Розмова зі зрадниками на чужині про війну і патріотизм
Так, я вбивав російських окупантів, і я, як ти помітив, не пишаюся тим, однак невже ти вважаєш, що я вчинив невірно, невже я та мої побратими не мали права захищати свою державу? (З розмови із українцем, який виїхав до Польщі).
Ще коли був в Україні, чув цікаву статистику соціологічного опитування українців на предмет, чи готові вони захищати рубежі рідної країни від агресора. Я не пам’ятаю достеменно цифр опитування, однак мене вразило те, що, всупереч поширеній думці, найбільше людей, які висловили готовність боронити рідний край, були вихідцями не із Західної України, а з центральних регіонів та півночі нашої держави, і лише потім – із заходу, півдня і сходу. Натомість чимало вихідців із західних областей висловили бажання покинути Україну на час проведення АТО.
Однак є і такі, хто втік
На жаль, не пам’ятаю, хто саме й на чиє замовлення проводив це опитування, однак почуте дещо вразило, адже чудово пам’ятаю події Революції Гідності, а саме запекле протистояння в ніч з 18 на 19 лютого, де завдяки українцям із Галичини, Буковини, Волині ми вистояли, не здали своїх барикад.
Пройшов час. Понад три роки у нас триває неоголошена війна проти російського агресора. Понад дві з половиною тисячі загиблих українських воїнів ЗСУ та добробатів з усіх куточків України. Для мене всі, хто був там, хто повернувся, хто віддав найцінніше – своє життя, – Герої України, особливо добровольці перших двох років війни. Саме завдяки їм, простому людському ентузіазму, простим людським відчуттям, що варто захищати державу ділом, зі зброєю в руках, а не сидячи на дивані, було зупинено агресію сусідньої держави.
Однак є і такі, хто втік. Хто власні інтереси поставив вище за життя чи смерть цілої нації.
Нещодавно у Польщі зустрів двох вихідців з України, які вчергове продемонстрували, що без єдності ми не зможемо перемогти жодного ворога, не будемо здатні подолати елементарних труднощів. Я б їх умовно розділив на два типи: так звану вату (антиукраїнськи налаштованих), та так звану вишивату, яка вважає, що, одягнувши вишиванку та виїхавши за кордон, він цим самим допомагає нашим воїнам боронити Україну.
Сполоханий погляд худоби
Перший так званий українець, якого я називатиму просто – тілом, заявив мені, що саме ми, ось такі бандерівці, і зруйнували Донбас, вбили тисячі ні в чому не винних людей. Тому й не дивно, що народ Донбасу повстав на свій захист від того всього мороку, що ми принесли… Ми не вояки, ми вбивці та справжні карателі, місце яких у суді як фашистів. Ненормально вбивати своїх громадян лише за те, що вони хочуть жити із Росією, заявило мені тіло.
– А чи нормально піти війною проти іншої держави? – запитав я. – Чи нормально вводити туди тисячі своїх військ, причому елітних, і то все називати «апалчєнієм»? І взагалі, що для тебе є нормальним? Невже здатися на милість ворогу є нормальним, ворогу, який просто тебе вбиває? Ворогу, який по живому ріже на шматки твою державу, влаштовує криваві коридори смерті?
І взагалі, чи маєш ти право називатися українцем після таких своїх поганих слів? Ти ніщо, й звати тебе ніяк. Ти живий мрець, особа без батьківщини, без душі, без совісті. Ти гірший за собаку-дворнягу, адже навіть він тримається свого двору, хати. Ти сіре, ні на що не здатне аморфне створіння, мені тебе шкода, у таких, як ти, немає ні майбутнього, ні минулого, навіть сьогодення.
Твоїй набитій ватою голові не зрозуміти простої людської істини, що захищати свою батьківщину, землю, місто, село, сім’ю – не є злочином, це природний обов’язок кожного чоловіка. Зрештою, ти навіть гірше за тих так званих відпускників – кадрових російських військових, що воюють за ідеї мертвонародженого «русского мира», які рясно догнивають у посадках та степах Донбасу, оскільки у них є своя ідея, хоча й недолуга і смертносна для них самих.
– Там немає ніяких росіян, – знову проволало тіло…
– Ти вважаєш, що я не маю вірити своїм очам, а повинен вірити ось тобі, людині без роду й племені? Так кого ми тоді брали в полон з російськими документами, ти думаєш, що всі ті документи були нам підкинуті СБУ? Можливо, вони тоді нам підкинули й танки Кантемирівської танкової дивізії і десантників із Ульяновська? Невже ти думаєш, що людині, яка ніде не була, яка ненавидить Україну й українців лише за те, що ми не стадо, повірю більше, ніж собі, чоловіку, який усе те бачив, зрештою, допитував тих полонених, яких, за твоїми словами, там ніколи не було.
Вичерпавши всі свої аргументи, тіло вирішило кинути на стіл останній свій козир…
– У тебе є друзі в Росії?
– Не було, немає й ніколи вже не буде, принаймні, поки вони щиро не вибачаться перед народом України за те, що зробили, за кожну сльозу вдови, мами, осиротілих дітей…
– А в мене є, – відповіло тіло, – і мені якось неприємно слухати, що ти міг убити моїх друзів…
– Що робили твої друзі зі зброєю в руках у чужій державі? – запитав я. – Ти вважаєш, що це нормально, коли громадяни іншої країни з автоматами перебувають в Україні? Як назвати це?Дай відповідь, щиро, якщо зможеш, Скажи мені у вічі, людині, яка бачила твоїх так званих друзів із АК, гранатометами, на БМП та танках в Україні. Так, я їх вбивав, і я, як ти помітив, не пишаюся тим, однак невже ти вважаєш, що я вчинив невірно, невже я та мої побратими не мали права захищати свою державу? Чому ти мовчиш?
Очі мого співрозмовника із пустих, нахабних перетворилися на злякані. Я десь уже бачив цей погляд: розгублений, панічний… Так, я його впізнав – його неможливо забути, це погляд тих полонених російських військових, їхніх “легендарних” десантників та танкистів під час допитів. Холодний, пустий, сполоханий погляд худоби, яка, наслухавшись своїх кремлівських брехливих пропагандистів, щиро вважала, що ми – на їхню думку, фашисти – їх не просто стратимо, ні, з’їмо ледве не живцем…
Спитають кожного, хто в тяжкі часи для нації вчинив, як боягуз
Інший так званий співвітчизник спершу вихвалявся, що завжди на всі свята одягає вишиванку, бо в них, у Франківську, це нормальне явище. Однак він поїхав до Польщі… тому що вирішив втекти від військкомату.
– Ти вважаєш, що цим варто вихвалятися? – запитав я. – Невже ти думаєш, що такі слова мною, добровольцем, будуть сприйняті позитивно, схвально?
– А що мені дала Україна? – запитав він мене. – А що ти дав Україні? Вона до тебе, може, вперше звернулася по допомогу, а ти як вчинив? Допоміг? Ти втік…
– Там немає, за що воювати, всі, хто там, воюють за уряд, президента… То не справжня війна, а якісь схеми чи ще щось, але то не війна…
– Скажи ці слова матерям загиблих синів, дружинам загиблих чоловіків, дітям, що зосталися сиротами. Ти лише з відчуття елементарної подяки просто мовчав би, ніж говорив на тему війни, від якої ти успішно втік. Ти вважаєш, що вчинив чесно? Ні, відповім тобі я, ти плюнув у душу не мені, ти плюнув на могили своїх загиблих земляків із Франківська, які не тікали до Польщі, а як справжні чоловіки пішли захищати Україну, зрештою, і твою сім’ю, від російських убивць. Вони не шукали теплих, безпечних місць, вони гинули під Іловайськом, на Савур-Могилі, у ДАПі, біля Дебальцевого, Авдіївки, Волновахи, Широкиного, Пісків тощо, поки ти, підібгавши свого хвоста, ніби побитий собака, втікав…
І найгірше для тебе буде потім. Вони не всі загинули. Вони вижили, і рано чи пізно спитають кожного, хто в тяжкі часи для нації та держави вчинив, як боягуз. Не мені давати тобі оцінку, а твоїм землякам судити тебе. І моли Бога, щоб розмова з тобою завершилася лише розмовою.
Зрештою, це твоє життя, і тобі вирішувати, як вчиняти, однак ти не маєш ніякого морального права після своїх кроків щось вимагати у держави, яку ти зрадив. Адже любов до батьківщини, до України виявляється не кількістю вишиванок у гардеробі чи чистотою мови, а реальними справами… Чи зрозумієш ти цю просту істину – не знаю, однак, як мінімум, я тобі не раджу вихвалятися своїм боягузливим кроком, особливо перед добровольцями…
Ось таких “співвітчизників” я зустрів на чужині… Мені особисто соромно, що вони мають паспорти України. Ці люди хоч і різні на перший погляд, але схожі в головному – вони без роду і племені, наче оте перекотиполе. Вони не українці, зрештою, їх і людьми важко назвати. Поки патріоти України гинуть, захищаючи у тому числі і їхні сім’ї, вони втікають… Бог їм суддя. Мені більше нічого додати…
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
На фото: За цю святиню віддали своє життя тисячі патріотів. Рік тому наш Державний прапор, з яким йшли у бій захисники України, тимчасово встановили на Михайлівський площі. Щоб пам`ятали… і шанували.
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
