Незабутня фотосесія в сауні для газети
Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуку, чи інтернет-блозі.
Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…
Нарешті привели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застелений стіл, а на ньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати, ще гарячий хліб із сусіднього підприємства.
-Хлопці! – каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той Київ… Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…
З рукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І далі пішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується. Керівник каже:
-А оце нещодавно ввели в дію нову лазню…
-І вона працює нині? – швидко знайшовся із запитанням наш фотомайстер.
-Працює, – відповідає директор. –Тільки попаритися вам нині не вдасться, у нашій сауні, так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат, йдуть у сауну. Там душ, є басейн…
Петро вскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головного інженера:
-Покажете, куди пройти?
Коли за ними зачиняються двері, директор мовить:
-І що він у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на заході України? Це ж не десь у безсоромному Криму чи в богохульній, безбожній Одесі…
-Ой не поспішайте, – відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, він будь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто-таки дар до цього Він як задумає певну композицію відзняти, не відступиться від цього…
-Не вірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, – зациклився на своєму директор підприємства. – Б’юся з вами об заклад – п’ять пляшок коньяку, що він повернеться ні з чим…
Що мені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось там розбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, який проводив до сауни фотокора.
-Ну, як там? Як? Буде знімок?
Інженер стенає плечима.
-Переконувати він уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він так мило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки… мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…
-Не вірю, – роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся… Безсоромні.
Одне слово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зі знімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованим органом республіки, постали питання: як «вламати» на публікацію «саунної крамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко був ще тим партійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківці його призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статут КПРС, як казали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що досить швидко доріс до керівника головного видання УРСР.
– Знаєш, – казав він мені колись, – я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконувати лінію партії в газеті. І я це вмію робити…
Але надворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собі дозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…
-Ви хочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – запитував мене і Приходька роздратований редактор, нервово вимірюючи кроками кабінет узад-уперед…
-Так це ж дуже людяно буде виглядати, – переконував його Приходько. – Сан Санич красивий текст туди написав. Почитайте… Підприємство краще в області. А тут якраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні, число наших читачів у Дубні точно виросте…
Зоненко спересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днів два-три.
-Ви мені лише правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістдесят…
Ми попадали зі сміху під стіл…
-Майте на увазі, – заявив Андрій Тимофійович, – якщо Кравчук мене «розплете» за цю публікацію, я вас обох також звільню з роботи…
PS. Я публікую цю історію з фотознімком і для тих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні паняночки, отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітям й онукам…
А ще було б цікаво знати, що сталося в житті з цими людьми за минулі десятиліття…
Олександр Горобець, журналіст, письменник
