Феноменальний генерал Вінфілд Скотт. Погляд з Вашингтона
Рік закінчується, і американські будинки вже сяють вечорами гірляндами святкових вогнів – скоро Різдво.
Тому досить писати про економіку і політику, пора перемикатися якщо не на різдвяні розповіді, то на щось легке. Наприклад, на надзвичайну історію великого генерала Скотта.
Отже Вашингтон величний, навiть помпезний, тому в ньому люблять бувати американці – він здається їм екзотичним.
Задуманий як столиця великої держави, він повинен всім своїм виглядом нагадувати про це. Широкі вулиці, розмах колонад неокласичної архітектури, акорди парадних сходів, мармур, граніт, бронза І всюди пам’ятники. Ось про них i пiде мова.
Будь-яка екскурсія по столиці починається з Капітолію. Ці візуальні маркери – купол Капітолію і величезна голка обеліска Вашингтона, з’єднані Національним Моллом, приголомшливо широкою алеєю, головною віссю міста, визначають характерний силует столиці.
Їх видно звідусіль, їх знає весь світ. І якщо в одному ряду з ними знаменитий Білий Дім, то лише за значенням, а не з архітектурної величі – симпатичний такий особняк в колоніальному стилі. Не більше.
У мене будинок американського президента, єдиний житловий будинок в центрі міста, викликає дивне відчуття. Він не приватний, він завжди в центрі уваги всього світу. Його з ранку і до вечора оточують натовпи туристів і поліцейських, він притягує демонстрантів і протестувальників, по ньому ковзають, в нього впиваються тисячі поглядів, і не завжди ці погляди доброзичливі. На нього націлені сотні об’єктивів, а коли стемніє, він гарячково тремтить від безперервних фотоспалахів. Ні, жити в цьому будинку я не хотів би.
Куди більше сподобалася резиденція віце-президента США. Ні, не офіс, той розташований навпроти Білого дому, а місце проживання. Це чималий маєток (інакше і не назвеш велику територію військово-морської обсерваторії США) по Массачусетс-авеню, на зеленому пагорбі в районі посольств, iз старим парком, великі дерева якого надійно приховують особняк, викликає зовсім інші почуття. Тиша, спокій. Ні машин, ні перехожих, зате тут же розквартировано полк морської піхоти. Вона традиційно охороняє як іноземні посольства, так і верхівку американської адміністрації. Їй більше довіряють, ніж спецслужбам. І правильно роблять…
Але ми про пам’ятники. Їх тут понад три тисячі, їх люблять показувати гіди, але розглядати їх краще восени, коли спадає задушлива спека (Вашингтон – південне місто) і поріділі крони дерев (він – дуже зелене місто) більше не приховують зелень старої бронзи. Якої більш ніж достатньо. Так, вже біля підніжжя Капітолію на обеліск Вашингтона похмуро дивиться огрядний генерал Грант на прізвисько «М’ясник» – важко сидить на коні командувач військами Півночі в громадянській війні.
Біля Білого Дому здіймає коня стрункий маркіз Марі Жозеф де Лафаєт, воїн-інтернаціоналіст. Неподалік від нього в трикутному капелюсі, з шаблею ще один такий, бригадний генерал Костюшко. Праворуч від них грунтовний німецький барон Фрідріх фон Штейбен, організатор і вчитель американської армії. І так на кожній з площ цього на рідкість мальовничого міста – генерали, адмірали та інші воєначальники.
І лише на Арлінгтонському кладовищі їх майже немає. Там ні огорож, ні монументів, нi могильних горбочків. Лише зелена трава і кам’яні плити. Рівні ряди тисяч і тисяч білих плит та вікові дуби i клени, осіння мідь і золото. Вічний спокій і тиша, наче й немає тисяч відвідувачів…
Особливо біля могил невідомих солдатів і сім’ї Кеннеді. Президент, як колишній головнокомандувач, має право упокоїтися на цьому військовому кладовищі, але рішення приймає його сім’я і крім Кеннеді ніхто з них тут не похований. Там горить вічний вогонь, що незвично для Америки і тому привертає увагу. Трохи далі, прямо в траві біля доріжки – маленька табличка з ім’ям його брата. Кажуть, він не хотів навіть її.
Звідси відкривається прекрасний вид на місто і на центр Кеннеді на іншому березі Потомаку. Він великий, на три сцени, але строго функціональний і нагадує Кремлівський палац з’їздів. Його оркестром керував сам Ростропович, але найбільше мені запам’яталася велика бронзова голова Джона Кеннеді роботи Роберта Бьоркса. Спочатку вона здається неохайно зробленою (техніка гарячого нашарування створена самим Бьорксом), але варто затриматися на хвилину і вже важко відірватися від неї. Великими мазками і дрібними завитками бронзи скульптор зумів показати чарівність непересічної людини, яка і зараз залишається одним з найпопулярніших президентів.
Увечері після обов’язкових відвідин меморіалів Джефферсона і Лінкольна ледве човгаєш, стомлений безліччю вражень, і хвилину перепочинку дарує Ейнштейн. Пам’ятник великому фізику-теоретику роботи того ж Бьоркса встановлено у скверику біля національної Академії наук. Великий (двадцять один фут заввишки) вчений сидить, думаючи про своє. Він старий, і настав час підбивати підсумки. Скульптор зумів передати головне в людині, її духовний світ. Бронзовий геній тримає в руках книгу з формулами еквівалентності маси і енергії, фотоефекту і ще якоюсь, хоча і так видно, що він мудрий і тому сумний. І настільки привабливий, що навіть в пізній вечір його обліпили дітки туристів. Їм подобається сидіти на колінах у дідуся, а ті відполіровані до блиску!
Вiн як завжди недбало одягнений, в светрі, пом’ятих штанях і сандалях на босу ногу. Творець теорії відносності зрозумів під кінець життя, як мало знає, і втомленим поглядом прощає нашого гіда, що мучить стомлену паству єдиною теорією поля…
Неподалік меморіал полеглим у В’єтнамі. Чорні мармурові стіни і товсті книги під скляними ковпаками. Їх задумливо перегортають туристи. На мармурі і на сторінках – імена загиблих. Невелика бронзова скульптурна група з трьох молодих солдатів, які підтримують один одного. Один з негроїдними рисами – це чи не перше скульптурне зображення афроамериканця в Америці. Автор композиції меморіалу – молода американська китаянка.
Так, в столиці безліч пам’ятників, i більшість з них генералам. Ніколи в житті я не бачив стільки генералів! Навіть на московських парадах. Вони скачуть на конях, простягаючи руку зі шпагою, палашом або кавалерійською шаблею, i лише самі геніальні обходяться без холодної зброї, але таких небагато. Вони в різноманітних мундирах, в погонах і еполетах, в кашкетах, треуголках і капелюхах з плюмажами. Є серед них французи і поляки, німці і латиноамериканці. Дуже, дуже багато генералів. Ну і коней відповідно.
Але ще більше в скверах безхатьків. Це біда столиці, тому на лавочці посидіти і на пам’ятник подивитися вам навряд чи захочеться.
Але мені забронзовілi генерали ще в Радянській армії набридли, тому з усієї когорти запам’ятався лише великий і незрівнянний генерал Скотт. Не тому, що я з дитинства любив читати про його подвиги і не тому, що за ним їх числиться незвично багато. А тому що наш надзвичайно ерудований гід вперше потрапив до Америки ще дитиною, в шістдесятих роках, а на столичному маршруті працював з середини 80-х, з тих самих пір, коли перші російські турфірми відкрили перші маршрути. Він знав все, в тому числі і ціну собі. Він практично не замовкав, капризно вимагав уваги і заважав нам фотографувати. І правильно робив. Працював він блискуче!
Але того разу в ряди благодушних екскурсантів затесався на рідкість в’їдливий дідок, якого цікавило буквально все. Що це за будинок, хто його побудував, коли і скільки він коштує? А той? А чому? Кому цей пам’ятник? А цей? Гід детально відповідав на питання і намагався з гідністю парирувати явно провокаційні і безглузді, але, погодьтеся, неможливо знати все, тим більше про таке велике і насичене пам’ятниками місто! Дід же вважав, що і можливо, і необхідно, а гід просто не знає своєї справи.
І ось на сотому питанні і на двадцятому пам’ятнику доведений до сказу гід відповів, що це монумент на честь відомого генерала Скотта. Незабаром ми зрозуміли, що він прийняв виклик і почалося велике протистояння. Бо наступний пам’ятник був споруджений на честь того ж генерала. Дід, звичайно, не повірив, і тоді гід пояснив, що генерал зробив не один подвиг і здобув багато перемог і що за американськими законами за кожен такий акт належить пам’ятник.
Незабаром розмови в автобусі згасли, слухали тільки героїв битви. Вкрай зацікавлені, ми кружляли вулицями столиці від монумента до монумента і що ви думаєте? І третій пам’ятник, і четвертий – всі були присвячені генералу Скотту!
Поки вони були кінними, дід терпів і лише щось бурмотів собі під ніс, хоча і не вірив в такий феєрверк подвигів і в нечувану щедрість американського уряду, але коли і скромний піший пам’ятник виявився присвяченим феноменальному генералові, дід вибухнув і закричав, що не дозволить більше морочити йому голову!
— Але ви ж повинні зрозуміти, що генерал не завжди був генералом. — урезонював його вже єзуїтськи спокійний гід, — Він і рядовим солдатом здійснював подвиги!
Так ми доїхали до кута Пенсільванія авеню і 7-й стріт і там нас чекав черговий монумент. Фантастично переможний генерал гарцював, вдивляючись в дощову далечінь. Тремтячий від сказу дід зажадав негайно зупинити автобус. І який же був конфуз, коли ми всі вийшли під проливний дощ – так нас зацікавив великий американський полководець – і наш Вергілій з почуттям прочитав напис на постаменті: генерал Вінфілд Скотт Хенкок!
Крапку поставив водій автобуса, який меланхолiйно помітив, що Скотт, мабуть, був навіть генерал-адміралом, оскільки в його честь названа ще й алея на Арлінгтонському кладовищі в адміральському кварталі…
Всі замовкли, вражені, навіть гід, але тут холодний вітер і важкі краплі пізньої осені загнали нас в автобус, а той відвіз на північ, в зиму, в Нью-Йорк. Де я і з’ясував, що то і був єдиний в столиці пам’ятник тому Скотту. Але не тому генералу Вінфілду Скотту, який важив 150 кг і брав штурмом Мехіко – йому важко було їздити на коні (хоча думки коня ніхто не питав), а тому, що був худий і молодий, в сідлі тримався чудово і під Мехіко ще не був генералом. Адмірал ж Вінфілд Скотт тоді ще в школу не ходив, тому й пам’ятника йому не поставили…
Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
