У селі Українське закрили школу. Крик душі про те, чому люди в державі опинилися над прірвою
Із глибоким сумом дізнався про закриття моєї рідної школи в селі Українське (Талалаївської ОТГ, Прилуцького району Чернігівської області).
Про це вже не один рік ходили розмови, тому що бачили реальну динаміку розвитку, а точніше – занепаду села. І цей занепад розпочався дуже давно. І не за часів незалежності України, а з перших днів совєтської влади. Тому що з цих же перших днів село стало коровою, яку доїли як слониху, а годували як муху. І от додоїлися.
Люди працювали дуже важко. Мусили кріпачитися на «соціалістичну» державу, а щоб як-небудь прожити, вели ще й своє господарство, нав’язане цією ж державою.
Щоб люди не тікали з села, майже півстоліття не мали паспортів, бо їм їх просто не давали масово, а одержати особисто було вкрай важко. Так жило два покоління.
Перше – пережило переворот 1917 року, різні економічні експерименти, три голодомори, колективізацію і розкуркулення, репресії, Другу світову війну.
Друге покоління, вимучене й виснажене колгоспною рабською роботою з самого дитинства, мріяло вдень і вночі, щоб їхні чада виїхали з села, просили своїх дітей учитися, щоб не лишилися в селі бикам хвости крутити.
І з села виїжджали. По-різному. Хто просто тікав, хто вербувався, хто йшов в армію, комусь вдавалося здобути комсомольську путівку… Робочі руки потрібні були скрізь.
В імперії будувалися фабрики і заводи, електро-, гідро-, атомні станції і нові магістралі, шахти й комбінати, з’являлися нові міста, розросталися старі… Міста, містечка, селища не спроможні були забезпечити робочими руками. Виручало село. Міста збільшувалися, а села зменшувалися. Якщо порівняти динаміку приросту населення в містах і селах, то в селах постійно була динаміка негативною. Коли менш інтенсивна, коли – більше.
Одні люди шукали, де краще, інші шукали себе. Це право кожного мешканця планети.
Село не могло повністю забезпечити потреби людини як у матеріальному, побутовому, так і в духовно-освітньому плані. Той рівень, який був, суттєво відрізнявся від міста. Тодішні можновладці десятиліттями тараторили про підняття рівня життя села до рівня міста, але на практиці робили тільки вигляд або й тихе шкідництво.
У селі Українському, скажімо, коли спалили клуб, який був у приміщенні колишньої перебудованої церкви, рівно два десятиліття, так званим клубом були два класи шкільної майстерні по дереву і металу з висотою стелі десь два з половиною метри, низькою сценою. У конюшні й корівнику стелі були вищими.
Коли демонстрували фільми чи якісь вистави, нічого не можна було розібрати, що говорилося, бо це приміщення будувалося без урахування акустичних можливостей. Звук з динаміків гуляв по цих майстернях луною. І молодь збиралася не для того, щоб подивитися фільм чи виставу, а просто, щоб зустрітися із знайомими, друзями, однокласниками, коханими, яких потім проводили по домівках.
А коли побудували типовий будинок культури, уже не було тієї кількості молоді, що була раніше. За ці два десятиліття багато хто залишив село. Дехто приїжджав на суботу-неділю провідати своїх батьків, по торби, а ще, скажемо так, перебачитися, на танці і в основному – все.
В буденні дні ці заклади фактично не працювали, не виконували функції культурного центру села. А якщо й працювали, то інтенсивність цієї роботи постійно падала, була епізодичною.
Вирішенням демографічних питань, проблем як совіти, так і незалежники практично не займалися й не займаються. Ті заходи, які здійснюються, скажімо, виплата коштів за дітей, не є ефективними. Соціологія була і є, щось писали й пишуть вчені, щось лепетали й лепечуть державники, але це не вирішувало й не вирішує суті справи.
Для перших було достатньо людей, а фактично навіть більше, бо порівняно з розвиненими країнами зарплата була низькою: її треба було розділити, щоб була максимальна зайнятість у противагу безробітним тенденціям заходу. Економіка більше була екстенсивною, ніж інтенсивною.
Незалежникам це також стало байдуже – з’явилася можливість акумульовувати фінансові та інші капітали незначною частиною суспільства за рахунок багатих ресурсів країни.
Людей, як об’єкт, відтіснили на другий, третій план. Наступила, так звана, демократія: що хочеш, те й роби. Дільничний уже не з’ясовував, чому ти кілька днів не був на роботі, спекуляцію почали вважати комерцією, освіта взагалі тривалий час не була актуальною. В бізнес кинулися, хто тільки як міг: чи це простий громадянин, чи державний службовець, чи служитель феміди. Значна частина населення опустилася на дно. З’явилося багато, так званих, бомжів: людей без конкретного визначення місця проживання.
Ця категорія людей з’явилася не в роки незалежності, а ще в 70-х роках минулого столітня в Тюменській області я бачив таких. Їх називали – бічами: бившімі інтєліґентнимі чєловєками. Образ їхнього життя нічим не відрізнявся від бомжів, хіба лише тим, що в значної частини бомжів якийсь час були квартири, якщо вони були в них до бомжування. Бичі ж переважно жили під теплотрасами, в підвалах і т.д.
Я не даремно показав саме таку лінію розвитку протягом більше, ніж століття. Бо вона відповідає кінцевим її реаліям сьогоднішнього життя, об’єктивним реаліям, катастрофічно сумним реаліям. За останнє десятиліття в нинішній громаді закрито вже кілька шкіл. Під загрозою ще кілька. Через декілька років може статися, що буде лише одна чи дві тільки опорних шкіл.
Чи можливо зупинити цей процес? На жаль, ні! І тут багато про що можна говорити: як про об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але я переконаний у тому, що його можна уповільнити. Зробити, можливо, не таким болісним, більш обґрунтованішим і об’єктивнішим.
Візьмемо для прикладу те ж село Українське. Чому закрили школу? Тому що мало дітей. А чому мало дітей? Тому що мало народжується. Та й частина молодих сімей, у яких є діти, виїхали із села. А чому виїхали? Тому що немає роботи. А чому немає роботи? Тому що порівняно з якихось двадцять років тому зникли робочі місця. А які були робочі місця? Доярки, свинарки, телятниці, трактористи, комбайнери, шофери, сторожі і ще трохи. Вони влаштовували місцеве населення? В значній мірі – так. А чому цих робочих місць не стало? Тому що землі передано в оренду чужій людині, якій не вигідно, щоб це село хоча б стабільно жило. Їй потрібна лише земля, і вона її одержала. Ті обіцянки, які вона давала, не виконана жодна: обіцяна дорога на перехрестя Українське-Бережівка не зроблена, жодна ферма не збережена, навіть приміщення розібрані і на фермах посіяна кукурудза, тракторна бригада осиротіла… Лишилося тільки кілька робочих місць: два сторожі, тракторист, працівниця бару, можливо, ще одне-двоє тимчасових чи постійних.
Землі колишньої сільради обробляють кілька фермерів. Якщо взяти кількість оброблюваних гектарів фермерами поділити на кількість створених чи збережених ними робочих місць, то в цього чужака найнижчий коефіцієнт, який наближений до нуля. Він і його члени сім’ї обробляють понад дві тисячі гектарів високопродуктивної землі. Про законність чи не законність її частини мають розібратися правоохоронні органи. Він обробляє цю землю майже двадцять років. Щоб він укладав у розвиток села, не видно. Навпаки! Хто в цьому винен! Винних тут багато: починаючи від великих і малих державників, цього ж таки чужака-вампіра і селян, які віддають йому свої паї. І треба ще розібратися, хто тут більше винний. Але проглядається одна вина – ТОТАЛЬНА БАЙДУЖІСТЬ. Окрім – спритних, які йдуть на всякі правові й не правові хитрощі лише за ради того, щоб нажитися.
У формально правовій державі завжди зручні люди, які мають сяку-таку освіту-грамотність, не спроможні розібратися в угодах, які вони підписують, що підготовлені хитро-мудрими юристами, взагалі орієнтуватися в правовій системі, окремих законах, економічних тенденціях… Тому й низькі зарплати в освітян, тому й упав авторитет учителя, не котується рідна культура і мова, духовність в цілому, не котується порядна людина, а зручна затуркана бідністю, реальним відчуттям безправності.
Тому й немає нічого дивного, що закриваються чи ліквідовуються школи, викидаються на вулицю досвідчені освітянські кадри, ламається в дітей прив’язаність до місця, де вони народилися, ламається їхня психологія, створюються умови для розвитку манкурства, якого й так уже пора відбавляти. Село нарешті поставили над прірвою, в якій методично й перманентно (постійно) відбуваються обвали.
Так і хочеться крикнути: вєрной дорогой ідьотє, товаріщі! Це, звичайно, саркастично. Але реальніше хочеться крикнути: пробі, рятуйте! Але хто це почує?
P.S. Коли цей матеріал виставив у групі https://www.facebook.com/groups/1143986049277615 почали з’являтися коментарі (81 коментар, 17 поширень, охоплення допису 2,7 тисяч), керівництво школи, села, вчителі стали збирати документи, звертатися до Талалаївської ОТГ, на сесії якої й було ухвалено ліквідацію навчального закладу, щоб відмінити це рішення. Така перспектива, здається, з’явилася, але на який час? Рік? А далі що? Ліквідація!
Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник, науковець
Читайте ще статті автора:
- На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?
- Не говори мовою чужого народу. Говори мовою своєї землі. Тебе всі розуміють. А хто не розуміє – його проблеми
- Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок
- Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника
- Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів
Фото на головній: робота художниці Галини Дигас, яка демонструвалася під час бієнале-2020 “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників” у Києві.
