Місто Прип’ять впало, як солдат на полі бою (+фото)
Сьогодні у цьому місті Київської області – нуль населення. Бо воно – мертве. У Прип’яті немов увімкнено вічний телефонний автовідповідач, який безкінечно прокручує один і той же запис: «Вас вітає померле від радіації місто».
Коли журналісти приїжджають у Чорнобильську зону, то зазвичай відкривають репортерські блокноти і розчохлюють фототехніку вже на в’їзді – на відомому КПП «Дитятки», де скрупульозно починають фіксувати навіть найдрібніші деталі й подробиці.
Саме тут немов відчуваєш перші удари «пульсу» обпаленої радіацією землі, переварюєш у пам’яті почуте: мізерні новини про випадково «заблукалих» на лісових стежинах співвітчизників, банальні відомості про дозиметричний контроль і навіть ненав’язливі чутки про те, що з’явилися «червоні вовки» (помісь собаки і вовка), різні оповідки про величезних сомів у річках і дивовижних кабанів.
Ми пам’ятаємо це страшне лихо. 26 квітня 1986 року, о 1:25 ночі, вибухнув 4-й енергоблок ЧАЕС. Мирна енергія перетворилася на енергію зла і страшного руйнування. Це особливо видно на прикладі Прип’яті – колись славного атомограда з населенням 49 400 чоловік, який, як сурмили радянські газети, «впевнено крокує в майбутнє».
І куди ж привела ця, здавалося б, щаслива хода? До прірви, забуття. 49 400 колишніх городян «розсипалися» по всіх куточках країни.
Померле місто вітає гостей… кущами шипшини, що буйно розрослася на міських площах і вулицях, берізками, які прорвали асфальтне покриття, а ще – проникливими малюнками-графіті на стінах будинків, виконаних туристами, і подекуди збереженою атрибутикою радянських часів.
– Я в деталях бачу, як помирає місто, – сказав мені одного разу в Прип’яті ліквідатор аварії на ЧАЕС, полковник міліції у відставці, журналіст Олександр Наумов (нині, на жаль, покійний). – Помирає, як солдат. Руйнується. Воно вже себе не може захистити. Безсиле, приречене.
Місто помирає як солдат. Від атомних куль. Ми не змогли уберегти його, захистити. Жахливе порівняння.
Ну а люди… Вони приходять і добивають його далі. Ні, не люди, а мародери, невігласи, манкурти. Орда металошукачів, рвачі без роду й племені. А що ви хочете, якщо держава не змогла витягнути свого “солдата з поля бою”, евакуювати його до шпиталю, залишивши вмирати під “обстрілами”. Таке буває, на превеликий жаль і смуток, не тільки з деякими мужніми захисниками України, Героями російсько-української війни, але і з містами. Залишати своїх на полі бою – страшний злочин. І немає цьому прощення повік віків.
На Прип’ять нещадною стіною навалилися хащі, знищують залишки кварталів. Дерева ростуть на дахах будинків і навіть всередині квартир.
Неабияке проблемне питання – про рівень забруднення ґрунту. Фахівці твердять, що він значно впав, особливо останніми роками. На вулицях Прип’яті радіація дає знати про себе крапково, тому без вимірювальних приладів – ні кроку.
У померлому місті то тут, то там видно сліди диких звірів, тварин. Окови української “амазонії”. Дорога до СШ №1. Школа виглядає так, немов би пережила бомбардування, навалу варварів.
Давно впали сходові марші, панелі перекриття. Це – перша будівля, яка вже почала «складатися», падати. Так буде і з рештою споруд.
Згадаймо, що у Прип’яті – понад 160 будинків (а це 658 тисяч 700 квадратних метрів житлового фонду), плюс будівлі промислового, освітнього, торгового профілю. Чітко виникає найгостріша проблема – необхідно демонтувати всі ці мертві квартали, особливо висотки. Легко сказати. Адже грошей для цього немає, пояснюють на верхотурі влади.
А уявімо, що відразу усі прип’ятські багатоповерхівки обваляться і підніметься величезний стовп радіоактивного пилу. В який бік піде ця страшна хмара?
Місто можна було б зберегти, якби вікна, парадні двері висоток герметично закрили. Тоді будівлі ще довго не розсипалися б…
Але місто і так занадто довго тримало оборону. І знаєте, багато в чому через те, що периметр Прип’яті (а це трохи більше дев’яти кілометрів) деякий час перебував під сигналізацією. З її допомогою в ті часи правоохоронці досить швидко затримували всіх ходаків у зону, перших мародерів. Відразу після аварії на ЧАЕС і житло було під сигналізаційним контролем. Це вже опісля, коли позначилося погане фінансування чорнобильських програм, на зону навалилися всі біди. Навколо міста мародери стали розкопувати могильники, пробиратися до відстійників, де стояв забруднений автотранспорт, діставати звідти запчастини. Не секрет, що все це «добро» йшло на авторинки.
У Чорнобильській зоні раніше добре жилося мародерам. Вони тягнули все, що можна було поцупити, займалися кримінальною комерцією. Серед архівних справ про чорнобильських крадіїв є і таке: колись вони мали намір витягнути з «тридцятикілометровки» гелікоптер Мі-8, щоб потім зробити з нього… бар.
Ще не все вкрадено. У «заборонці» залишається близько півтора мільйона тонн чорного і кольорового брухту загальною вартістю мільярд гривень. Все ще приваблює ця земля шукачів радіоактивного металу, манить їх. Такі манкурти не схилять голови перед Дзвонами скорботи. Але не про них йдеться у день чергової річниці атомної біди. Наша глибока шана й доземний уклін усім ліквідаторам катастрофи наЧАЕС, хто ціною життя, здоров’я захистив Україну, світ від цього лиха.
В Чорнобилі, на території Свято-Іллінського храму, поруч із Дзвоном скорботи, є табличка з написом:
Зупини і схили голову. Перед тобою – Древлянська земля із смутком ядерної катастрофи. Перед народом, який жив тут віками і як пісок розсипався по всьому світу. Боже, допоможи нам, грішним, здолати цю біду!
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото автора
