Спецдім, де ламають душі, або Жахіття закритого реабілітаційного центру біля Києва
У Київській області діє закритий реабілітаційний центр, порядки в якому, швидше за все, нагадують щось на зразок в’язничих. Нещодавно звідси вдалося вирватися на волю киянинові Степанові Васильченку (ім’я та прізвище з етичних міркувань змінені). Він приїхав до редакції, щоб розповісти про жахіття, яке довелося пережити. Каже, що тут утримують близько 20 осіб, серед них також іноземця з європейської країни. Ми увімкнули диктофон…
-Родини, які направляють своїх дітей, чоловіків, доньок до цього центру для порятунку від певних залежностей, не здогадуються про існуючі порядки, – розповідає Степан. -Вони приїжджають сюди у певному стресовому стані, оглядають приміщення – на перший погляд, ніби все гарно. Керманичі цього закладу кажуть родичам зовсім інше, аніж те, що відбувається в реальності. Швидко-швидко (одразу!) підсовують папери, що майбутні реабілітанти погоджуються з тамтешніми правилами.
Кажуть, що це благодійна організація, тобто безкоштовна. Але ж базова вартість перебування людини в цьому будинку – 15 тисяч гривень щомісяця, яку повинні заплатити рідні тієї чи іншої людини. Ще підсовують папірець, що кожен реабілітант є членом даної благодійної організації, і що добровільно (!) робить фінансовий внесок.
Ось як! Хитро. Коли людина приїжджає сюди на реабілітацію, то вона ще не зовсім розуміє, куди потрапила і що буде далі. Але ж документик вже підписано!
-Що уявляє собою будинок, де ви опинилися волею долі та обставин?
-Він знаходиться в селі. Двоповерхова будівля. В кімнатах ламінована підлога, у залі – великий телевізор. Є кухня. Але будинок не призначений для проживання у ньому двох десятків людей. У кімнатах по 5-6 осіб. Ліжка – одноярусні і двоярусні.
Чоловіки і жінки мешкають окремо. Всі – на другому поверсі. На першому поверсі – туалет, кухня, кабінет, велика зала. Велика проблема у тому, що ця хата є сирою. Дуже волога. Щоранку, прокинувшись, коли береш рукою за матрац, то відчуваєш, що він знизу – вологий, отож і постіль від цього стає вологою. На матрацах утворюється грибок (а це ж небезпечно для здоров’я!). Стіни також вологі. І твоє тіло також вбирає цю вологість. Не знаю, чому така сирість. Кажуть, начебто з дахом не все гаразд.
– Чи тепло в кімнатах?
– Економляють на опаленні. Вмикають тільки увечері або тоді, коли дуже холодно. Мені, наприклад, було постійно холодно. Я бачив, що мерзли всі.
– Хворіють?
– Коли я приїхав туди, то почув, що всі постояльці перехворіли коронавірусом. І я також заразився. Було важко. Чотири дні я температурив, мені давали якісь пігулки. Упродовж всього періоду перебування в цьому будинку в мене постійно трималася температура 37.
– Опишіть, будь ласка, як виглядають безпосередньо кімнати?
– Усі вони без дверей. Щоб ніхто із середини не зачинився. Усі вікна пригвинчені – не відчиниш. А ті, що можуть відчинятися на провітрювання, – без ручок. За потреби старший приходить з ручкою, відчиняє вікно на провітрювання і чекає… Після того як зайшло свіже повітря він зачиняє вікно і знову знімає ручку. Вже коли мене там поселили, то при мені у ванній кімнаті на вікні поставили грати. В палаті є одна шафа. Подушка маленька, як у лікарні.
– Ванна одна на всіх?
– Є на першому поверсі душова, з туалетом, вони суміщені (для чоловіків). На другому поверсі ванна з туалетом також суміщені (для жінок). Ні про яке цивілізоване перебування, дотримання елементарних норм людської гідності й говорити доводиться. Туалет – навіть без примітивних перегородок, поруч умивальник, куди приходять вмиватися, мити руки.
– Як і чим харчуються там люди?
– Меню – ніби у бідних, найгірших профілакторіях. Каша – ледве присмажена, трішечки м’ясця у мисці (воно начебто є і водночас нема). Всі скаржилися на катастрофічну нестачу хліба. Його різали на такі тонесенькі скибочки, що аж світилися. Люди були постійно голодними, не доїдали. У відповідь чули, що порції – «по держстандарту» (звідкіля вони той «стандарт» узяли – невідомо). Я став вимагати, щоб додали хліба.
Додали трішечки. Масло… також ніби воно і є, а водночас і нема. Тобто хліб так «намащено», що масло дуже слабенько проглядається. Подавали молочну кашу, але ж це не була звична молочна каша! Чимось біленьким розбавлена.
Плов: але це тільки назва, у страві – все по мізеру. А суп чи борщ… завжди майже «вода»: одна картоплинка плаває у мисці, та й усе. Люди цю «юшку» вимушені пити. Чай… ледь-ледь солодкий. Готують страви не професійні кухарі, а ті, кого призначили.
– Поговоримо про розпорядок дня. Яким він є?
– Так звані волонтери, які там працюють і так себе називають (вони з колишніх утриманців цього спецбудинку), слідкують за виконанням розпорядку: підйом, обід, трудотерапія, цілий комплекс занять, які понавидумували. Словом там – «гримуча суміш»: і психологія, і релігія, і кінострічки про вбивства, у яких за сюжетом проливається кров. Одним із пунктів трудотерапії є такий: двічі на день мити чисту підлогу, не брудну, а дуже чисту. І замітати там, де абсолютно немає сміття!
– Конкретніше: з чого починається день?
– Особистого вільного часу практично немає. Вранці черговий вмикає світло, кричить: «Підйом!». Усі йдуть на зарядку. Потім читають якусь книжку. Сідають у коло. Книга – одна, усі читають по черзі. Є ведучий. Обговорюють прочитане. І починається програма на кшталт зворотнього зв’язку: наприклад, що ти думаєш, як ти висловлюєш цю думку? Ти повинен знайти помилку у словах сусіда.
– А можна промовчати?
– Правила такі, що на кожен твій рух, кожне слово треба одержати дозвіл. Наприклад: запитати старшого: «Чи можу я звернутися до такого-то?» Або: «Дозвольте піднятися (сісти) зі стільця?».
– Тобто піднятися і піти до кімнати?
– До кімнати не можна. Дозволять вийти в туалет.
– «Читання» закінчилося. Всі розходяться по кімнатах?
– Ні. Програма триває упродовж дня. Що ще вона передбачає? Медитацію. Перегляд фільмів (старший має визначити, що саме дивитися, вмикають телевізор у певний час). Є так звана «дванадцятикрокова програма». І ще багато чого. А наприкінці всього ще й письмові роботи. Тобто пишуть. Потім відповіді дають.
А одним із «занять» є таке: ти повинен знайти у собі щось таке, що тобі сьогодні не сподобалося. Я обурювався: чому це я повинен у своїй душі «копатися», щоб витягувати на публіку те, що лежить у мене в глибині? Навпаки: я хочу день прожити на позитиві, з вірою, що все буде добре. Мої аргументи не спрацьовували. Якщо ти не написав завдання, то увечері тебе буде покарано.
– Яким чином?
– Старший вирішує: ось цей чоловік, приміром, на хвилину запізнився, а інший порушив якесь правило (без дозволу розмовляв з сусідом по кімнаті) – для них придумують якесь ідіотське завдання. Найважче з таких покарань: прокидатися о п’ятій ранку і до сьомої ранку писати «реферат на задану тему».
– І на яку?
– А що до голови старшому заскочить. Наприклад, може визначити тему: «Зобов’язуюся не запізнюватися». Реферат має бути неодмінно на 18 сторінок. До речі, заохочується, якщо ти «стукаєш» на сусіда, виявляєш його помилки. Увечері ти маєш написати, які «помилки» чи «порушення» побачив у сусіда. Тобто кожен кожного «здає». Покарань, які справедливо назвати моральними тортурами, у цьому домі є багато: наприклад, змушують стояти упродовж дня.
Така кара може бути передбачена для тих, хто без дозволу старшого сів на стілець! Або якщо ти вимкнув світло, то покарають тим, що змусять тисячу разів написати фразу: «Я ніколи не буду забувати вимикати світло!».
І людина пише… А увечері старший прийде і перевірить: якщо не встиг у визначений час написати це «завдання», то кара стає ще більш суворішою – мусиш написати цю фразу вже п’ять тисяч разів! Дають папір, і всі «винуватці» пишуть… Провину можуть побачити й у тому, що хтось вжив лайливе або погане слово.
Різна ж публіка є, тобто з різних соціальних прошарків населення. За таке «порушення» виносять «вирок» – тисячу разів написати фразу: «Віднині моя мова бути винятково грамотною і чистою як струмок». Можуть придумати й інше «цікаве» покарання» – змусять ставити якусь «сценку».
– Театральну?
– Вірш, який нереально вивчити за певний час. (Бо ж вільного часу немає!). Загалом, це можуть бути якісь дурнуваті сценки, які дуже впливають на психіку, свідомість. Тому деякі люди і «зриваються» там.
– Увечері, коли пролунала команда: «Відбій», світло вимикають також старші?
– Так. Все регламентовано, кожна хвилина. Неправильно сів чи піднявся зі стільця вважається порушенням. Якщо почують, що після відбою хтось говорить, то це вважається порушенням. Ніяких книжок не дозволяють читати.
– Ви кажете, що деякі «зриваються»… Поясніть.
– Психологічно ламаються. Дехто замикається у собі. А дехто починає бунтувати.
– І як реагує «влада» цього спецбудинку?
– Починають пресувати бунтівників. Врешті-решт домагаються свого, когось і вербують на свій бік.
– Яким чином пресують? Можна ж перелізти через паркан і ти – на волі.
– Не втечеш. Все зачинено. Хіба що розбити вікно. Хочеш – не хочеш, а мусиш жити за їхніми «законами».
– Тобто шанси для втечі дуже мінімальні?
– Так. На першому поверсі постійно чергують волонтери, чергові. Вночі також. А в коридорі, де двері відчиняються «на вихід», тобто на вулицю, існує сувора заборона – близько не можна знаходитися. Вони також постійно зачинені на ключ. Люди по півроку не бувають на подвір’ї, на вулиці, на прогулянці.
Через це якось вже почали й бунтувати. Тому частину мешканців (по дві-три людини, щоб ніхто не втік) одного разу вивели на подвір’я, щоб по 15 хвилин подихали свіжим повітрям. Але ця «пільга» стосувалася не усіх. Мабуть, тільки тих, хто був «не схильним до втечі».
– Якісь нестандартні ситуації ще запам’яталися?
– Одного разу, вночі, всі почали раптово, в один час кашляти. Волонтери швидко відчинили вікна. Якась паніка. Ми нічого не зрозуміли. Я зайшов у душову кімнату, а там – розбите дзеркало. Певно, хто хотів втекти, було розбризкано перцевий газ (можливо під час сутички). Наступного дня побачив, що в одного з мешканців усю руку було забинтовано. Його звідкілясь привели волонтери, можливо з підвалу. Він був закутаний у ковдру. Бідолашний аж трусився од холоду, промерз добре.
– Пригадайте, будь ласка, яке враження справив на вас іноземець.
– Побачив його у залі. Потім разом ходили на обід, на лекції. Він з перших днів став до мене добре ставитися, ми подружилися. І він від мене, що називається, не відходив. Де я – там і він… Ділилися один з одним цукерками, спілкувалися. Одного разу він каже: «Я хочу втекти звідсіля». І запитав, що йому буде за цей вчинок. Я відповів: якщо план втечі вдасться, то, звісно, все буде добре.
Бо «влада будинку» не має жодних прав вчиняти будь-яке насильство щодо вільної людини. Він – емоційна людина, у нього в душі все кипіло. Доказував свою правоту в розмовах зі «старшими», мовляв, будує безліч хороших творчих планів, а вони йому перешкоджають.
Він не розумів, чому з ним так чинять, чому так «ставляться» до нього. Якось передали йому з волі продуктову передачу, розпакувавши її, він був дуже засмучений: дивувався, чому маленькою є ця «посилочка». Згодом попросив мене написати записку, у якій був перелік продуктів, які волів би мати: шоколад, цукерки, сало… Кому писав – не знаю.
– Передали йому з волі нову «посилочку»?
– Хтозна. Мені відомо, що йому не дозволяли телефонувати на волю.
– А він мав таке бажання?
– Так. Жалівся мені, що третій місяць не дозволяють телефонувати.
– А яке правило щодо цього існує?
– Реабілітантам лише через два тижні після поселення вперше дозволяють один раз подзвонити додому. За умови, якщо «влада» вбачає у цьому доцільність. Старший дає телефон і ти при ньому дзвониш, розмовляєш з родичами. А він – поруч.
– Ви згадали про душову кімнату. Також є певні обмеження?
– Приймати душ дозволено лише двічі на тиждень, по 10 хвилин. Згодом до цього часового відтинку додали ще три хвилини. Це явно ненормально.
– До речі, як ставилася влада спецбудинку до цього іноземця?
– Наглядачі дали йому зрозуміти, що тут ти «ніхто» і звати тебе «ніяк», що тут… не Європа. Це на волі ти – європеєць, а тут мусиш дотримуватися наших правил. Я бачив по вигляду іноземця, що він «ламається»… Все тускнів. На перших порах був дуже емоційним, а потім, схоже, морально виснажився. Психологічно там дуже важко витримати.
– Чи можна курити?
– У перші дні перебування дозволяють.
– Телефони в усіх відбирають?
– Так, зв’язку ні в кого немає.
– Іноземець дотримувався правил цього спецбудинку?
-Його штрафували – кожного ранку змушували писати ненависні «реферати» – з п’ятої до сьомої. Я поїхав раптово звідтіля, тому іноземець не зміг мені передати записку на свободу. Хочеться йому допомогти вирватися з цього каземату.
– Чи лікують реабілітантів?
– Якогось лікування я не спостерігав. Бачив, що одного разу приїжджала психолог. Хвилин 40 поспілкувалася з нами. Для “галочки” певно.
– Як відбувається «розставання» із цим жахливим спецбудинком?
– Тебе неодмінно мають забрати лише ті, хто сюди направив. Тобі дають підписати папірець, що з тобою, мовляв, обходилися добре і ти претензій не маєш. Цю процедуру ще й записують на відео. Людина підписує, бо хоче вийти звідтіля на волю за будь-яку ціну і якомога швидше. Перед тим як вийти на вулицю, перевіряють твої кишені, валізу, чи, бува, ніякої записки не сховав. Коли мене випустили з цих мурів, я два дні гуляв вулицями – не хотів заходити до квартири, на повні груди дихав свіжим повітрям. На волі.
Розмову записав Леонід Фросевич
(P.S. Окремої розмови заслуговує проблема, як люди “потрапляють” до подібних центрів. Але це вже тема іншої статті.)
Редакція «Українського репортера» офіційно звертається до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Людмили Денісової з проханням здійснити моніторинговий візит до даного реабілітаційного центру в Київській області. Ми готові надати всю наявну у нас інформацію щодо назви і місцезнаходження цього закладу.
