Знову з Кучмою!
Ніби пороблено верховним чиновникам, що на Банковій, де головний офіс нашої країни. Ну, не можуть вони без Леоніда Кучми. Начебто малі діти, або якісь немічні люди. Чи інших немає — дипломатів, які горою за Україну? Але бачте, знову підсадили Кучму на коня, що зветься Тристоронньою контактною групою з мирного врегулювання ситуації на Донбасі.
Та вже ж був він у тому сідлі, возсідав довго-предовго. Ось такий спостерігаємо політичний крутіж. І що отуманило зір нашим верховодам? Хтозна. Чому саме виміркували Даниловича?
Влучно зауважив журналіст газети “День” Іван Капсамун:
“Хоч і було таке гасло “Україна без Кучми”, але всі “Президенти з Кучмою”. Схоже, цей “вірус” передається у спадок…»
А що то за спадок?
Час од часу в суспільстві (та й в політикумі) зринають дискусії про те, чому наша армія не змогла дати ефективну відсіч російським агресорам у 2015 році. “Армію було розграбовано і розтягнуто”, – чули ми з високих трибун. Але народ і так добре знає, якої страшної шкоди завдали обороноздатності держави Янукович та його міністри і “смотрящі”.
Але чомусь не говорять про колишнього президента Леоніда Кучму. Невже нікому не муляє такий факт: кілька років тому Генпрокуратура розпочала перевірку дій Міністерства оборони протягом 1992-2012 років, які могли призвести до занепаду української армії. Головний військовий прокурор Анатолій Матіос проінформував тоді суспільство, що “проводиться вивчення наказів, підписаних у військовому відомстві в 1992-2012 роках, і розглядається питання про призначення судової комплексної комісійної криміналістичної експертизи тактичної і стратегічної обґрунтованості прийняття рішень щодо реформування Збройних Сил України, матеріальних наслідків таких рішень і сум завданого збитку”.
Невже реформування війська могло відбуватися без згоди та вказівок президента, Верховного головнокомандувача? Звичайно, ні.
Давайте торкнемося лише одного фрагменту такого реформування — виступу Президента України Леоніда Кучми на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України 5 листопада 2002 року.
“…Усі ми розуміємо, що сьогодні армія переживає кризу, – говорив Леонід Кучма. – Подолати її можна лише шляхом доведення до мінімальної необхідності чисельності військ та раціонального використання бюджетних коштів” (цитую “Урядовий кур’єр”, №207, 7 листопада 2002 року).
Ось куде гнув Кучма — йому потрібна була “мінімальна необхідність чисельності військ”! Ніби якась полуда йому на очі впала — з мінімумом війська битися зі скаженим ворогом.
Отож було узято курс на скорочення армії. Зате на генеральські погони все сипалися і сипалися чергові зірки. Багатозіркових з кожним роком ставало все більше! А що вже генералів армії наплодили! Матінко рідна! Скоро можна буде сформувати повноцінну армійську бригаду з одних лише генерал-полковників і генералів армії!
А що ж військо? Доскорочувалися (“шляхом доведення до мінімальної необхідності чисельності”) до того, що за кучмівських часів навіть Президентський полк (особлива військова частина, яка дислокується в Києві) відчувала кадровий голод. Був період, коли у цій військовій частині на посади командирів взводів значилося 17 вакансій, а плинність кадрів у Президентському полку була величезною.
Ще цитата з виступу Кучми: “На озброєнні та зберіганні в нас утримується близько трьох тисяч одиниць артилерійських систем, понад три тисячі танків та стільки ж машин бойової піхоти. У такій кількості Україні вони не потрібні”.
Ось так – “не потрібні”. Це навіть не бронебійний снаряд! Ядерний! А ми дивуємося, чому в 2015 році нічим було захищати країну від російської навали. “Не потрібні!” Таким було слово першої людини з офісу на Банковій.
Це ж Кучма заявив: “Хтось може повірити, що Росія почне воювати з Україною? Ніколи!” (в розпорядженні редакції “Українського репортера” є відеоінтерв’ю Кучми на цю тему.)
Тому й звертаюся до головного військового прокурора Анатолія Матіоса: почуйте оцю “легендарну” кучмівську фразу, пане Матіос! А може, вам не дано почути? Бо ви разом зі своїм начальником — генпрокурором Юрієм Луценком — досі не можете, зібравши прокурорську колегію, позбавити лютого ворога України Віктора Пшонку нагрудного знака – «Почесний працівник прокуратури України».
Радив би пригадати й такий факт. Як відомо, Кучма став Президентом україни 20 липня 1994 року. А вже наступного дня (!) в реформаторському пориві він ліквідував Управління спеціальних операцій Головного управління розвідки. Кому заважали ці професіонали? Чому військова прокуратура не досліджує, чи вплинула ця “реформа” на обороноздатність країни, чи не було підірвано безпеку держави?
А забули фразу Кучми про те, що Чорноморський флот РФ у Криму не несе загрози Україні, і з його існуванням потрібно змиритися (це було сказано у 2010 році)?
Отакий у нас Данилович незамінний. Це ж при ньому Збройні Сили увійшли у фазу дикої комерції. Це був курс, проголошений Верховним головнокомандувачем. Читаємо, що сказав Кучма у своєму виступі:
“Досі в армії утримуються сотні невійськових структур: радгоспи, лісництва, військторги, вйськові містечка. Чи доцільно і далі йти цим шляхом? Переконаний, що ні. Усе, що Збройні сили можуть передати в комунальну власність, треба передати. І чим швидше це буде зроблено, тим краще… Так само треба подумати, як збувати надлишкове військове майно. Адже це теж гроші, яких так бракує державі…”
Тим часом військові аналітики вже тоді били на сполох, говорячи про поспішність і безсистемність під час роззброєння, скорочення армії… Що видатки з дербюджету на фінансування національної оборони постійно зменшувалися і здійснювалися за залишковим принципом. Але хто ж їх чув?
Хоч ще у 1991 році тодішній Президент України Леонід Кравчук видав перший указ «Про майно Збройних сил…» Зберегли майно, а потім – розвал. Тишком-нишком стали активно продавати… І не те що зайве, а те, що потрібно. Скажімо, Київське вище загальновійськове командне училище передислокували в Перевальне, але дорогою “розгубили” майно…
А завітаймо Завітаймо до Узина, що в 40 кілометрах од Києва. Колись тут було могутнє військове летовище (а це – 930 гектарів!), на якому базувалися важкі бомбардувальники далекої дії, ракетоносці. Нині воно бовваніє жахливою пусткою. У будівлях – вибиті вікна, прогнилі й проломлені дахи. Інженерних кабельних мереж давно немає (дроти витягнуто й продано). Викопали всі ємкості. Розібрали навіть ділянку залізничної гілки. Ніби якась дика орда пролетіла. А чотирикілометрова злітна смуга – гордість узинського комплексу! – нагадує… фронтову. По ній навіть на велосипеді небезпечно їздити. Ніби біда навкулачки товчеться тут. А з чиєї вини? Куди дивився незамінимий Кучма?
Словом, багато український авіаполків ніби пропустили крізь жахливу металорубку. Та хіба тільки авіацію?!
Певно, немає гарнізону, до якого б не дотягнулися чиїсь загребущі руки. Брали техніку, обладнання, землю, майно хватопеком, без остраху, лише дещо замаскувавши оборудку сумнівними розпорядженнями та рішеннями з гербовими печатками.
А ще ж без ліку прикладів, коли так званим реформуванням знищували систему військового управління. Відтак перетворювали армійські бази різного ґатунку (від ракетних до авіаційних) на сиротливі пустки, на бізнесові центри й маркети під крилом олігархів. Це ж вони пустили в небуття військові училища, приміщення військкоматів, будинки офіцерів…
І саме за кучмівської каденції у нашій державі «виколихалися» цілі полки (дивізії!) начальників різного калібру, які навчилися ошукувати й махлювати. Олігархат виплодився!
Але ми знову з Кучмою. Все-таки дивовижна країна.
Можливо, вам буде цікавим спогад про Кучму відомого письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Степана Колесника:
“Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.
– Ніби якась карма.
– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову…”
Інтерв’ю із Степаном Колесником:
Леонід ФРОСЕВИЧ
