Вийшла книга про страждання і боротьбу кримських татар

У мене перед очима – дивовижна за своєю енергетичною та змістовною наснаженістю книга поета і перекладача з Мелітополя Олега Гончаренка «Криму тамований скрик… (з кримськотатарської поезії)». Така собі «захалявна книжка борця за свободу» – шостого формату у м’якій, проте, насправді, сонячно-теплій обкладинці.

Це видання входить у задуману автором «інтеркультурну серію», до якої нині входять іще раніше видані книги переспівів з молдавської та з казахської поезій.


…Олегові Гончаренку, задекларувавши своє бачення перекладу, як власне сердечного чесного переспіву, на мій погляд, щастить уникнути суперництва з поетом, автором первісного тексту. Навпаки, відкривши перед собою більш широкі обрії можливостей інтерпретації, йому вдається відбути цей творчий процес навіть не за системою Станіславського, яка передбачає повне вживання актора в образ, час і простір. Він (легко чи з болем і кров’ю, як при народженні – не знаю) стає на час певної перекладацької роботи явним ліричним героєм, ім’яреком якогось певного етносу.

І якщо, скажімо, в молдавській книзі «За Емінеску до себе» те ніби саме собою розумілося, бо (за прямою мовою авторських віршів): «Ось квіт, звідки мати ішла / у милу мою Україну…», якщо в казахській книзі «Віщий зблиск табуна» те визначено і більш певно: «…під небом казахським мене обняла Україна / квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм…», то в кримськотатарській поет ще в передмові говорить і аж відкритим тестом: «А особисто я, віднині й поки сонце мені світитиме, поки триває наша спільна боротьба, вважаю себе таким же чесним Кримським Татарином, як і Українцем».

Завдання, яке на себе взяв тут Олег Гончаренко, як інтерпретатор, дійсно, є величним, оскільки покликана робота ця не просто наблизити до наших душ болі, турботи, проблеми нації, яка живе поряд з українцями, а й примусити кожного з читачів серцем вникнути, як у своє у всі ті карби суворої братньої дійсності. І тут, може, трішки полегшує здійснення того гуманістичного подвигу дивовижна схожість доль наших народів.

Сам Олег у передмові до книги про те пише: «Він у постійній борні, цей народ. Зрештою, так само, як і наш, український. Очевидно, це – космічний фатум землі (не хочеться казати «території»), на якій ми проживаємо. Таке собі своєрідне роздоріжжя Старого світу – точка перетину Шовкового та Муравського шляхів, торгового та військового векторів Євразії, схоже, зовсім не сприяє виникненню та розвитку топосу тихого спокою та вічної гармонії. І всі війни прокочуються важкими жорнами нищення саме по нас – українцях та кримських татарах. Може тому, і в слові «Україна», і в слові «Крим» явно чутне журавлине журливе «кру!» – вічний стогін Вирію…» А мені особисто тут, хочеш-не-хочеш, згадуються раптом слова Голди Мейєр: «Наші вороги бажають бачити нас мерцями. Ми бажаємо жити. Це протиріччя не залишає простору для компромісу…»

А ще мені згадується великий друг кьиримли, дисидент генерал Григоренко. Які співзвучні думки у Григоренка і Гончаренка! Такі ж, як їхні прізвища. Недарма ж вони майже земляки: якихось сімдесят кілометрів між їхніми батьківськими теренами.

Страждання і боротьба… Страждання і боротьба – ними пронизана збірка.

Мотив страждання з’являється ще від початку першої російської експансії, в дев’ятнадцятому столітті. Ось наприклад у Сеїда Озенбашли:

“О, душе зрадлива, ти явно – не дар!
Куди ти женеш цих підранків-татар?
Ні, те що ти дієш – не воля Аллаха:
для нас чужина втричі гірша, ніж плаха!
Чому утікаєш – лишаєш народ
без гордості і без чуття Батьківщини?
Уперше піддавшись нахабству заброд,
ідуть втікачі до загину…
А ті, що лишаться без віри в серцях,
як потім сягнуть іще неба?
О, душе! Надія була лиш на тебе…
Якщо свій опустимо стяг,
нам праведне місце – в мерцях”.

Але і заклик до боротьби він також родом аж звідти. Ось за Меметом Ніязі:

“Не плач, матусю, мудрі очі підніми!
Тебе я словом вирву з чорної пітьми!
Не плач! Нехай надія в серці оживе.
Згадаймо згиблих за ясне життя нове –
хай їхня кров нам стане знаком честі.
Ще світ сяйне, щоб не змогла й очей відвести
від обріїв ти, що темніли досі…
Тобі ще сонечко проллється на волосся”.

Древні рекли: «Habentsuafatalsbelli» – книги мають свою судьбу…
Що ж, судьбу цієї книги зримо наворожують вірші що, як проталини глибокої Води, відбивають судьби кримців – власне поетів, їхніх сумотних ліричних героїв, зраненого, безневинно оббреханого, стражденного, але аж ніяк не скореного (!) народу.

Мені хочеться цитувати кожного поета: настільки все ними сказане і донесене до нас Олегом Гончаренком просто і, здається, навіть елементарно вартісне, потрібне, сутнє.

Страждання і боротьба… Шаміль Аляддін. Іса Абдураман. Ельвіра Емір-Алі. Ельвіра Абілмеджитова. Дінара Аджі. Станіслав Бакаєв.

Іса Абдураман:
“…Чуєш, вітер Вітчизни сюди уже мчить –
вітер віри, надії, мети?!»
І цей вітер, звільнивши од марев-химер,
перемігши зневіру і втому,
скаже, нас воскресивши: «Джигіти, тепер,
вам пора повертатись додому!»

Чисто технічно, повірте, рву ареопаг прізвищ, подаючи цитати. Інакше довелось би цитувати всю книжку: настільки вона кожним рядком западає в серце… Навіть соромно стає, бо раптом розумієш, що досі «гра йде практично майже в одні ворота». Навіть ті кримці, що в літах повернулися до Криму, в Україну, принаймні чесно намагаються осягнути нашу мову, культуру, історію. Більше того, більшість із них про себе говорить: «Я – кримський татарин і українець!». До написаного Олегом Гончаренком у своїй передмові я не чув іще від українців нічого подібного. Ми готові виходити на спільні якісь акції, ми готові навіть вмирати в одному окопі, але не готові ще підвести своє буття під спільний вселенський знаменник.

Страждання і боротьба… Юнус Кандим. Ідрис Асанін. Самадин Шукурджі. Абіляз Велієв. Решид Мурад. Незет Умеров. Еміне Зіадін.

Юрій Османов:
“Виню катів я іменем народу
за біль, журу, нудьгу, відсутність див…
Ми – Пам’ять, Слово
тих, хто не дожив,
хто канув у часів страшну негоду.
Надіюся на справедливість Бога,
дивлюся в очі друзів, дорогі,
і бачу в них таку летку дорогу
у рідний край,
у край без ворогів”.

Невимовно жаль, що не можу процитувати тут кожний вірш з цієї збірки, бо це, справді, важливо і достойно є. Насправді аж хочеться плакати по прочитанні цієї книги. І хочеться змінити світ. І хочеться змінити щось у собі. А, мабуть, варто. Ось зазирнув до Олега на Фейсбук-сторінку – там у графі «про себе»: «За нашу і вашу свободу!» Олегові душевних революцій чинити уже не треба. Він чинить уже й духовну.

«Варто чи ні?» – у мене зараз такого питання не виникає щодо цієї Роботи і цього Діяння. Кримські татари легко відповіли на те, замовляючи книгу з усіх куточків України, куди їх закинула доля, і навіть аж із Канади.

Давайте вчитися жити співчуваючи і співвідчуваючи.

Єднаймося з братами. Будьмо!

Сергій ДЗЮБА, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, член НСПУ та  НСЖУ

Фото УКРІНФОРМ

Like

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *