Поява фашизму в формі рашизму як закономірність історичного процесу
В Україні готується до друку грунтовна науково-просвітницька праця Володимира Ларцева «Рашизм як сучасна версія націонал-фашизму».
Про фашизм написані тисячі, а то й десятки тисяч робіт. У цьому сенсі він є однією з найбільш опрацьованих тем у суспільних науках. Протягом другої половини XX століття публіцистичні, наукові, художні роботи, мемуари, біографії, інтерв’ю з учасниками подій, публікації документів та першоджерел, які виходять значними тиражами, здавалося б, не залишили жодної «білої плями» у темі фашизму.
Деякі вчені навіть наприкінці 1980-х років дійшли висновку, що фашизм вивчений повністю і нові роботи лише повторюватимуть і інтерпретуватимуть те, що було написано раніше. Однак формувалася і протилежна думка.
Незважаючи на «оголошену» всебічну вивченість, фашизм парадоксальним чином виявився «невразливим» з погляду повного осмислення. Вірніше, цей феномен зберіг свої найбільші таємниці і залишився почасти загадкою, почасти реальністю, частково ж міфом.
Таким чином, проблема фашизму займає вчених-суспільствознавців – істориків, філософів, культурологів, соціологів, політологів, психологів – останні сто років не тільки тому, що фашизм є соціокультурним феноменом вкрай складним та багатошаровим, але й з тієї причини, що досі не існує єдності в думках навіть тоді, коли ми говоримо, здавалося б, про річ очевидну, начебто відому всім, – про термін «фашизм».
Серед наукових праць, що фундаментально осмислюють фашизм і нацизм, можна назвати роботи істориків Ернста Нольте, Стенлі Пейна, Джорджа Моссе, Вольфганга Віппермана, Роджера Ітуелла, Ренцо де Феліче, Еміліо Джентіле, Роджера Гріффіна, Яна Кершоу, Джеймса Грегора, Олександра Галкіна та Юрія Галактіонова.
Абсолютне зло
Друга Світова війна та злочини німецького нацизму залишили в пам’яті народів Європи та США такий глибокий слід, що слово «фашизм» стало узаконеним та беззаперечним визначенням абсолютного зла.
Та, як показує аналіз газетних і телевізійних матеріалів, публіцистичних і літературних творів, діалогів, що виникають у рамках звичайних ситуацій, виступів сучасних політиків та громадських діячів переконуємося в тому, що термін «фашизм» живе в масовій свідомості не як тверда дефініція, а як кліше і символ. Сприйняття подібних психологічних установок не є завжди однорідним та однаковим. Свідомість кожного індивіда має здатність надавати їм особливих рис. Хтось може назвати фашистом людину, що дозволила собі жорстокість стосовно якоїсь домашньої тварини, хтось вважає фашистом холоднокровного і жорстокого карного злочинця, а хтось вважає, що фашист – це людина, яка висловлює свої думки настільки ж категорично, як і примітивно, дотримуючись агресивної, наступальної особистісної позиції. Прикладів застосування розглянутого нами терміну в побутовому полі безліч. Ключовими визначеннями фашизму цього рівня є такі поняття, як варварство, жорстокість, підступність, агресивна прямолінійність тощо.
Для багатьох людей, особливо повоєнного покоління, фашист – це людина у сірій уніформі та залізному шоломі, з коротким автоматом наперевіс, з гримасою холоднокровного самовдоволення і волі на обличчі. Це – символ сили та загрози, ворога-загарбника, а по суті, ідеальний образ ворога, який давним-давно набув рис і властивостей архетипу. У його рамках традиційним став наратив звинувачень у шовінізмі, створенні концтаборів, жорстоких вбивствах ворогів та конкурентів, переслідуванні євреїв, біснуватості фюрера тощо.
Але ці конкретні звинувачення не пояснюють чим Гітлер підкупив німців, такий розважливий, обережний і висококультурний народ, встановивши кривавий, терористичний нацистський режим. До яких струн у їхній душі він закликав? Адже у Німеччині сталося щось зовсім небувале. Німці демократичним шляхом обрали і привели до влади партію, яка, не приховуючи своїх планів, захопила їх у шалений безнадійний проект, який означав розрив з усіма звичними культурними та моральними підвалинами.
У СРСР поява у слова “фашист” таких негативних значень, як “іноземний окупант”, “агресор”, “вбивця”, “грабіжник”, “військовий злочинець”, “противник”, “смертельний ворог, що підлягає знищенню”, була обумовлена ходом Великої Вітчизняної війни. Ці негативні поняття «фашизм» і «фашист» були сформовані не лише пропагандою і системою освіти, а й безпосереднім соціальним досвідом всього населення Радянського Союзу — участю у війні, окупацією, полоном, примусовим виселенням на територію Німеччини, загибеллю та каліцтвами близьких родичів. Саме цей масовий соціальний досвід і сформував вкрай негативний зміст слова «фашизм», що надав йому вираженого образливого характеру.
Російські маніпулятори
Проте сьогодні слово «фашизм» та однокореневі слова перетворилися на ярлик, який навішується на опонентів з метою зганьбити та вивести з їх боротьби. Це цілком узгоджується з теорією соціальної стигматизації, коли за ярлики беруться слова, найбільш серйозно втиснуті в масову свідомість як жупели. Відбулася редукція смислів рівня «сам дурень». Цими ярликами масово іменують все погане, що виступає проти всього хорошого. Причому під «усім хорошим», природно, мають на увазі власний шкурний (і навіть корпоративний) інтерес. Звинувачення у «фашизмі» та «екстремізмі» перетворилося на ритуальне дійство, що остаточно відірвалося від смислової реальності.
Це дійство українці можуть спостерігати на прикладі запеклої лицемірної та наклепницької кремлівської пропаганди стосовно себе. На жаль, саме поняття фашизму зарезервоване кремлівськими ідеологами як потужний засіб впливу на суспільну свідомість власного населення та світової громадськості і спеціально виведене ними зі сфери раціонального аналізу.
Рашистські ідеологи усіх світоглядних «забарвлень» протягом останніх 30-ти років закладали поняття фашизму у свідомість своїх громадян, щоб у потрібний момент використати його як потужну зброю. Політичного супротивника, якого вдавалося хоч трохи пов’язати з фашизмом, відразу очорняли в очах суспільства настільки, що на нього уже можна було не зважати. Він уже не мав права ні на діалог, ні на увагу. Таким чином, роздуте та хибне поняття фашизму в сучасній Росії стало важливою зброєю не лише для розгрому комунізму, а й для виправдання геноцидної експансіоністської політики проти України та репресій проти незгодних з діями путінського режиму внутрішніх політичних та ідейних опонентів.
Щоб використовувати ярлик фашизму у своїх реваншистських цілях, кремлівським ідеологам необхідно було зберігати це поняття у максимально розпливчастому, невизначеному вигляді, як широкий набір негативних якостей. Коли цей ярлик описаний нечітко — якщо контролюєш пресу, його можна приліпити до будь-кого. Особливо легко цим кліше маніпулюють російські інтелектуали, що виросли на західноєвропейських ідеалах Просвітництва і Гуманізму.
Безумовно, за нинішніх умов жорстоких і трагічних реалій в Україні, для будь-якої розсудливої людини у світі очевидно, що рашистський режим у Росії використовує фашистські та нацистські практики стосовно української нації. Тому його вірно ототожнюють із політикою гітлерівської Німеччини та Італії часів Мусоліні. Московські ж правителі вустами високопосадовців, кремлівських ідеологів та офіційних пропагандистів путінської кліки оскаженіло, спекулятивно, демагогічно та загалом абсурдно намагаються звинувачувати у цьому і українську владу, і народ загалом. Мовляв у нас в Україні в результаті спочатку «Помаранчевої революції» 2004 р., а потім Євромайдану 2014 р. встановлений фашистсько-нацистський режим, а кремлівське керівництво лише з трагічного досвіду Другої світової війни намагається превентивно не допустити його розповзання у світі.
На жаль, в українській науковій думці пострадянського періоду осмисленню феномену фашизму приділялося дуже мало уваги. До початку широкомасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р. були відсутні фундаментальні наукові праці з цієї теми. Єдиними книгами, які автор виявив у бібліотеках, на «вкритих пилом» полицях наших букіністичних магазинів та на просторах інтернету стала збірка статей комуніста Георгія Крючкова та «регіонала» Дмитра Табачника (нині державного зрадника) «Фашизм в Україні: загроза та реальність?», видана у 2008 р. п’ятитисячним тиражем, у якій ідеологічно тенденційно та спекулятивно дискредитуються українські націоналісти.
Серед дисертацій з цієї проблематики мною було виявлене лише захищене у 2015 р. у Житомирському державному університеті дослідження Євгена Райхмайлова на тему «Рефлексія передумов ідеології фашизму в соціальній філософії Німеччини. (Друга половина XIX ст. – перша половина XX ст.».
У той же час, за моїми неповними підрахунками, в Російській Федерації з початку 1990-х років до сьогодні з різних аспектів фашистської та нацистської проблематики захищені 9 докторських та 21 кандидатська дисертація з різних філософських та історичних спеціалізацій, видано близько 30 монографій та понад 50 науково-публіцистичних книг.
Така ситуація, безумовно, зробила фактично теоретично та ідеологічно «беззбройними» як вітчизняних інтелектуалів, так і наше суспільство загалом перед брехливими та лицемірними звинуваченнями російської пропаганди української влади та народу у фашизмі та нацизмі.
Нині Україна стікає кров’ю не лише наших бійців на полях битв Збройних Сил, а й розплачується в тилу за право бути незалежною сотнями життів дітей та тисячами дорослого цивільного населення внаслідок звірячих ракетних обстрілів житла, лікарень, пологових будинків, дитсадків, центрів реабілітації інвалідів, шкіл, університетів, установ культури, енергетичної та природо-захисної інфраструктури. Тому після звірств російських окупантів у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі, Харкові, Одесі, Краматорську, Кременчуці, Херсоні, Львові, Сумах, Дніпрі громадянам України не треба пояснювати, хто є нацистом, а хто ні, і хто насправді здійснює новий геноцид, не менш варварський, ніж Голодомор у 1930-ті роки.
Однак зрозуміти, чому велика частина населення Росії, яка називає себе «братскім народом», зненавиділа українців і нашу державу, продовжує вести найжорстокішу війну вже понад 1000 днів, незважаючи на величезні втрати, та ще загрожує застосуванням ядерної зброї країні, яка відмовилася від її володіння з причини гуманістичних цінностей, потрібно дослідити цю ситуацію не тільки на емпіричному рівні аналізу наявних фактів, а й на глибинному теоретичному рівні.
Феномен рашизму
Для розкриття суті феномена рашизму, як сучасної версії націонал-фашизму, та розвінчання його нелюдських практик недостатньо просто назвати його «шизо-фашизмом», яке вперше у 2014 р. вжив як слоган російський репатріант Михайло Епштейн і широко розрекламував у своїй публіцистичній творчості після початку військової агресії Росії проти України в 2022 р. американський історик Тімоті Снайдер. Хоча влучність і справедливість такої назви не викликає сумніву у кожної розсудливої людини, необхідно науково обґрунтувати відповідність цього блискучого терміну поняттю рашизма. Це, безумовно, потрібно насамперед для залишків совісті, що ще збереглися, і адекватності світоглядної оцінки подій, що відбуваються, у росіян та їх закордонних симпатиків. В іншому випадку артикуляція терміну шизо-фашизм – малоефективний «струс повітря», який залишиться сухим пропагандистським кліше, що викликає лише безплідні теоретичні суперечки та важко сприймається.. Це можна сьогодні спостерігати не лише серед західних (наприклад, теоретичний епатаж Марлен Ларюель та Пола Гуда), а й російських опозиційних путінському режиму вчених (наприклад, репатріантів А. Шеховцева та В. Іноземцева).
Мало що в теоретичному плані вирішує й ухвалення Верховною Радою України
на початку травня 2023 р. постанови «Про використання політичним режимом Російської Федерації ідеології рашизму, засудження принципів та практик рашизму як тоталітарних та людиноненависницьких».
Як відомо, як виправдання вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Путін використав подання України як неонацистської держави, що, звичайно ж, є хибним. До того ж показово, що до повномасштабного вторгнення в Україну російські ЗМІ лише зрідка звинувачували українців у нацизмі. Але 24 лютого 2022 р., у день вторгнення, після лицемірного мовлення кремлівського фюрера частота таких звинувачень багаторазово збільшилася, і з того часу залишається на високому рівні. Російські інтернет-преса та блоги розпочали безпрецедентну кампанію виправдання російського вторгнення за допомогою створення хибної картини України, яка захоплена ультраправими екстремістами. 10-20% російських статей про Україну згадували про нацизм. Виправдання російських злочинів у Бучі та Ірпені за допомогою звинувачень українців у нацизмі допомагає росіянам подолати внутрішні суперечності, що виникають, та й підтримка війни серед росіян, на жаль, залишається високою.
Триста істориків з різних країн у публічній заяві, опублікованій у світових ЗМІ на початку березня 2022 р., виступили проти спроби путінської кліки прирівняти українську державу до нацистського режиму. «Ми не ідеалізуємо українську державу та суспільство, – йдеться у заяві. – Як і в будь-якій іншій країні, тут присутні вкрай праві елементи та групи, які сповідують насильство та ксенофобію. Україна також потребує більш відкритого погляду на темні сторони її хворобливої та складної історії. Але ніщо з цього не виправдовує російську агресію та хибне тлумачення, чим є Україна».
«Пробіл» у дослідженнях українського суспільствознавства і покликана ліквідувати написана автором 1000-сторінкова науково-просвітницька праця «Рашизм, як сучасна версія націонал-фашизму», що готується до видання.
Крім власне теоретичного і контрпропагандистського значення, яке покликане в рамках українсько-російської когнітивної нинішньої війни, розвінчати брехливі вигадки офіційних московських наративів, вона має і значення суто утилітарне. Без глибокого наукового аналізу феномена рашизму не можна більш-менш об’єктивно спрогнозувати ні ступінь укоріненості путінської влади в російському суспільстві, ані меж застосування сили щодо України, до яких готовий дійти нинішній кремлівський режим, ні поріг стійкості політичної системи РФ при військових поразках її армії на полі бою та смерті Путіна, ні перспективи збереження московської державності в найближчому майбутньому, ані тривалості збройного протистояння на території України.
У нашому теоретичному дослідженні висловлюється думка, що суспільно-політична і соціально-економічна система, яка складалася в пострадянський час в РФ, значною мірою обумовлена об’єктивною логікою історичного процесу. Вона, подібно попереднім соціогенетичним формам – племінному вождизму, східному деспотизму, успадкованому Московським царством з часів татаро-монгольського ярма, тоталітаризму, націоналізму, квазірелігійному фундаменталізму і неорасизму першої половини XX – початку XXI століть є закономірним результатом вибору путінським режимом найбільш радикального способу модернізації людей, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку або зазнають фазової кризи національних спільнот. Але модернізації не прогресивної, а «абортивної», тобто тієї, що повертає російське суспільство в минуле, до свого архаїчного, варварського коріння. У науковому дискурсі «абортивна» модернізація отримала ще за прикладом нацистської Німеччини назву «консервативної революції».
Констатація об’єктивного характеру виникнення нинішніх трагічних подій, звичайно ж, не виправдовує ні звірства, ні терор, ні прояви варварства, які за указом путінської кліки здійснює російська воєнщина в Україні, ні ті репресії кремлівського режиму, які він чинить стосовно незгодних з його політикою громадян Російської Федерації.
Відповідно до нашого теоретичного підходу фашизм, як соціокультурний феномен, є «дітищем» західного шляху розвитку людства та його батьківського «творення» – капіталістичного індустріалізму, що породив на світ масове суспільство та деіндивідуалізовану людину. Він, на відміну від східного шляху, який останні 200 років найбільш яскраво презентувався в радянському «соціалістичному» та різних варіаціях ісламо-монархічного і теократичного тоталітаризму мусульманських країн, виріс на концептах Модерну і Прогресивізму.
“Родовий” зв’язок рашизму з фашизмом
Щоб довести «родовий» зв’язок рашизму з фашизмом і з його найбільш радикальним проявом – нацизмом, автор спочатку проаналізував усі концепції та теорії, що існують на сьогоднішній день у світовій науковій думці і трактують цей соціокультурний феномен людства. Це дозволило визначити основні структурні компоненти фашистських режимів XX – перших десятиліть ХХІ сторіччя, як компоненти специфічної соціальної системи. Використання теоретичної традиції, закладеної відомим італійським мислителем Умберто Еко, допомогло мені виявити спільні та особливі їх риси. Згідно з нашим теоретичним підходом, налічується 224 «загальні» ознаки/риси фашизму, і серед них – 26 «ядерних», або ж «родових», як їх ще назвав британський історик Р. Гриффін.
Розглянувши з цих позицій 21 політичний режим минулого і нинішнього століть, автор виділив серед них, виходячи з підрахунку кількості характерних для кожного ознак і рис, 3 групи: «класичного» фашизму, пара-фашистських і профашистських режимів. Першому з них за загальною кількістю ознак/рис відповідають лише політичні режими гітлерівської Німеччини (224), муссолінівської Італії (217) та сучасної путінської Росії (211).
Під визначення «пара-фашистського» типу політичних режимів за загальною кількістю ознак/рис можна віднести іспанський франкізм (177), португальську «Нову державу» Салазара (146), польський режим санації Пілсудського (181), угорський режим Хорті (164) , румунський режим Антонеску (167), болгарський монархізм царя Бориса III (151), грецьку військову диктатуру «Чорних полковників» (136), політичний режим Ататюрка в Туреччині (179), японський військовий тоталітаризм імператора Хірохіто до 1945 р. (174), індонезійську військово-тоталітарну автократію генерала Сухарто (177), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (134), бразильський режим Варгоса (134), режим ісламізму Хамаса в Палестинській автономії (178).
Відповідно профашистськими за підрахунком загальної кількості з 224 ознак і рис можна назвати чилійську військову диктатуру Піночета (121) та автократичний режим Лукашенка (120).
Виходячи з цифр підсумовування 26 «родових» ознак фашизму в іншій таблиці, його «класичному» рівню відповідають політичні режими гітлерівської Німеччини (26), муссолінівської Італії (26), Ататюрка в Туреччині (26), імператора Хірохіто в Японії. (26) та рашистської Росії (26).
Відповідно, за «родовими» параметрами до пара-фашистських політичних режимів належать: іспанський франкізм (25), португальська «Нова держава» Салазара (24), польський «режим санації» Пілсудського (25), угорський режим Хорті (25), румунський режим Антонеску (25), грецька військова диктатура «Чорних полковників» (19), індонезійська військово-тоталітарна автократія генерала Сухарто (25), тайський пара-фашизм часів Другої Світової війни (26), бразильський режим Варгоса (24), чилійська військова диктатура Піночета (18), ісламістський режим Хамаса в Палестинській автономії (24), Білоруський автократичний режим з елементами тоталітаризму Лукашенка (21).
До профашистського режиму за підрахунками «родових» ознак можна віднести лише болгарський монархічний режим царя Бориса III (16). Когнітивна невідповідність між великою кількістю ознак/рис, що характеризують політичний режим Бориса III як парафашистський за «загальною» кількістю, і як профашистський, – за «родовими» ознаками та рисами, – лише свідчить, з одного боку, про складність та суперечливість феномену фашизму, а з іншого про те, що у кожному правилі є винятки, які лише підтверджують загальне правило.
«Український націоналізм», як один із проаналізованих нами політичних режимів, у вигляді сучасної української держави за кількістю властивих їй ознак і рис не підпадає ні під загальні (76), ні під «родові» (6) характеристики фашистських режимів. Можна, звичайно, заперечувати наявність в української держави, рашистської Росії чи будь-якого іншого об’єкта аналізу тієї чи іншої ознаки/риси фашизму як такого, але автор їх вигадав не сам, а взяв із фундаментальних праць «класиків» дослідження цього феномену та численних дисертацій та статей переважно російських суспільствознавців.
Головними доказами для звинувачень вітчизняних націоналістів, нинішньої влади та нашого народу загалом у фашизмі та нацизмі з боку московських політиків, ідеологів та пропагандистів є, по-перше, праці класиків українського націоналізму – Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сциборського, Дмитра Андрієвського Вассіяна, Степана Ленкавського та ін. По-друге, участь низки українських націоналістів у дивізії СС Галичина. І по-третє – короткочасне співробітництво з гітлерівською адміністрацією та озброєна боротьба «Організації українських націоналістів» та «Української повстанської армії» з радянськими військами та партизанськими загонами у роки Другої Світової війни та у 1940-1950-ті рр.
Але тоді виникає питання: як бути з фашистськими поглядами того ж Федора Достоєвського, або улюбленого філософа Путіна – Івана Ільїна? Або з діяльністю «Бойового союзу російських націоналістів» Володимира Гіля, «Політичного центру боротьби з більшовизмом» колишнього комбрига РСЧА Івана Бессонова, дивізії «Руссланд» під командуванням генерала Хольмстон-Смисловського, 1-ї російської національної бригади СС «Дружина», «Русским корпусом» на чолі з генералом Борисом Штейфоном, дивізією Паннвіца, 15-м козацьким кавалерійським корпусом СС під командуванням Івана Кононова, Головним управлінням козацьких військ Імперського міністерства окупованих східних територій на чолі з отаманом В.П. Красновим, нарешті, із «Російською визвольною армією» генерала Власова під час Другої Світової війни?
Як відомо, 1994 р. Гельмуту фон Паннвіцу, Андрію Шкуро, Петру Краснову, Султану Клич-Гірею, Тимофію Доманову та іншим російським колабораціоністам у Москві було встановлено пам’ятник під назвою «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество» біля храму Усіх Святих, який, незважаючи на руйнування пам’ятника у 2007 р., досі є місцем зборів російських неонацистських угруповань.
На відміну від вищезгаданих військових формувань російських колабораціоністів, які проголошували своєю програмною метою лише зміну політичного режиму у СРСР на профашистський та збереження імперської конструкції у пострадянській Росії, ОУН та УПА боролися за звільнення України від більшовицького терористичного гніту. Причому в роки Другої Світової війни її загони билися і з гітлерівськими військами. Або як бути з жупелом «українського фашизму» Степаном Бандерою, який досі наводить жах на мешканців сучасної Росії у вигляді міфу, сфабрикованого у радянський період і тупо експлуатованого нинішньою московською пропагандою, за відсутністю чогось кращого.
Як відомо, він практично з липня 1941 р. до осені 1944 р. просидів у німецькому концтаборі Заксенхаузен, і з цієї причини просто фізично не міг брати участь у боротьбі у роки Другої Світової війни. Адже були реальні лідери українського національно-визвольного руху – Іван Шухевич, Микола Лебідь, Василь Сидор, Юліан Ковальський, Олександр Луцький. А Степан Бандера був «канонізований» радянською владою як символ українського радикального націоналізму і фашистського поплічника лише з тієї причини, що співробітник КДБ Богдан Сташинський, який вбив його в Мюнхені, добровільно здався поліції ФРН через особисті сімейні обставини, зізнався у двох вбивствах (друга жертва – український націоналіст Лев Ребет) та докладно розповів про операції радянських спецслужб із ліквідації своїх ідейних супротивників. Процес над ним, що пройшов 1962 р., привернув широку увагу до операцій КДБ за кордоном та українського націоналістичного руху. Тому радянська пропаганда, аби контрпропагандистськи «замилити» свої терористичні гріхи і обрала особистість С. Бандери як негативний символ співпраці з нацистами.
На основі аналізу історичної фактології та існуючих теоретичних концептів можна стверджувати, що націоналізм у своїй ультрарадикальній формі завжди є складовим компонентом фашизму. Але крім нього, фашизм включає вождизм, східний деспотизм влади, тоталітарний тип організації суспільства, расизм, капіталістичний індустріалізм, псевдорелігійний фундаменталізм, всепереважний етатизм і імперіалістичний експансіонізм. А саме цього в українських націоналістів не було й немає.
Що означає термін “фашизм”
Наука не має єдиного консенсусного визначення дефініції «фашизму»; і як зазначалося, від частого вживання у різних контекстах воно «розмивається», позбавляється конкретно-історичного змісту.
Виходячи з даного дослідження різних видів націоналізму і фашизму автор науково-просвітницької праці визначає його як історично обумовлений специфічним поєднанням об’єктивних і суб’єктивних факторів етап розвитку етнонаціональних держав, що виникає в результаті деформації соціокультурних і політекономічних основ пануючих в їх громадських організмах капіталістичних відносин, встановленням силами найбільш реакційних кіл спецслужб, високопосадовців та монополістичної буржуазії тоталітарного режиму правління з метою здійснення історичного реваншу за допомогою мілітаристської мобілізації населення, регресії за допомогою державних ЗМІ його моральних цінностей, абортивної модернізації свого соціуму та геополітичної експансії.
До цього визначення необхідно додати, що швидкий перехід російського соціуму від комуністичного тоталітаризму радянського зразка до фашистського став можливим завдяки спорідненості їх соціально-економічних засад: і перший і другий, згідно з концепцією відомого історика Юрія Семенова, є двома різновидами сучасної політаристської держави, що базується на загальнокласовій власності управлінської бюрократії, яка є правлячою кастою і здійснює розподіл виробленого всім населенням додаткового продукту відповідно до місця, яке займає та чи інша людина, тією чи іншою групою індивідів у соціальній ієрархії суспільства.
Путінський режим та його природа
Наприкінці не можна не торкнутися дуже болісного та незрозумілого для більшості українських громадян питання: як так вийшло, що за дуже короткий історичний проміжок часу сусідній народ, який до 2014 р. пов’язували з нами численні сімейні, дружні чи ділові стосунки, буквально за «клацанням пальця» перетворився на затятих україноненависників, які виправдовують звірства і нічим не прикритий геноцид проти нас, а також репресії та терор проти нечисленних внутрішніх опозиціонерів?
Насамперед слід зазначити, що в останні десятиліття в суспільствознавчій думці відбулася зміна парадигми оцінок на перебіг еволюції Homo Sapiens. Він почав розглядатися не як лінійний процес прогресивного історичного розвитку «уверх», а як зигзагоподібний, зі своїми соціокультурними підйомами та відкатами назад, як періодичне чергування епох еволюції та інволюції.
З точки зору теорії дисипативних (самоорганізованих) систем можна говорити про наміри і практичні кроки путінської кліки шляхом спрощення російського суспільства аби посилити автократичний режим в РФ з метою утримання при владі та убезпечення своїх кримінально придбаних у 1990-2000 роки багатств і переведення соціально-економічних та політичних відносин в державі у формат повноцінного тоталітаризму. Реалізація цього завдання передбачає не тільки спрощення соціальної структури російського суспільства та значне зниження культурного рівня громадян, як примітизацію масової свідомості і приматизацію поведінки всіх верств населення, а й заохочувану деструкцію особистісних моральних засад кожної людини і деградацію моральних норм російського народу загалом.
У соціально-демографічному плані путінським режимом взято курс на перетворення численних російських етносів і народів, що формувалися, в єдину расу, згуртовану в цілісний соціо-історичний організм «спільною територією та спільною історією» (нагадаю, що в гітлерівській Німеччині таким організмом були «кров і ґрунт»). Її головна відмінність від нації, яка за сучасною науковою думкою асоціюється з парламентською демократією, реальними, а не імітаційним виборчим процесом та дотриманням прав людини, що забезпечують широку участь громадян у житті країни, раса є віртуальним об’єднанням людей, пасивних у соціально-політичній сфері та які керуються у своїх особистих та громадських інтересах примітивним задоволенням біологічних потреб.
Причому особливо підкреслю, що путінський режим свідомо перетворює свій народ навіть не на єдиний етнос чи суперетнос, оскільки вони припускають хоч якийсь мінімальний рівень цивілізаційного розвитку суспільства, а саме на расу, абсолютно позбавлену, з погляду досягнутого людством за кілька останніх тисячоліть прогресу, його соціально-культурних здобутків.
Матеріальною основою цього процесу є, за словами опозиційного російського вченого-репатріанта Сергія Гурієва, формування так званої «смертономіки» для «глибинного народу», що побудована на виплатах державою великих грошових компенсацій контрактникам та сім’ям загиблих військовослужбовців з провінції та національних околиць РФ за участь у так званому СВО.
У духовній сфері у суспільстві за допомогою проповідей Російської православної церкви всіляко насаджується культ війни за Батьківщину та смерті в ім’я її інтересів, як найпрестижніший спосіб виконання свого земного обов’язку перед Богом. Цим самим РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим фактично змикається з екстремістським джихадизмом ваххабітської гілки ісламізму, згідно з цінностями якого стати мучеником-шахідом в ім’я Аллаха є для віруючого, який свідомо прирікає себе на смерть, найпрестижнішим варіантом попадання на небеса в Рай.
Якщо докладніше говорити про цілеспрямоване заохочення путінським режимом деструкції особистісних моральних підвалин російських громадян і деградації моральних норм російського народу загалом, треба звернутися до теорії морального розвитку американського психолога Лоренца Кольберга, учня знаного швейцарського психолога і філософа Жана Піаже. Головна ідея когнітивного підходу Кольберга полягає в тому, що людина змінюється протягом усього свого життя. У тому числі й морально. Розвиваючи її, американський психолог виділив шість послідовних стадій формування моральності та етичних принципів, через які людина проходить протягом життя. Кольберг розподілив їх за трьома рівнями: доконвенційним, конвенційним і постконвенційним.
Згідно з теорією американського психолога, зміст і послідовність стадій універсальні та незмінні для усіх культур. При цьому індивід може зупинитися на будь-якій стадії, далі не просуваючись шляхом морального розвитку.
На думку Кольберга, на першій стадії свого морального розвитку дитина вважає правильним те, що визнає правильним авторитетна для нього особа. На другій стадії дитина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від широкого кола осіб. На третій і четвертій стадіях підліток, юнак чи дорослий орієнтуються загальноприйняті, конвенційні норми, а також встановлені закони. На п’ятій та шостій стадіях, які відповідають постконвенційному рівню морального розвитку, дорослі люди прагнуть реалізації блага та принципу справедливості для кожної окремої людини та людства в цілому.
На постконвенційному рівні людина перестає дотримуватися соціальних норм, якщо вони йдуть урозріз з її особистими переконаннями. Відбувається формування власних критеріїв моральності, власного судження про хороше і погане, своєї моралі. Деякі дослідники вважають, що багато людей ніколи не досягають постконвенційного рівня моральних суджень.
Поєднавши теорію Кольберга зі своєю концепцією соціокультурної генетики людства та особистості, основні положення якої автор цього розділу розробив у вигляді кандидатської (1991) та докторської дисертацій (2003), захищених відповідно у Київському державному університеті у 1991 р. та Інституті філософії НАНУ в 2003 р., я дійшов висновку, що рівні морального розвитку не тільки окремої людини, а й цілих народів, які є єдиним соціальним організмом, можуть не тільки підвищуватися, а й знижуватися, деградуючи під впливом зовнішніх обставин і цілеспрямованих організаційно-політичних і пропагандистських зусиль злочинних режимів влади. Саме це й сталося в пострадянській Росії після підняття на вершину влади шахрайським шляхом сім’єю Єльцина Путіна, як охоронця її інтересів та накрадених у народу у кримінальні 1990-ті роки грошей.
Зомбування росії
В даний час завдяки багаторічним зомбуючим суспільство зусиллям кремлівських ЗМІ і фактично повного знищення опозиційних медіа, рівень морального розвитку більшої частини російського населення скотився якщо не до першої стадії по Кольбергу, на якій індивід визнає для себе нормою моральної поведінки оцінювальну думку авторитетної для нього особи (читай – вождя, фюрера, дуче, каудильо), то на другий точно, коли людина орієнтується на різні варіанти поведінки, за які вона може отримати схвалення від вузького кола персон, що є при владі, годівниці Держбюджету і пропагандистських «рупорах».
Основними ідеологічними засобами, за допомогою яких нинішній кремлівський режим «опустив» рівень морального розвитку своїх громадян до «плінтуса», стали концепт «русофобії» та міф про росіян як єдиного народу-визволителя Європи та всього людства від «коричневої чуми». Путінська кліка спочатку інтроєцювала їх у масову підсвідомість більшості своїх громадян, потім дифамацірувала ці поняття з терміном «фашизм», і в результаті, використовуючи психологічний механізм ресентименту та енантіодромії, зуміла підмінити одне одним, перетворивши концепт «русофобії» і міф про «народ-визволитель» на основні кліше рашизму та ментальні інструменти пропагандистського зомбування своїх громадян.
Енантіодромія – це онтологічний принцип, запропонований Гераклітом і що означає, що рано чи пізно все перетворюється на свою протилежність. Розвиваючи ідеї давньогрецького філософа, К. Юнг застосував його позначення закономірності переходу під впливом низки об’єктивних і суб’єктивних чинників одного психічного стану на свою протилежність. На його думку, якщо свідоме життя індивіда визначає якась вкрай одностороння тенденція, то через деякий час у його психіці виникає рівна за силою контрпозиція. Спочатку вона не має доступу до свідомого прояву, але потім прориває заборони ЕГО і свідомий контроль. Ефект енантіодромії на думку Юнга, визначає не тільки психологію поведінки окремих індивідів, а й великих соціальних груп людей. І світ мимоволі сьогодні це споглядає на прикладі духовних, ментальних та моральних деструктивних трансформацій (перекидання) ціннісних установок, свідомості та поведінки більшої частини населення нинішньої РФ.
У спрощеному історико-культурному вигляді ефект енантіодромії осмислений у концепті так званих «Сходів Соловйова», які теоретично зафіксували свого роду етапи деградації феномену націоналізму та виродження почуття патріотизму.
Радянський історик-емігрант Олександр Янов, який народився в Одесі, намагаючись у максимально стислому вигляді викласти основні ідеї відомого релігійного філософа царської Росії другої половини XIX століття, вивів таку формулу деградації національної свідомості, закладену в працях Володимира Соловйова: «національна самосвідомість – національне самообожнювання – національне самознищення».
58 років тому у вступі до своєї першої великої монографії “Німецький фашизм” (1967) радянсько-російський історик, учасник Другої Світової війни Олександр Галкін писав про загрозу відродження фашизму, коріння якого збереглося в Європі та після її закінчення. Коли виявилося, що від цієї загрози не застрахована і пострадянська Російська Федерація, він одним із перших поставив питання про причини та можливі наслідки втрати нею імунітету до правого радикалізму. У середині 1990-х років серед чинників, здатних призвести до фашизації російського суспільства, А. Галкін назвав злам сформованих соціальних структур і маргіналізацію масових груп населення, економічну і соціальну кризу, що поглиблюється, ослаблення державної влади та дискредитацію її інститутів, розпад колишньої системи цінностей і наростання почуття ущемленої національної гідності.
Не менш прозорливою була думка Галкіна про відмінність тих версій фашизму, які набули розвитку в Росії. Вчений виділив дві основні ідеологічні течії в російському профашистському таборі: – західницьке, що підкреслює свою приналежність до міжнародного фашизму; і ґрунтовницьке, що уникає ідентифікації з фашизмом і акцентує ідею самобутнього розвитку Росії. Саме другу течію Галкін вважав найбільш небезпечною, оскільки вона не наслідує минуле, але намагається знаходити нові форми втілення фашистських ідей, з урахуванням сучасної політичної проблематики.
Розглядаючи варіанти майбутнього розвитку РФ, історик заперечував популярність, що набирала, з початку 2000-х років ідею про можливість порятунку від праворадикальної небезпеки через поворот до авторитаризму і попереджав, що якщо правляча еліта спробує вийти з кризи за допомогою демонтажу демократичних інституцій, на цьому шляху буде важко зупинитися. Такий шлях, писав він, «веде до відвертого авторитаризму та відкриває можливість тоталітарного переродження режиму». На жаль, застереження А. Галкіна виявилися обґрунтованими.
Рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера
Рашизм сьогодні вже досяг рівня італійського фашизму часів правління Муссоліні і швидко дрейфує до рівня нацистської Німеччини. Хоча вже можна стверджувати, що в деяких своїх проявах рашизм уже «переплюнув» політичний режим Гітлера. Той, як відомо, знищував неповноцінні з погляду фюрера, і чужі по крові спадкоємцям арійської раси, народи – спочатку євреїв, циган, та планував винищити для звільнення «життєвого простору» і слов’ян. Путін же взяв курс на геноцид «братського», за його словами, народу – українців.
Не було ні в муссолінівській Італії, ні в гітлерівській Німеччині такого цілеспрямованого та масштабного, як у нинішній Росії після вторгнення в Україну в лютому 2024 р., інфікування масової свідомості громадян РФ кримінальними цінностями та інституалізації кримінальних відносин у суспільстві.
Новацією путінського режиму є і цілеспрямоване змикання квазіправославного фундаменталізму РПЦ на чолі з патріархом Гундяєвим з екстремістським ваххабітським крилом ісламістів, представленим кадировським керівництвом Чечні та рядом інших кавказьких автономій РФ, у питанні пропаганди «джихаду» проти «невірних» (українців) і шахидизму в ім’я Бога та Батьківщини на так званій СВО.
Обнадіює, що думки А. Галкіна не померли, а знайшли своє продовження у працях молодого покоління російських вчених-суспільствознавців. Як доказ цього можна навести захищену у 2011 р. кандидатську дисертацію з політології Марії Добриніної на тему «Фашизм та загроза його появи в сучасній Росії» та опубліковану у 2022 р. статтю російського опозиційного історика Іллі Будрайтскіса «Путінізм як фашизм. Чому і для чого потрібно сказати це сьогодні».
Головний методологічний висновок нашої праці «Рашизм як сучасна версія націонал-фашизму» полягає у твердженні, що і в історичному минулому, і в теперішньому, і в найближчому майбутньому гомеостазис Homo Sapiens, як біосоціальної системи, відбувався і відбувається шляхом чергування епох еволюції та інволюції, етапів прогресу та регресу. Важливе місце тут посідають війни, революції та жорстокі реакційно-репресивні режими, що періодично виникають, які призводять до варваризації людських спільнот, повертаючи їх на локальному чи глобальному рівнях до тваринного стану первісного стада.
Перші з них, як правило, пов’язані з нерівномірністю економічного, технологічного та культурного розвитку тих чи інших народів та держав, зовнішніх обставин їх існування, і призводять до захоплень територій та природних ресурсів, соціально-політичного та економічного закабалення більш потужними у військовому відношенні соціальними спільнотами людей слабших з метою захоплення їх території, природних та людських ресурсів та подальшої економічну експлуатацію. Революції – з проходженням локальних суспільних організмів біфуркаційних точок свого еволюційного розвитку.
Реакційно-репресивні режими у ті чи інші історичні епохи, у тих чи інших державах займають особливе місце у підтримці регіонального, континентального та загальнопланетарного гомеостазису людства як біосоціальної системи. Хоча у соціогенетично завершеному вигляді вони оформилися тільки в XX столітті в результаті розпаду традиційних суспільств у процесі їх індустріалізації та появи таких засобів масової комунікації як телеграф, радіо, кіноіндустрія і телебачення, до родового коріння таких можна віднести родоплемінні вождества, стародавні деспотії, давньогрецькі і середньовічні італійські тиранії, східні сатрапії і російське самодержавство, що стали материнськими зиготами ультранаціоналістичних політичних режимів XIX століття, та соціальних систем фашизму, нацизму та комунізму 20 століття, які виконують завдання прискореного способу модернізації етносів і народів, що відстають у своєму цивілізаційному розвитку. Вони є не девіаціями (нетипове відхилення від норми) загального еволюційного процесу, що повертають прогресивний розвиток Homo Sapiens назад і інволюційно відкидають його назад у варварство, а компенсують розрив, що об’єктивно і закономірно виникає в процесі поступального розвитку людства, розрив між твариною і соціокультурною «природами» Homo Sapiens на індивідуальному та суспільному рівнях.
Усі аналізовані автором у «Рашизмі як сучасній версії націонал-фашизму» феномени, які формують соціогенетичну «аллель» (матрицю) рашизму – вождество, тоталітаризм, націоналізм, расизм, комунізм, радянський «соціалізм», фашизм, нацизм, квазірелігійний православрий та ісламський не тільки різноманітні за своїми проявами у конкретний історичний період, але й мутаційно-мінливі в еволюційному вимірі.
Якщо провідний фахівець у світі із проблематики фашизму Р. Гриффін розглядає цей феномен як наслідок неприродного занепаду західної культури та історичну спробу подолати його шляхом відродження-переродження тієї чи іншої нації (її полінгенезису), то автор даної праці доводить за допомогою методології соціокультурної генетики людства, що поява фашизму в формі рашизму – не результат помилок і неправильних дій російських реформаторів у 1990-і роки, і недалекоглядності політики західного істеблішменту, що економічно і політично заохочувала дії путінської кліки більше двох десятиліть (хоча всі вони, безумовно, зробили свій деструктивний внесок в об’єктивну тенденцію), а насамперед закономірність історичного процесу, яка в тому чи іншому вигляді, з тими чи іншими локальними та тимчасовими варіаціями виникала у минулому і буде відтворюватись у майбутньому видового розвитку Homo Sapiens.
Більш того, людству доведеться пройти ще чимало епох/стадій/етапів/фаз локальної та глобальної варваризації різних соціумів, подібних до фашизму, нацизму, радикального ісламізму і рашизму, а може і ще більш нелюдських. Але щоб вони були більш короткочасними та менш руйнівними, цивілізаційним відкатам треба протистояти «усім світом» і боротися з його соціокультурним «корінням» та деструктивними проявами єдиним фронтом усіх прогресивних сил на Планеті. І Україна сьогодні на передньому краї цієї боротьби.
Володимир Ларцев, доктор філософських наук
Малюнок Володимира Петренка
