Мовні покручі з російського «зомбоящика», або Де знайти Харків і Запоріжжя

«Схід», «південний схід», «Юго-Восток», «події на Сході», «люди зі Сходу» і навіть «хроніки Сходу»… І все це – не лише про Донбас. Варто прийти на телевізійне ток-шоу комусь із політиків чи експертів – мешканців нижнього Подніпров’я, Слобожанщини чи Одеси, як людина з порогу заявляє:

Сам я – зі сходу…

Популярна телеведуча розповідає:

– Родом я із Запоріжжя. У нас, на сході…

– Я с востока, – заявляє відома політик й уточнює: – Из Запорожья.

Але ж – міль пардон! Хіба Запоріжжя розташоване на сході країни? Пам’ятаю, ще у радянські часи путівник по місту (автор – запорізький журналіст Микола Клименко) починався фразою: «Запорожье – город южный». І в цьому немає жодних сумнівів! Варто поглянути на карту, як розумієш – місто розташоване на півдні країни.

Одного разу в програмі Шустера попросив слово експерт, освічена, патріотично налаштована людина:

– Я приїхав із південного сходу, з Харкова.

У цей же час на 112-у каналі виступає політик:

– Сам я – зі сходу, з Одеси.

На іншому ток-шоу чолов’яга з «голубою» краваткою переконує, що його рідний Кривий Ріг шукати треба теж десь на «юго-востокє»…

Дивовижна географія! Якимось дивним чином, невідому чому й незрозуміло як, але майже всі наші великі промислові міста раптом переїхали на «юго-восток», і цей неприродний факт чомусь не бентежить ані політиків, ані експертів, ані телеглядачів з вищою освітою. Усі свято вірять, що Харків, Дніпро, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв і Одеса розташовані саме там – на «південному сході».

Але ж це чистої води дурниця!

Погляньмо на все очима якого-небудь учня 5-го класу середньої школи. Почувши, якими глибокими географічними пізнаннями козиряють дорослі дяді й тьоті, він і собі кине оком на карту і… щиро здивується! Бо ж на південному сході країни побачить зовсім не Харків, а…. Бердянськ і Маріуполь. А коли знайде столицю Слобожанщини, відразу скаже, що це місто з півднем країни ніяк не в’яжеться. Харків треба шукати на… північному сході.

Ще більше школярик здивується, коли побачить на карті Одесу, бо ж місто розташоване аж ніяк не на південному сході, а на південному… заході!

Що ж до пропозиції «голубої краватки» пошукати міста Дніпро й Кривий Ріг на «південному сході»… «О-о! І мій татко стільки не вип’є!».

Але й це ще не все. На відміну від дорослих, наш п’ятикласник знає, що регіону «Південнний Схід» у нашій країні ніколи не існувало й не існує. І, за великим рахунком, це зовсім не частина країни, а… напрямок. Власне, морський румб, за яким визначають хід судна відносно півночі, й «морські вовки» цей напрямок руху називають «зюйд-ост».

Отож, якщо з Києва їхати в Одесу й уявити, що твій «Запорожець» – благородний фрегат із пурпуровими вітрилами на високих щоглах, то тримати треба курс «зюйд-зюйд-вест»! Але в нашому випадку кажи хоч «зюйд-ост», хоч «зюйд-вест», однак ні розумний дядько-експерт, ані чарівна тітонька-телеведуча, навіть якби дуже захотіли, все ж ніяк не змогли б народитися та жити на «зюйд-ості» чи десь на «зюйд-зюйд-весті».

Звідки ж у нас ця така раптова й така масова пристрасть до цього дивного «орієнталізму»? Звідки це наше безупинне «східкання»?.. Ніхто над цим питанням чомусь і досі не задумався.

Тим часом причини – досить серйозні, і про них варто говорити й на них треба звертати увагу.

Відомо, що преса й телебачення можуть не тільки інформувати про факти й події, а ще й формувати «нову, паралельну реальність», яка не має нічого спільного з дійсним станом речей та фактами.

У цьому плані особливо потужно діє телевізійна пропаганда, творці якої досить часто не тільки перекручують всі можливі факти, а й нав’язують глядачам нові уявлення про світ, нові терміни та, як у нашому випадку, навіть нові географічні «координати».

Згадаймо хоча б термін «Западная Украина». Під ним всі ми розуміємо Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську області. Але А подивімося на карту країни – так, як вона лежить у координатах географічних меридіанів і паралелів. Ми відразу ж помітимо, що західні регіони нашої країни – це… Закарпатська й Волинська області та кілька північних районів Львівської. Географ же скаже вам, що Західна Україна – це ще й Чернівецька, Житомирська, Вінницька, Хмельницька області та західні райони Одеської, розташовані в межиріччі Дунаю та Дністра. Історик додасть, що Західною Україною в період між світовими війнами називали землі, які входили до складу Речі Посполитої, Румунії та Чехословаччини…

Отже, називати «Западной Украиной» лише три галицькі області невірно – ані з географічної, ані з політичної точки зору. На їх означення варто вживати або історицизм – Галичина, або суто географічні терміни: Східна Галичина і Прикарпаття… То чому ж Прикарпаття ми так уперто називаємо «Западной Украиной»?

Відповідь зрозуміла. Ця назва прийшла з військових штабів Радянської Армії. Окрім того, так цей регіон у радянські часи зазвичай називали на телеканалах всесоюзного телебачення.

Той же вплив ТБ, тільки зараз – російського, ми бачимо й нині.

Згадаймо, що ні в радянські часи, ні в 90-і роки терміна «Юго-Запад» у нас ніхто й не чув. У всіх «Прогнозах погоди», які вела неперевершена Ольга Бурда, й у тих, які з гумором озвучував Микола Луценко, ніхто терміна «південний схід» не вживав. Зазвичай говорили про погоду в тій чи іншій області. Інколи вживають назви історичних регіонів (Волинь, Слобожанщина, Наддніпров’я). А коли в ефірі й лунало «на сході нашої країни», «у південних регіонах», «на заході країни», то назви сторін світу ніколи не ставали географічними термінами, які треба писати з великої літери.

Юго-Восток» вигулькнув, як той Пилип з конопель, тільки в «нульові» роки й уперше голосно заявив про себе в кінці 2004-го, коли в Сіверськодонецьку було заявлено про утворення, власне кажучи, політичної партії, яку наші журналісти влучно охрестили ПіСУРом. Цей політичний «унітаз» швидко накрився мокрим рядном, але саме з тих часів і пішов гуляти шпальтами російських газет-журналів і по всіх «голубих екранах» цей горезвісний «Юго-Восток»…

І це, на жаль, не єдиний мовний покруч, який наші політики, експерти й журналісти підслухали на російському ТБ й так «успішно» запозичили.

Скажімо, голів обласних держадміністрацій у нас чомусь уперто називають… губернаторами. Це взагалі – жах! Бо ж «губернатор» – це не тільки керівник регіону в колишній Російській імперії та в сучасній Росії, згідно зі словником іншомовних слів, це ще й «найвищий урядовець в колоніях, що його призначає уряд метрополії». І розмови про переносне значення слова тут не рятують.

Питомо український термін тут – голова. Старовинне, красиве слово. Можна сказати – глава області. Ще – керівник, перший… Врешті решт, можна жартома назвати батьком. Все коротко й зрозуміло. Але всі дружно вживають термін, безумно скалькований із випусків новин російського ТБ.

Або таке. На російському ТБ усталився вираз «розвал Союзу», й наші акули пера слухняно повторюють: «Розвал…». Й ніхто не звертає уваги на логіку російського ТБ. Вона проста: розвал – це щось несподіване, неприродне, а відтак – незаконне… І раз незаконне, значить, треба судити тих, хто щось там підписував у Біловезькій Пущі. А головне – керівники РФ просто зобов’язані відновити кордони РФ у межах 1991 року. І заразом – статус Росії в країнах колишнього Варшавського блоку… І ось уже російські танки ми бачимо в Грузії, Криму і на Донбасі. Ось вам і слова-терміни!

Невже так важко назвати події грудня 1991 року просто – денонсація Союзного договору від 30 грудня 1922 року? Все юридично чітко: денонсація.

Чи взяти вираз «російськомовні». Одна громадська активістка ледве не плакала, доводячи, що в цьому виразі немає жодного підводного каменя. Але ж – є! Під цим терміном російські пропагандисти мають на увазі не просто мешканців міст Молдови, Білорусі, Казахстану й інших міст республік Середньої Азії, які говорять російською, вони переконують, що ці «російськомовні» – теж росіяни (тільки другого сорту). Те ж стосується і нашої країни. Тут, на переконання російських журналістів, проживають два народи: «бєндєровци», що говрять «по-хохлацкі», і чистосердечні «русскіє», які говорять виключно російською та знать не знають «хохлацкую»…

А наші політики, повторюючи, наче папуги, це слово «російськомовні», де-факто погоджуються з кремлівською тезою про «два народи».

І прикладів подібних запозичень багато. Взагалі складається враження, що деякі наші політики й політологи таємно від своїх дружин і дітей довгими темними ночами уважно переглядають всі ток-шоу на російських каналах, старанно все конспектують, а потім видають підслухані там дурниці й нісенітниці за власні ноу-хау й «інтелектуальні» прориви.

Завершуючи цю розмову, ще раз підкреслимо: в нашій країні ніколи не було й зараз не існує регіону під назвою «Південний Схід». Області, які четвертий рік називають «Сходом», насправді – Слобожанщина й Приазов’я. Міста Херсон, Запоріжжя, Дніпро – це Подніпров’я, або – історичне Запоріжжя.

Коли всі ці терени вчергове проголошує «Юго-Востоком», скажімо, депутат Мураєв, то це хоч зрозуміло. «Дан пріказ єму…», як співалося в одній із комсомольських пісень. Але навіщо ми все це повторюємо?!

Ярослав ФАЛЬКО
Малюнок Олега СМАЛЯ

Like