Постаті від Віталія Карпенка. Два афтографи Олеся Бердника
Якось 1987 року – я тоді редагував газету «Вечірній Київ» – мені зателефонував головний редактор видавництва «Радянський письменник» і звернувся з досить делікатним проханням: написати рецензію на рукопис роману Олеся Бердника «Вогнесміх».
Делікатність полягала в тому, що рецензію треба було написати якомога швидше, та при цьому обов’язково з рекомендацією до видання.
Автор – талановитий письменник-фантаст, але двічі судимий за антирадянську пропаганду, хоч і помилуваний 1984 року, однак бідував, перебивався, як кажуть, з хліба на воду.
Видавництво не могло надрукувати роман, оскільки один із двох рецензентів вважав,що роман аж ніяк не можна видавати. Головний редактор підкреслив, що рецензія може бути навіть дуже критичною, але обов’язково з рекомендацією до видання – це повністю розв’язало б руки видавництву і відкрило б шлях рукопису до читача.
Я був начуваний про Бердника, та нічого з його творів не читав, оскільки всі його книги були вилучені з продажу і з бібліотек. Але, незважаючи на зайнятість, я погодився на пропозицію видавництва.
Роман виявився не простим, але досить цікавим, ніякої крамоли я там не знайшов, підготував рецензію, вказавши для годиться кілька непринципових зауважень, і рекомендував до видання.
Досить оперативно 540-сторінковий твір було видано на початку 1988 року накладом 115 тис. примірників. Таким чином для автора було вирішено фінансове питання, а читачі отримали цілком пристойний роман.
За напруженими редакторськими буднями я не зустрівся з Олесем Павловичем, про що й досі шкодую: адже він родом з Миколаївщини, де минули мої дитинство і юність. Та письменник нагадав про себе, надіславши мені книгу з автографом.
Олесь Павлович був своєрідним та оригінальним письменником. В його творчому доробку близько шістдесяти книг. Його письмо непросте, його погляди особливі – він сприймав минувшину і тогочасність крізь призму древності українства, його світогляду та характеру, який також із часом трансформувався залежно від зміни його поглядів.
Якщо першу доньку він назвав Мирославою, то другу вже – Громовицею, а сина – Раданом. 1987 року він заснував громадську організацію «Ноосферний фронт «Зоряний ключ»; її метою було – «збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації».
А ще через два роки було створено гуманістичне об’єднання «Українська Духовна Республіка Свята Україна», очільником якої і був обраний Бердник. 1996 року він надіслав мені нову свою книгу «Тайна Хреста», видану Українською Духовною Республікою «Свята Україна» з автографом.
Книга непроста, в ній автобіографію автора накладено на роздуми про українські корені божественного вчення, постулати Біблії перенесено на терень нинішньої України, подано крізь нове сприйняття як український феномен, але запозичений творцями класичної Біблії.
Помер Олесь Павлович 18 березня 2003 року і за його заповітом похований у с. Гребені Київської області на території його обійстя.
І досі відчуваю свою провину, що в суєті суєт так і не вдалося зустрітися з цією цікавою особистістю, в чому й каюся, й картаю себе…
Віталій КАРПЕНКО
Попередні матеріали читайте тут:
- Постаті від Віталія Карпенка. Дещо про гумор Василя Шукайла (Владислава Бойка)
- Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака
- Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
- Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
- Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
- На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
- Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
- Унікальність Євгена Товстухи
- Гурт однодумців з Дачі Ковалевського
