За що ненавидимо генерала Ватутіна

Жахлива бійня, влаштована Сталіним, щоб під чергову дату жовтневого перевороту “визволити” Київ у 1943 році, призвела до масштабної катастрофи та втрат, наслідки яких ми відчуваємо й понині… Визволяв Київ генерал Ватутін.

1 червня цього року на засіданні Київради було ухвалено рішення про перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича.

За відповідне рішення проголосували 69 депутатів. На засіданні Київради був присутній син Шухевича нардеп Юрій Шухевич. Він подякував депутатам за ухвалене рішення, утім підкреслив, що у Києві ще багато “родимих плям більшовизму”.

Здавалося, нарешті столиця нашої держави, місто Київ, поступово, крок за кроком позбувається тоталітарного минулого, яке і досі важким тягарем, наче глибока рана, сидить у наших душах і серцях. Перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича носить доволі глибоке й символічне значення з огляду на війну, яку веде наш народ проти російського агресора.

Агресора, який у свої кумири записав чи не найкривавішого диктатора людства Сталіна, його не менш кривавих маршалів та генералів, які сотнями, тисячами й мільйонами нищили своє цивільне населення, своїх солдатів. Нищили свідомо, на догоду своєму жорстокому, кривавому людожеру Йосипу Сталіну.

Одним із таких угодників, який не цурався солдатської крові, був і генерал Микола Ватутін. Немає сенсу детально переповідати біографію, однак все ж таки варто зупинитися на кількох ключових аспектах його життя. Військова кар’єра Ватутіна розпочалася задовго до Другої світової війни.

Добровільно вступивши до лав Червоної армії в 1920 році, він брав активну участь у знищенні армії Нестора Махна – народного героя центру та півдня України, який зумів створити сильну селянську армію, що боролася за свободу українського селянства. Його шанобливо називали Батьком, що свідчить про неабиякий авторитет Нестора Івановича. Натомість Микола Ватутін був по інший бік.

Після знищення повстанців Махна, він брав активну участь у війні проти залишків армії УНР, повстанців Холодного Яру, доля яких також склалася трагічно. Однак найбільше Ватутін “прославився” під час Другої світової війни. Його невміле, а інколи просто вбивче керівництво військами, а він командував у тому числі й фронтами, призводило до величезних втрат серед особового складу.

Лише під час Курської битви літа 1943 року Воронезький фронт, яким командував Ватутін, за тиждень активних боїв фактично втратив свою боєздатність.

П’ята гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова, що входила до складу Воронезького фронту, лише на Прохорівському полі 12 липня за один день боїв проти 3-го танкового корпусу Ваффен СС втратила понад 200 танків!Натомість есесівці втратили лише 4 танки. Як таке може бути, запитає пересічний читач.

Що потрібно робити, як командувати своїми військами, щоб понести такі жахливі втрати? Мені, колишньому воїну АТО, важко дати відповідь на таке питання, оскільки подібні втрати свідчать або про свідоме знищення своїх військ, або про абсолютну безалаберність та невміння хоч якось оцінювати бойову обстановку, особливо під час активних боїв. Природна тупість та бажання вислужитися перед верховним призводила до постійних катастроф. Втрати, яких зазнала Червона армія, були такими високими, що по суті унеможливлювали подальші активні наступальні дії.

Зрештою, після боїв під Курськом німецькі частини, ті самі, що ніби були знищені, активно брали участь в обороні Києва. Власне, саме такими великими втратами пояснюється й масова мобілізація українського населення до лав Червоної армії.

Однак насправді їх не навчали воювати, їх навіть не обмундировували, оскільки не бачили у тому потреби. В боях за столицю України, місто Київ, Микола Ватутін знову проявив свої полководські «здібності». Лише в районі Букринського плацдарму було втрачено понад 200 тисяч воїнів… Сотні тисяч вбитих солдатів й досі лежать непохованими довкола Києва.

Втрати виявилися такими жахливими, що кілька днів води Дніпра були червоними від крові людської… Сотні трупів виносило течією аж до Чорного моря. Є навіть турецькі згадки, що окремі тіла прибивало течією навіть до узбережжя Туреччини…

 

Ось така ціна перемоги… Жахлива бійня, влаштована Сталіним, щоб під чергову дату жовтневого перевороту “визволити” Київ, призвела до масштабної катастрофи та втрат, наслідки яких ми відчуваємо й понині… Звісно, Київ було “визволено”, однак чи дійсно то було визволенням, і, зрештою, чому й понині ті визволителі сотнями лежать навколо Києва на поверхні?

І ось саме такому генералу, воєначальнику було поставлено пам’ятник у столиці України, на його честь було названо проспекти і вулиці, й не лише у Києві… Особа, яка нищила українців ще з 1920-х років, яка продовжила їх нищити й під час Другої світової війни, чи заслуговує на пам’ять?

Зрештою, чи мають право українці – нащадки тих закатованих та вбитих позбутися того мотлоху, тієї кривавої пам’яті про живодера та червоного людожера Ватутіна? Цілком логічне й просте запитання. Однак, як виявилося, ні. Рабські червоні кайдани ще доволі міцні… Частина співвітчизників обурилася такому перейменуванню, оскільки щиро вважає Ватутіна своїм героєм, а Романа Шухевича – ворогом та прислужником нацистів… Зрештою, важко чогось вимагати у населення, яке свідомо себе дурить радянськими міфами…

Особливо стає прикро від усвідомлення того, що нині, у час новітніх технологій та доступу до мережі Інтернет, більшість людей мають можливість скористатися альтернативними джерелами, у тому числі й архівними, які давно вже відкриті, але цього не хочуть. Не хочуть свідомо. Міфічне радянське минуле їм ближче ментально, морально…

Однак найбільш прикро від усвідомлення того, що і частина української еліти мислить тими ж категоріями. Дехто свідомо ображає всіх нас, прирівнюючи командира УПА до Геббельса, Гіммлера тощо.

Невже освічена людина не знає, що цих діячів третього рейху було визнано на Нюрнберзькому трибуналі військовими злочинцями, натомість про Бандеру, Шухевича, а тим паче про УПА не було жодного поганого слова? Звісно, знає, та не бажає позбутися рабської свідомості… Хочеш знищити націю, знищи її історію – нав’яжи своїх героїв. Так і було зроблено за часів СРСР…

Однак і понині, після десятків років після зникнення з політичної мапи світу імперії зла, колишні її раби й надалі продовжують сумувати за своїми кайданами…

Тягар свободи, волі дійсно важкий, лише сильні особистості, народи спроможні його винести. Чи спроможні його винести ми, народ України? Це залежить від нас. Повторюся, наразі у нас одне головне завдання – скласти тест на українськість. І якщо ми його успішно складемо, лише тоді буде у нас шанс відродити дійсно незалежну Українську державу.

Рабом бути легко, однак ми не раби, зрештою, ми не маємо морального права ні перед нашими предками, ні перед нашими нащадками бути рабами. Занадто високу ціну платить наш народ із часів прадавніх і понині, щоб залишатися собою, тож будьмо готові бути дійсно справжніми українцями – ментально, морально, культурно!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Like