натхненно передавали дух найгарячіших протистоянь опозиційної газети проти режиму Л. Кучми. Колись, коли буде в Україні створюватись музей боротьби за демократію і свободу слова, ці бойові номери опозиційного видання, напевне, мають зайняти там чільне місце.
Я сьогодні вперше назву тих людей, котрі допомагали нам робити цікавою ту ратну газету, це були чудові люди «Громади», її бойовий інформаційний центр – Михайло Голишев, блискучий аналітик і організатор творчого процесу (нині уже покійний), майстерні журналісти Олег Оленюк, Василь Юричко, Орест Сохар, Людмила Блищик, Алла Носова. Здається, назвав усіх.
Нині можна чесно сказати, що добра половина тієї потужної фракції «Громади» Павла Лазаренка, котра опинилася 1998 року в парламенті, прийшла до своєї публічної слави по кістках газети «Правда України». Яку влада зі злістю розтерла буквально у порошок. Коли нас протиправно закривали, позбавляли законного права друкуватися в державних друкарнях, а інших тоді, до речі, в Україні просто не було, розповсюджувати видання через державну структуру «Укрпошти», а іншого поширювача преси також в країні не існувало, ці люди, як не парадоксально, не кинулися нас виручати, підставляти свої плечі. Не поспішали подати голос протесту у парламенті, коли газету закривали, подумати лишень, – недолугим наказом міністра інформації. Де ще в світі можна було почути про таке невігластво?! Всі, кого на своїх плечах занесла до Верховної Ради опозиційна газета, сиділи мовчки, понадувавши щоки. За винятком самого Павла Лазаренка, здається, ще тоді активного і бойового Олександра Турчинова. Інші малохольно впивалися своєю славою, новим місцем перебування та сидіння на Печерському пагорбі.
Одним із перших відвернувся від «Громади» саме Сергій Правденко, тодішній головний редактор «Голосу України». Це саме Павло Іванович особисто його піднімав усе вище й вище в партійному списку, вважаючи, що Сергій Макарович, ставши народним депутатом, активно допомагатиме його партії. Мене, як його опонента (головного редактора видання), записав аж на сорокову, завідомо непрохідну позицію. Ну й отримав те, що заслужив. Сергій дуже швидко смачно геть сплюнув у бік політсили, яка його піднесла на щабель влади, зробив вигляд, що Лазаренка і зовсім не знає.
Склав йому дулю в кишеню, коли тому потрібна вкрай була його допомога. А якби нардепом став тоді я, стовідсотково вам гарантую, що ніхто би «Правду України», найпотужніше видання того бурхливого часу, яке й накладом своїм обходило той таки, нікому не потрібний «Голос України» (інформаційний бюлетень ВР), вдвоє-втроє, ніхто не закрив би. Ми б тільки наростили свої і без того колосальні потужності, і Лазаренка неодмінно б пронесли в президенти на майбутніх виборах. Це точно.
Ви ж, звичайно, мене запитаєте, а чим, власне, Павло Лазаренко був би кращим за Кучму? Начебто обидва вихідці з однієї регіональної Дніпропетровської кузні. Ой, не кажіть…
Кучма – хрещений батько нинішньої безбережної корупції. Він породив і виплекав буквально з сосочки всіх нинішніх олігархів, зростив-схрестив їх із владою, забур’янив їхніми антинародними рецедивами всі ділові стосунки в державі.
Лазаренко ж переконаний антимонопольник, він завжди тримав руку на пульсі виробничих, торгово-оборотних процесів і не допускав вивищення одних діячів над іншими. Не терпів цього. Він завжди був господарем ситуації. При ньому ніякі олігархи не посміли б заламували ціни буквально зі стелі. Він страшенно не любив бариг у владі, різного роду кумів, «любих друзів». Він ніколи б не допустив би до влади тих, хто її очолює нині. Таке вам, панове, скаже кожен, хто близько знає Лазаренка. У нього кадри завжди оцінювалися за конкретними, діловими якостями, і це був для нього головний козир їхнього ділового капіталу.
Це вам, друзі мої хороші, не комік Міхо Суліко, який ранками бігає по дахах столичних будинків. Павло завжди серйозний конкурент…
Це різні слідчі з прокурорами, бо їм за це повсякчас підвищували платню, чіпляли цяцьки на погони і груди, розраховувалися з ними за подібне новими квартирами і посадами, штучно зробили Лазаренка злодієм №1 у державі. Хоча насправді це повна буза. А як же ж могло бути інакше, коли вісім із десяти років свого правління Л. Кучма присвятив жорсткому, ненависному переслідуванню свого колишнього прем’єр-міністра. Підключив до цього весь юридичний ресурс держави. Просив про подібне сім’ю Клінтонів, які прописалися в сім’ї Кучми-Пінчука головними поїдачами борщу та варенків на різних там раутах.
…У той саме ранок весни 2013-го, коли небо над Києвом розчинилося і на землю випала неймовірно величезна кількість снігу, перетворивши столицю України на єдину грандіозну білу кучугуру, снігову бабу (пригадуєте, розігрався був такий рідкісний природний катаклізм?!), я не без величезних зусиль вилетів з Борисполя до Сан-Франциско. Більш як за півдоби на вулицю одного з найбільших міст Каліфорнії довелося виходити в тенісці, щоб не … спаритись. У затоці Сан-Францисько, прохолодних водах Тихого океану на сонці ніжилися велетенські морські льви. Знаменитий 39-й пірс набережної, найбільш велюдний, через кожні півгодини відправляв у морську прогулянку довкруги самої знаменитої тюрми світу Алькатрас теплоходи туристів і мандрівників, яка островом виднілася у затоці. (Тюрма ця давно не працює, вона вельми привабний об’єкт туризму.) Я прибув сюди у якості свідка на судовий процес Павла Лазаренка.
Левів і породистих чайок довелося мені годувати аж дев’ять днів, бо в суді все тривали і тривали дебати. На десятий день покликали й мене.
Нарешті двері відкриваються. Ще через якийсь час мене попросять до трибуни. Я стаю перед суддею. Вона просить підняти праву руку і скласти присягу.
-Я… зобов’язуйсь говорити правду і тільки правду, нічого, крім правди!
Слава Богу, Павло Іванович уже давно дома, в колі своїх рідних і близьких. У нього троє старших дітей – дві заміжні дочки і син, ще троє синів від другого шлюбу. Старшому з них п’ятнадцять. Весь, кажуть, у батька. Менші беруть з нього приклад…
Здоров’я і щастя сьогоднішньому імениннику. Тепла і затишку в їхньому родинному колі.
Україна, як рідна мати, завжди Вас чекає до рідного дому, панове…
Олександр ГОРОБЕЦЬ
