Зазомбовані “подвигами” Ватутіна і Матросова. Розмова з “ватою”
Мені на мить здалося, що я потрапив не на засідання комісії міськради, а на «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…
Війна, що триває між Росією та Україною, ведеться не лише на полі бою. Сила-силенна різноманітних ток-шоу, інформаційних програм на російському телебаченні, що транслюються і на Україну, нахабна й відверто провокативна діяльність московської церкви – все це є прямим свідченням масштабної інформаційної війни. І, на відміну від військового протистояння, тут, в інформаційному полі, наша держава, на мою думку, зазнає поразки.
Немала кількість так званих співвітчизників, які буквально цитують кремлівських брехливих агітаторів, – це лише один бік медалі. Другий її бік взагалі має загрозливі й невтішні форми та прояви.
Певна частина педагогів, а саме – увага! – вчителів історії мають антиукраїнські погляди. У це важко було повірити мені до певного часу.
Поки мене як учасника війни й активіста не запросили на засідання топонімічної комісії Малинської міської ради, яка розглядала питання перейменування вулиць у райцентрі…
Одягнувши військовий однострій та взявши копію листа на ім’я заступника міського голови із власними пропозиціями стосовно втілення в життя закону України про декомунізацію, я прибув на засідання, яке виявилося… фарсом.
«Народ не поймет»
Відразу кинувся у вічі склад цієї «комісії». Це, образно кажучи, був такий собі клуб-зібрання друзів-комсомольців, які у вільний від роботи чи справ час обговорювали свої проблеми з таким собі певним політичним кутом зору, суть якого полягала в простих речах:
– за можливості нічого не перейменовувати;
– якщо такої можливості немає, то перейменовувати на максимально лояльно-нейтральні або кількаразово інтерпретовані назви.
Серед членів топонімічної комісії був одіозний колишній комуністичний агітатор-політпрацівник, заступник першого секретаря райкому з ідеологічної роботи Василь Тимошенко, який «прославився» також і тим, що під час виборів Президента України в 2004 році, обіймаючи посаду заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань, неофіційно очолював передвиборний штаб Януковича.
Немає сенсу переповідати, що тоді робила місцева команда на чолі з Тимошенком, щоб кандидат від влади переміг, це тема окремої розгорнутої бесіди.
Мова абсолютно за інше, ось така особа, комуніст аж до кісток, став ледве чи не головою цієї комісії. За старим своїм звичаєм пан, чи то товариш, Тимошенко і набрав собі команду до комісії – вчителів історії з поглядами, які нічого спільного не мають ні з Україною, ні з її державністю…
Озвучивши «пропозиції» міфічних жителів міста, які вкрай були незадоволені перейменуваннями, зокрема вулиці Танкістів-Кантемирівців на вулицю Симона Петлюри, комісія майже одноголосно вирішила частину вулиць взагалі не перейменовувати, оскільки «народ не поймет», а решті дати нейтральні назви на кшталт Затишна, Яблучна, Лісова чи Братська, тим самим грубо проігнорувавши пропозиції активістів міста.
На мої гострі слова, що вулицю Кантемирівців все-таки варто перейменувати якщо не на Симона Петлюри, то хоча б на Танкістів АТО, отримав відповідь: «…Жителі вулиці не зрозуміють такого перейменування, тому пропонуємо назвати її Братською, або Дружби, або Солідарності, або Єднання…».
– Солідарності чи Дружби кого з ким? – не витримав я. – Дружби з кантемирівцями чи відразу з Путіним?
– Кантемирівці – це наша історія, – ледве не хором заволали «поважні» історики та фахівці. – І при чому тут ті кантемирівці й сучасні?
– При тому, що саме вони розстрілювали нас на Донбасі, мене, моїх побратимів, можливо, й ваших синів, чи невже вам незрозуміло?
– Пропонуємо перейменувати на вулицю Солідарності, – почув у відповідь.
За – одноголосно…
І це на четвертий рік війни… Вулиця Солідарності…Справді, з ким солідарності?
Терористи-кантемирівці
Однак найбільшого нахабства комісія досягла пізніше, коли я вголос зачитав свої пропозиції щодо перейменування вулиць.
«….В боях на сході України в листопаді 2014 року підрозділ, в якому я за честь мав бути, знищив три одиниці ворожої важкої техніки: Т72, БМП2 та БРДМ. За документами, які ми згодом виявили у знищеній броні, ми на подив для себе дізналися, що проти нас діяв один із підрозділів 4-ї Кантемирівської танкової дивізії РФ. Це та сама дивізія, яка взимку 1943 – 1944 років вела бої на території Малинщини проти іншого агресора – нацистської Німеччини.
Коли я дізнався про цю новину, моєму обуренню не було меж. Однак мене найбільше зачепило інше: чому й досі ім’ям цієї дивізії названо вулиці у нашому місті та багатьох селах району?
Чому й досі є вулиці, названі на честь видуманих радянською брехливою пропагандою «героїв» на кшталт Матросова, політпрацівника, енкеведиста Тараскіна, червоного командира Ватутіна, який брав активну участь у знищенні Української Народної Республіки, червоного бандита Ковпака, який організував карпатський рейд проти Української Повстанської Армії, та багатьох інших, правду про яких не можна говорити вголос, оскільки це вважається ледве чи не зрадою Батьківщини. Цікаво тільки якої – СРСР?!
Враховуючи вищезазначене та на виконання Закону України від 09.04.2015 № 314-VIII «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», Закону України від 09.04.2015 № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» та керуючись Указом Президента України від 12 листопада 2009 року № 923/2009 «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії», прошу Вас дієво ініціювати та вжити організаційних заходів щодо перейменування вулиць, що носять ім’я катів та вбивць українців, на честь героїв, що віддали й нині віддають своє життя за всіх нас, в ім’я тих, хто помирав зі словами на вустах:
«За Україну!».
Отже, пропоную:
Вулицю Ватутіна перейменувати на вулицю імені Болбочана Петра Федоровича (український військовий діяч, полковник Армії УНР). Як підкреслювали сучасники, полковник Болбочан був найвизначнішим отаманом української армії того часу, успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, він викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. За Петра Болбочана (живого чи мертвого) через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною Армією більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців).
Вулицю Матросова – на вулицю імені Воробця Федора (окружний провідник ОУН Житомирщини (з поч. 1943 р.), командир ВО «Тютюнник» (з осені 1943 р.), заступник крайового провідника ОУН Східного краю «Одеса»).
Вулицю Тараскіна – на вулицю імені Ремболовича Івана Семеновича (підполковник Армії УНР, полковник Української Повстанської Армії, учасник Другого Зимового походу. Брав участь у боях за м. Коростень).
Вулицю Ковпака – на вулицю імені Героїв УПА.
Вулицю Єгорова – на вулицю імені Стефанишина Володимира Васильовича («кіборг», захисник Донецького аеропорту, один із перших підняв над ним прапор України. Під час оборони аеропорту йому доводилося виконувати обов’язки і стрільця, і механіка-водія танка, і просто водія пасажирського, не прикритого бронею автобуса. Ризикуючи життям, він на своїй бойовій машині “Долина” виїжджав на злітну смугу, прикриваючи ротації бійців, постачання боєприпасів, збирав поранених і вивозив 200-х).
Також пропоную одну з центральних вулиць міста Малина назвати на честь Героїв Добробатів…»
І тут розпочалося таке, яке навіть важко уявити в сучасній Україні, що веде війну за свою незалежність…
Ось тобі й «русскій мір»
Мені на мить здалося, що я потрапив на такий собі «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…
– Не чіпай Тараскіна! – заволав екс-комуністичний агітпрацівник Тимошенко. – Він справжній герой, радій з того, що одну з вулиць перейменували на Героїв Добробатів, та й Кантемирівців перейменували, яких ти так чомусь не любиш.
– А що тобі зробив Матросов? – відгукнувся інший «історик» на пенсії. – Він голову свою поклав за нас…
– Можливо, ти ще й вулицю Сосніної хочеш перейменувати? – приєднався черговий «історик». – А чим кращі твої упівці, приміром, за тих же есесівців?
– А Ковпак – у чому його злочин? – відгукнувся наступний «фахівець» з історичної науки…
– А Ватутін?! Ватутін – визволитель Києва, навіщо його чіпати? – знову заспівав свою пісню про головне Тимошенко.
– А хто знає того Стефанишина, того «кіборга»? – знову взяв слово «історик»-пенсіонер. – А от Матросова та Сосніну всі знають…
Важко передати всю глибину мого обурення, всю злість, що відчув я тієї миті, коли слухав ті кремлівські пропагандистські холодні слова. Коли кращі з кращих гинуть там, на війні, щоб у всіх було мирне небо над головою, тут агітують проти України…
– Ви совість маєте?! – розпочав я. – Ви відверто й відкрито зневажаєте не лише нашу історію. Ви плюнули на могили тих загиблих воїнів, що полягли за вас, ви плюнули у спустошені душі вдів, матерів, ви розтерли ногою гіркі сльози дітей, що втратили батьків.
Та що ти там панімаєш, – відгукнулося тіло, що сиділо ліворуч від мене. – Ти справжню війну не бачив, твоя УПА – як СС, як фашистські батальйони «Нахтіґаль», у них одні гасла, вони не можуть бути героями у нормальних…
– Це ви себе називаєте «нормальними»? У чому ж та ваша «нормальність» – у ненависті до українців? На відміну від вас, я на дивані не сидів, не ховався за спинами, я добровольцем пішов. А чи пішли туди ваші рідні, син чи чоловік?
На тому засідання «комісії» для мене закінчилося.
Непокоїть інше – я ж мав розмову із вчителями міста обласного значення, не останніми людьми, навіть у чомусь авторитетними. Ось тобі й «русскій мір», він вже тут, поряд, серед нас…
«Дєдиваєвалі»
Пам’ятаю, як за тиждень до засідання вищевказаної комісії випадково зустрівся у стінах місцевої райдержадміністрації з Чоповицьким селищним головою Михайлом Філоненком.
На моє запитання: «Михайле, коли нарешті перейменуємо у вас в селищі вулицю Кантемирівців?» – почув такий потік «ватної» пропаганди про «дєдиваєвалі», «це історія села, її не можна чіпати» і купу такого різного, що нормальна людина, мабуть, збожеволіла б. Тоді я подумав: ну добре, то, напевне, виняток, одна людина – не показник, та й рівень знань з історії у селищного голови – в кращому випадку це п’ятий клас. Але ось тут… на комісії… де всі дипломовані історики, й один із них ще й кандидат наук…
Ось таким чином, непомітно для всіх нас, готується широкий майданчик для чергових московських «визволителів»…
Шевченкове «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани» народилося не на пустому місці. Історична недолугість та геополітична темрява у певної частини нашої так званої «наукової еліти» набула бридких й неосяжних форм. Доки одні ледве чи не до рота заглядають Кремлю, сподіваючись на повернення московського господаря, другі тим часом неоглядно біжать до Європи.
Причому біжать так швидко, що втрачають саму суть європейства – чітке усвідомлення себе самобутньою нацією, спільнотою, незалежною і повноцінною… Зрештою, не можна стати повноцінним європейцем, не ставши при цьому повноцінним українцем… І перейменування вулиць – це лише мала частка тієї роботи, яку варто всім нам здійснити на шляху до України, зрештою і до такої омріяної Європи…
Однак наша боротьба триває. Ми лише на початку свого шляху! Є і перша маленька перемога – у Малині Житомирської області з’явиться вулиця Героїв Добробатів.
Той, хто пройшов горнило Донбасу, той зуміє пройти і горнило місцевої «вати», байдужих, цинічних чиновників і так званої «науково-педагогічної еліти»…
Слава Україні!
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
Фото “Українського репортера”
Про Ватутіна “Український репортер” писав тут:
