Як у Польщі шанують українських добровольців
Підійшовши до мене й глянувши на мою куртку в українському військовому пікселі, польський митник запитав: “То пан є жолнєр?”. Так.
– Моя чешч сі, – відповів митник і мимоволі витягнувся переді мною.
Усі, хто пройшов війну, криваве горно збройного протистояння, хто на собі витягував побратимів, хто їх втрачав назавжди, отримали у “спадок” таке явище, як ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Він у всіх виявляється по-різному – від замкнутості до навіть агресивності, інколи непідконтрольної. Гостре реагування на події, на безглузді вчинки людей довкола, на їхні цинічно байдужі, колючі слова не раз ставали причиною сварок, конфліктів і навіть бійок… Невміння, а зазвичай небажання щось змінювати у своєму житті призводить до непоправних кроків та вчинків.
Невже ми всі, хто був там зі зброєю, хто проявив справжні чудеса звитяги і героїзму, не зможемо тут, у себе вдома, біля своїх рідних та близьких людей, взяти кермо своєї долі у руки й витягти себе із гострого піке? Зможемо! Нам під силу змінити все, адже наше майбутнє життя у наших руках.
Якось одного разу під час спілкування із друзями мені, учаснику російсько-української війни, запропонували спробувати радикально змінити свій життєвий курс.
– Хансене, – звернулися до мене, – ми розуміємо твої настрої, твій душевних стан, адже і самі були там, однак, як це не прикро буде для тебе звучати, для таких, як ти, у нашій нещасній Україні немає місця. Ви – наче більмо в оці тих горе-очільників, що діють у зговорі з агресором і мріють про одне: всіх вас або знищити, або пересадити. Ми не пропонуємо тобі еміграцію, адже добре знаємо твою відповідь, однак радимо тобі на певний час відвідати цивілізовані країни, щоб ти там, у нормальному середовищі, відпочив морально і знову відчув смак мирного життя. Щоб там, у спілкуванні з місцевими мешканцями, ти знову, як років 15 тому, почав пізнавати світ справжніх людей.
– Друзі, – відповів я, – саме на війні і є справжні люди, справжні українці, яким небайдуже, що буде з Україною…
– Так, звісно, однак ти спробуй, не пожалкуєш.
І ось на початку березня, оформивши всі необхідні документи та зібравши речі, я вирушив до західного світу.
Автобусом Полтава – Шецин я через 6 годин дістався Україно-Польського кордону.
– Шановні пасажири, – звернувся до нас приємний та чемний на вигляд водій, – підготуйте свої закордонні паспорти для контролю.
До салону автобуса зайшов представник митниці й зібрав усі паспорти. В салоні була тиша, відчувалася напруга.
– Федько Роман, з речами на вихід, – раптово пролунав голос митника.
Я вийшов з автобуса і побачив, що на мене чекають троє людей, один з них був одягнений в такий рідний мені український піксель.
– Прошу дістати свої речі, – звернувся до мене митник у чорному одязі.
Узявши свій військовий баул, я почув фразу:”О, наш!.. ”
– Романе Володимировичу, будь ласка, відкрийте свою сумку. У вас немає забороненої зброї, пневматичної тощо?
– Ні, хлопці, забороненої немає, – відповів я. Митники посміхнулися.
– Це у вас одяг?
– Так, одяг, і лише одяг.
– Пане Романе, ви коли були на Донбасі в останнє? І чи не збираєтеся назад? – знову запитав мене митник.
– В останнє десь рік тому. Чи збираюся знову туди? Відверто – не знаю, – відповів я.
– ДУК Правого Сектора? – знову запитав мене митник. – Вашого брата я відразу впізнав. Молодці хлопці, ви за кордоном відпочиньте і назад повертайтеся.
– Добре, – відповів я
– Слава Україні! – раптово вигукнув митник.
– Героям Слава! – відповів я.
Поклавши речі до автобуса, ми під’їхали до польської митниці…
І ось митниця Речі Посполитої. До автобуса за паспортами зайшов польський митник доволі молодого віку. Підійшовши до мене й глянувши на мою куртку в українському військовому пікселі, він запитав: “То пан є жолнєр?”. Так, відповів я, і далі англійською промовив, що я учасник російсько-української війни.
– Моя чешч сі, – відповів митник і мимоволі витягнувся переді мною.
На польській митниці всіх пасажирів пропустили через металевий детектор і перевірили багаж, окрім мене. Польські митники з повагою відвели мене у бік і запропонували кави й “почекач”, коли перевірять решту пасажирів.
А далі була Польща. Нічна, рівна, як скло, дорога, чудова розмітка, надзвичайно чисті, до неможливості, узбіччя й жодної смітинки. У мене було враження, що ми відразу потрапили до Німеччини, якось оминувши Польщу. Та ні. За останні 15 років, коли я в останнє був у Європі, Польща здійснила феноменальний стрибок у всіх відношеннях і сферах життя. Автобани, які є візитівкою Німеччини, тепер з’явилися й у Польщі…
Пригадалися слова моєї 90-річної бабусі: “Якщо господарювати і не лежати, то буде порядок”. Так, наші західні сусіди не просто господарюють, вони перетворили свою державу на зразок для всіх нас, українців, як потрібно жити, господарювати, а головне – як ставитися один до одного.
Діставшись безпосередньо до місця проживання – міста Медзихуда (на заході Польщі, майже на кордоні з Німеччиною), я на власні очі побачив, що таке вихованість, чемність по-європейськи. Ошатні, затишні вулички, типова західноєвропейська архітектура, пам’ятники, собори і чистота. Скрізь. Дорогою до центру Медзихуда працівники дорожньої служби мили дорожні знаки! І навкруги чутно, у магазині, на вулиці: “Прошу, пане, прошу, пані…”.
Паралельний світ, казкова реальність, особливо для мене, людини, яка бачила війну на власні очі. В голові єдина думка: таке неможливе… Неможливе у нас, в Україні… Навіть Львів чи, приміром, Дрогобич, які славляться своєю чемністю та вихованістю, далеко не дотягують до побаченого мною.
Й останній цвях у домовину мого песимізму було забито у місцевому банку.
Працівниця банку, з якою у мене було призначено зустріч, зустрічала мене стоячи!
– Прошу, пане, – звернулася вона до мене, – що ви хотіли, чи зможу вам допомогти?
Враховуючи моє незнання польської, я цілком природно запитав: “Do you speak English?”. Й отримавши схвальну відповідь, ми продовжили спілкуватися англійською.
Коли закрили всі формальні робочі питання, мене запитали: “Це у вас, в Україні, війна, так?”
– Так, – відповів я, – триває вже третій рік…
– Дуже погано, це стільки горя, смертей… Ви не хочете забрати свою сім’ю сюди, до Польщі?
– Я над цим не думав, але в житті все можливо. Я втомився від усього, що робиться у нас, в Україні. Час, який я провів на війні, захищаючи свою землю від російських військ, мене у цьому переконав. Неможливо перемогти у війні, якщо влада держави заодно з агресором…
– Ви були на війні? – Її обличчя відразу змінилося, стало наляканим і блідим. – У вас діти є?
– Так, є, – відповів я і показав на телефоні фото сина, якого тримаю в однострої ДУК ПС.
– Скільки років вашій дитині, ви знову підете на війну?
– Рік і два місяці. На війну… Не знаю…
– Бережіть себе, пане, нам усім за честь, що така людина, як ви, стали клієнтом нашого банку, що ви мешкаєте у нашому містечку. Дякую вам!
Такі слова невідомої мені людини, іноземки, яка вперше в житті мене бачить, шокували.
Я вийшов із банку на затишну вуличку і згадав вислів: “Держава розпочинається з тебе. Ти і є держава…”
Так, дійсно, всі ці чемні, виховані мешканці маленьких провінційних польських містечок, таких як Медзихуд, своєю щоденною працею, любов’ю до свого міста, країни і створюють ту державу, в якій затишно всім без винятку, незалежно від походження та національності. Вони справжні європейці, вони справжні Люди!
Роман ФЕДЬКО, спеціально для “Українського репортера” (Польща)
Фото Олесі КРЕЧЕТОВОЇ
