Вистава про викрадені шедеври. Театральна новинка від драматурга Богдана Гнатюка (+відео)
Після перегляду цієї вистави починаєш раптом цікавитися, де ж розташоване дивовижне озеро Уакатіпу. Хоч сюжет зовсім не про цю природну перлину.
Подивилися “Украдену красу” за п’єсою Богдана Гнатюка. Прем’єра вистави пройшла на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» (художній керівник – Народний артист України Олексій Кужельний).
Про сюжет твору наперед було відомо лише в загальних рисах, навіть не здогадувалися, що головним героєм є журналіст.
Отже, сцена…
У провінційному готелі поселяється журналіст Роман (у головній ролі – народний артист України Анатолій Гнатюк), який спеціалізується на підготовці матеріалів для туристичного видання, рекламних буклетів. Його тематика – подорожі, а вона, як розумієте, аж ніяк не зв’язана з політикою чи кримінальною хронікою.
Й очевидно, Роман більш-менш задоволений, що має такий шматок хліба з маслечком: пиши собі в темпі, який далекий від скаженого, про незвідані шляхи, «малюй» словом картинки про діамант природи – озеро Уакатіпу на острові Південний в далекій Новій Зеландії, що своєю формою нагадує блискавку, переповідай легенди про монстра на дні цієї водойми.
https://www.facebook.com/pressa.fr/videos/2021032791342990/
У глибині душі Роман все ж мріє про славу політичного оглядача, солідні гонорари, які дозволять на власні очі побачити оте неймовірне, глибоководне озеро Уакатіпу. Так, статті про подорожі – не бозна які заробітки, але все ж…
Однак з темою криміналу журналістські стежки-дороги у цій виставі все ж перетинаються.
Несподівано творчі роздуми Романа, який полюбляє і 50 грамів чогось міцненького для натхнення та легкості думки, перебивають непрохані гості, які раз-по-раз, один за одним «випадково» з’являються у його номері. Серед них – і Вероніка, офіціантка з рибного ресторану, що розташований неподалік (грає Ірина Сопіт). Вона ховається від переслідування… Наростають інтрига, загадковість, автор п’єси підводить глядача до думки: ось-ось має щось статися, пролунати якась сенсація.
І ця сенсація лунає із вуст Вероніки, яка з переляком на обличчі «по секрету» розповідає Романові про своє перебування у палаці олігарха Миколи Рижова і про втечу звідтіля. Не маєток, а химерна споруда у вигляді білої кулі, купол якої закриває від народу майже райський дім і таку ж територію неземної краси, де літають екзотичні птахи.
І що чує Роман? У цьому маєтку – багато картин, автори яких – світові величини, і ці роботи – крадені, з музеїв. В колекції Рижова є навіть такий шедевр, як «Казашка Катя». Робота геніального Шевченка?
Журналіст не може отямитися, його шокувала ця інформація. Він гарячково розмірковує, як бути, що робити, його думки збурені ще й розповіддю Вероніки про те, що олігарх може, знявши зі стіни картину «Вічні соняшники», дозволити собі… «справити нужду» на ній. А потім знову повістити на стіну. Такі собі забавки із шедеврами.
Цей психологічний злам у свідомості свого героя (журналіста) напрочуд майстерно передає Анатолій Гнатюк.
Роман замислюється, вголос розмірковуючи, а які ж тоді художні полотна зберігаються в музеях? Підробки? Відвідувачі упродовж десятиліть приходять до музейних залів і милуються… фальшивками, не відаючи про це. Страшно від такого обману, від того, що стільки років тішився від споглядання «липи», навіть відкривав для цієї «краси» душу. І тепер, після почутого, якесь душевне спустошення…
Але ж не забуваймо, що Роман – журналіст, нехай і провінційний. Підробки шедеврів – це ж сенсація, тема для журналістського розслідування, яке може принести автору великі гроші. І Роман обговорює з Веронікою, яким чином можна розбагатіти на суперсенсації про «украдену красу».
Утім, сюжетна канва п’єси є глибшою, аніж простий факт – бажання продати якомусь виданню статтю викривального характеру й заробити дуже солідний гонорар. Тут і філософські роздуми, і детективна «спіраль» дещо в англійському стилі, і підтексти, і барвисті монологи персонажів, і яскраві та промовисті деталі.
Кожен персонаж по своєму є цікавим, колоритним: це і «коридорний Веніамін» у чорному фраку, із вуст якого чуємо історію про невдаху-комівояжера, що колись рекламував «мазь від старіння» (виконує роль Заслужений артист України Олексій Паламаренко), це і водій- далекобійник Євген «з абсолютним зором, який бачить навіть в абсолютній темряві» (Заслужений артист України Володимир Ніколаєнко), це і дивакувата Анна у весільній сукні, яка «загубилася у стосунках і в житті» (грає Лідія Семесюк).
А хіба можна забути такого яскравого персонажа, як Ігор (грає Назар Борушок)?! Ігор працює аніматором в рибному ресторані й дружить з офіціанткою Веронікою. Головною стравою тут є м’ясо акули. Ігор з’являється на сцені в… костюмі акули.
А над журналістом нависає «тягар правди», бо він мусить розкрити світу очі… Але що важливіше: правда чи – гонорар за статтю-розслідування? (До того ж «у наш час безкомпромісність дуже дорого продається».) І чи варто ганятися за славою, яка, за висловлюванням одного з героїв, «може стати кісткою в горлі»?
І справді, журналіст відчуває смертельну загрозу, адже він дізнається, що у готелі – загадкові убивства, і хтось «прибирає» саме випадкових знайомих, які опинилися у його номері. Усі вони дивним чином знали, що репортер готує сенсацію (а вона коштує дуже хороших грошей) про викрадені полотна.
Чи відбулася сенсація? Принаймні, бачимо несподіваний фінал. Але що важливо? Драматург Богдан Гнатюк цим твором реагує на типові явища та злободенні події у суспільстві. Ось вам і соціальна роль театру! Хіба ми не знаємо, що час од часу з’являються викривальні факти про крадіжки в музеях? У чиїх приватних колекціях зберігаються викрадені шедеври?
І далеко за прикладами не варто ходити. У 2008 році було розпочато кримінальне розслідування про крадіжки картин у музеях Умані та Ямполя (протягом 2004-2006 років замість художніх полотен у цих музеях «повісили» фальшивки).
Окремі штрихи до теми про олігархів. Багатій Рижов – типовий представник цього класу, де так багато циніків, хамів, різної продажної наволочі, для яких простий народ є таким собі «кормом», а високе мистецтво – цяцьками-забаганками. Для таких нічого не вартує «замовити» журналіста, який став поперек горла своїми статтями, «роздушити» його, а потім підкупити правоохоронців, щоб «закрили» справу.
Олігархи і мистецтво – лише один пазл у картині “Олігархат”. Один мільярдер прибирає до рук низку обленерго, інший – стратегічні заводи, а ще інший – тисячі гектарів чорнозему. Явище! Майже три десятиліття спостерігаємо вседозволеність і безкарність олігархату.
Реальний приклад із сьогодення. Один із багатіїв – власник цукрозаводів – по тіньовій схемі привласнив 20 гектарів лісу майже на околиці Києва. Селяни протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України, він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія називають замовником убивства відомого журналіста з Черкащини. Як усе типово…
Детективний сюжет п’єси “Украдена краса” тримає глядачів у напрузі аж до фіналу. Утім, краще все побачити самому.
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
Фото «Українського репортера»
