Чому українці пруть засмагати на пляжі до окупантів?
Літо, відпустки… І кілометрові черги українців до окупованого Криму державою, яка вбиває наших захисників… Невже всім їм так життєво необхідні кримське повітря та кримське море? Невже в тій же Одесі інше море? Що є у тому Криму таке, чого немає у нас тут?
У черзі за продуктами на місцевому малинському базарі краєм вуха почула розмову двох доволі молодих малинчан, які, крім обговорення житейських проблем, зачепили й тему Криму.
А саме, молода жіночка з щирою посмішкою на обличчі весело розповідала молодикові, що до неї в гості приїхала її давня подруга із Севастополя. На слова молодика, а як там їй живеться, вона відповіла, що вони у своєму спілкуванні теми політики не торкаються.
На перший погляд, здавалося б, цілком нормальна розмова двох пересічних малинчан, однак… Тут втрутилася я, і першим моїм запитанням було: а чому тему політики ви не підіймаєте?
Невже ваша подруга жодного разу не обмовилася про нинішні кримські реалії? Вважаю, продовжила я, якщо теми політики ви не торкаєтеся, це свідчить про те, що у вас різні погляди на кримські події, так? Ну да, відповіла малинчанка, й поспішила відійти подалі від мене…
Те, що жителька Криму має погляди проросійські, я не здивувалася, на жаль, це певна вже норма сьогодення. Мене здивувало інше: чому ті ж малинчани намагаються уникати розмов на ці важкі теми? Під час моїх запитань я зловила невдоволені погляди двох літніх жіночок, у яких на обличчі яскраво було відображено роздратування… Вони буквально спопеляли мене своїми поглядами.
Звісно, для мене то не було новиною, оскільки вже неодноразово мала можливість спілкуватися із “земляками”, які мають, м’яко кажучи, досить антиукраїнські погляди. Згадуючи їхні гнівні докори, а саме, що мій чоловік вбивав “народ Донбасу”, я неодноразово переконувалася: вступати в дискусії з людьми, які хочуть тебе вбити лише за те, що хтось із твоїх рідних пішов захищати рідну землю, немає ніякого сенсу.
Вони, оті опоненти, а по суті вороги, сліпі й глухі, отруєні ворожою пропагандою, просто не чують мене… І ось літо, відпустки… Яку ж картину бачу я? Це кілометрові черги українців до окупованого Криму державою, яка вбиває наших захисників… Невже всім їм так життєво необхідні кримське повітря та кримське море? Невже в тій же Одесі інше море? Що є у тому Криму таке, чого немає у нас тут? На ці запитання мені важко дати відповідь, оскільки навіть у страшному сні я не можу уявити, що поїду відпочивати на окуповану територію.
Та чи можливо визволити українські землі, коли дехто при владі у нас – із сумнівною репутацією, для яких головні не державні інтереси, а бізнесові? Звісно, що ні. Це неможливо ні теоретично, ні практично. Однак чи маємо ми право ображатися на великих чиновників та депутатів, коли значна частина пересічних громадян носять в собі, у кращому випадку, бацилу байдужості до долі власної держави?
Весь депутатський корпус, і не лише Верховної Ради, але й на місцях, виконавча, судова влада, правоохоронні структури – це все є простим зрізом нашого суспільства з усіма мінусами, хворобами й бажаннями до легкої наживи… Тож і серед наших земляків, малинчан, є особи, цілі сім’ї і навіть (увага!) працівники СБУ, районні державні службовці, що поїхали відпочивати до окупованого Росією Криму… Про який патріотизм може йти мова, про яку самопожертву, коли ваш сусід спокійно собі поїхав у гості до злодія та вбивці? Про яке сумлінне виконання службових обов’язків районними керманичами може йти?
Але чому я дивуюся? Пригадалася мені минулорічна дискусія із представниками так званої наукової історичної еліти району, яка з піною у роті намагалася довести мені недоречність перейменовувань вулиць у районі, а особливо вулицю імені Кантемирівців, бо вони, мовляв, визволяли район від фашистів…
На мої слова, що ваші кантемирівці на Донбасі стріляли у мого чоловіка – добровольця добробату, почула недолугу відповідь: звичайні танкісти не винні, винен Путін…
Ну чого тут ще додати, тоді у смертях своїх дідів та батьків звинувачуйте безпосередньо Гітлера, а не німецьких вояків… На мої слова: скажіть все це матерям, дружинам та дітям наших загиблих героїв, захисників ДАПу – отримала звинувачення, що я провокатор і хочу зіткнути лобами малинчан… От саме така “інтелігенція” та різного роду дезорієнтоване бидло й поперлися до Криму… І це коли триває четвертий рік війни…
Їм просто начхати на всіх нас, на Україну. Вони й досі вважають братом того, хто завдав удару ножем у спину… Вони й досі російсько-українську війну називають “гражданской”, при цьому уникаючи відповіді на просте запитання: а звідки ж набрали танків й артилерії трактористи та шахтарі Донбасу для протидії регулярним збройним силам держави, навіть такої слабкої, як Україна? Й головне, чому ж тоді з території РФ улітку 2014 року велися обстріли української території? Невже то все міфічні відпускники?
На ці питання відповіді я так і не отримала й, напевно, не отримаю. Але головне інше: я і досі не можу зрозуміти, як можна не любити ту землю, де ти народився, ріс, одружився, виростив дітей, дочекався онуків? Як можна бажати смерті своїм співвітчизникам, малинчанам? Звідки беруться ці жалюгідні потвори, яким існування України стоїть поперек їхнього горла?
Бракує слів ще щось додати, однак маю зазначити, що у нас є можливість вплинути на цю патову ситуацію, й першим кроком з боку адекватних малинчан має стати повне суспільне ігнорування тих, хто на цирлах побіг до окупанта. Якщо держава не здатна навести лад у себе, тоді ми, громадянське суспільство, маємо зрушити той мертвий вантаж з місця. Все в наших руках. Настав час діяти!
Слава Україні!
Вікторія ЯРЕМЕНКО-ФЕДЬКО
