«Реформатори» працюють на олігархів
Олександр ТЕРТИЧНИЙ
Практично всі наші «реформатори» демонструють переконаність: ухвалимо ось цей закон – і буде нам щастя. Хто, як і чому буде цей закон пізніше «рихтувати» до непридатності (досить змінити пару фраз), виконувати (або саботувати), авторів не цікавить: «Закон має працювати».
Вони відмовляються (тепер зрозуміло, чому) бачити, що закони та інституції у нас перетворені на ширму, яка лише імітує ринкову економіку та ліберальну демократію. Країною давно правлять гроші й чиновники, які переважно отримують посади завдяки грошам і заради грошей.
Самий свіжий приклад: чи випадково е-декларування зроблено таким чином, що чиновників-мільйонерів неможливо притягти до відповідальності? Зате хтось отримає неабиякий зиск, коли почне застосовувати вибіркові перевірки – на чий розсуд, зрозуміло.
“ДЕКЛАРАЦІЯ ЯК ІМІТАЦІЯ …” – читайте тут
«Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це виявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, – як елемент державної машини».
Це думка компетентної людини, кваліфікованого соціолога Андрія Єрмолаєва – попереднього очільника Національного інституту стратегічних досліджень. Тут нагадаємо, що ВРУ – це також державний найважливіший (законодавчий!) інститут, який також у процесі кожного скликання приватизується, допускаючи хіба пару десятків дійсно незалежних (на момент обрання) депутатів.
Що буває потім, також давно відомо: незалежних поступово купують, а тих, хто не продається, витискують на маргінес.Але наші «реформатори» вперто ховають голову в пісок.
Ось влітку 2016 року прихильники важливого законопроекту 3781 «Про процедуру прийняття нової Конституції України» дуже розсердилися на просте запитання: хто організує висування кандидатів до Конституційних зборів, хто надасть доступ кандидатам до приватних мас-медіа, хто створить комісії і як порахує голоси? Відповіли: у законопроекті написано (?). Написано! Крапка. «Виконання закону – не клопіт законодавця! Це проблема виконавчої влади».
Відповідаємо ще раз: це справедливо лише в країнах сталих демократій, бо там здавна працює непродажна судова влада, переважно некорумпована виконавча влада, досить розвинуте громадянське суспільство разом із плюралістичними мас-медіа і профспілками, університетами і густою мережею дійсно громадських організацій…
Драматична помилка (чи свідома імітація) новітніх конституціоналістів полягає у тому, що воза (нову Конституцію) вони ставлять попереду коня: політичного суб’єкта, який здатен забезпечити як створення, так і реалізацію нового суспільного договору… Без створення такої потуги про Конституційні збори просто передчасно говорити. А лобісти вже й законопроект вносять.
Закінчиться ця ініціатива, очевидно, нічим, або й гірше, як бувало не раз: дискредитацією чудової ідеї. Навіщо ви печете ці закони, якщо вони будуть виконуватися лише вибірково, на розсуд чиновників і олігархів (ті ж е-декларації, наприклад), якщо склад величезної більшості з 300 гіпотетичних учасників Конституційних зборів будуть визначати ті самі фінансово-політичні актори, які багато років визначають чинний склад депутатів рад на всіх рівнях?
Чудову ілюстрацію неспроможності (чи прихованої корисливості?) наші «реформатори» з ВРУ надали після того, як виявилося (!), що створений ними закон не містить правових наслідків для чиновників.
Як же вони реагують на таке неподобство? Традиційно: «А що вам заважає почати всеукраїнський флеш-моб: поясни або йди геть?» – звернувся один з авторів дефектного закону до пересічних українців. У перекладі на зрозуміле всім: «Ми тут облажалися, так ви вставайте на протест, а ми його знову очолимо, як на Майдані». І знову отримаєте додаткові гранти та державні посади – для чого? Для подальшої імітації?
Навіщо їм прагнути зміни чинної системи, якщо так чудово платять за безперервну безрезультатну боротьбу? Подивіться на декларації цих «антикорупціонерів». Дуже добре платять не за реальні зміни, а за імітацію, яка фактично обманює, відволікає суспільство від справжніх причин злиденності й аморальності: панування олігархату.
Ситуація виявилася настільки огидною, що один із популярних філософів навіть заступився за «борцунів»: не треба, мовляв, їх цькувати, бо у нас всі не без гріха. Якщо таких «забанимо», зовсім ніяких не залишиться. Я цього філософа щиро поважаю, але тут його логіка не витримала іспиту: не варто плутати божий дар з яєчнею і перекладати провину з хворої голови на здорову.
Тепер замкнемо ланцюжок проблеми: депутати рад всіх рівнів обираються за партійними списками або «за підтримки» партій в округах. Тож вони, партії та їхні активісти, дочірні громадські організації, і мали би турбуватися, щоб передвиборчі обіцянки виконувалися, а закони працювали. Проте жодна партія у нас ще не ставала (і не може стати за чинної системи) парламентською без фінансової підтримки олігархів. Борги ж за підтримку треба віддавати: і систему дозволено лише «вдосконалювати». Конкуренція між партіями дозволена лише всередині системи, що ілюструє боротьбу нанайських хлопчаків.
Висновок випливає цілком очевидний:
на оновлення країни партії (принаймні парламентські) не підуть. Навіть ідеальна партія сама не має шансів отримати сталу підтримку більшості виборців. Простий метод виключення залишає єдиний перспективний формат: поза-партійний загальнодемократичний дійсно відкритий і прозорий рух/об’єднання.
Лише такий організаційний інструмент народить справжні, некорумповані партії, дозволить мирним шляхом отримати більшість у ВРУ та забезпечити формування, контроль і допомогу виконавчим органам, що будуть сформовані ВР та місцевими радами. А незабаром створить той рух/об’єднання суто український відповідальний клас.
“ХТО ЗАВЕРШИТЬ РЕВОЛЮЦІЮ ГІДНОСТІ?” – читайте тут
