Він вивчив шведську з нуля і став зіркою світової літератури. В гостях у киян – Ак Вельсапар (+відео)
На небосхилі світової літератури яскраво сяє велична зірка – Ак Вельсапар, шведський письменник туркменського походження, творами якого захоплюються навіть в Японії.
Він написав понад 20 книг, одна з яких – роман «Кобра», перекладений багатьма мовами світу – цієї осені виходить в Україні. У нашій країні читач три роки тому познайомився з творами Вельсапара – видавництво «Український пріоритет», директором якого є письменник Володимир Шовкошитний, випустило у світ чудову поетичну збірку «Вічних сумнівів біль». А цьогоріч у перекладі Сергія Дзюби вийшла блискуча повість Вельсапара «Помста роду Лисиці».
І ось Ак Вельсапар, член Спілки письменників Швеції, почесний член міжнародного ПЕН-клубу приїхав до Києва. В Національному музеї літератури України він зустрівся з шанувальниками своєї творчості, а також відповів на запитання «Українського репортера». Вечір вів Володимир Шовкошитний.
Враження від розмови? Потужний письменник світового рівня, інтелектуал! Але він «не забронзовів», тобто не задер носа, як деякі українські митці.
Ак жартома називає себе «вікінгом туркменського розливу». Але як цей вікінг опинився у Швеції? Колись він – Акмухаммед Вельсапаров (Ак Вельсапар) – проживав у Туркменістані; закінчив Московський університет імені Ломоносова (факультет журналістики), Літературний інститут імені Горького. До речі, в літінституті він познайомився з Володимиром Шовкошитним.
В Туркменістані працював в редакціях популярних видань, був досить відомим тележурналістом. І одного разу, як каже, «навіть не зчувся, як став ворогом народу». Його гострі й принципові виступи в медіа, книжки не сподобалися диктаторському режиму Ніязова, тим більше, що у країні панував культ особи Туркменбаши. Вельсапар привертав увагу суспільства до проблем високої дитячої смертності, до різних перекосів з вирощуванням бавовни. За це його виключили з творчих спілок, навіть сина позбавили права навчатися «у світлій туркменській школі». У 1993 році Вельсапар змушений був емігрувати до Росії. Але й там він був під наглядом «органів», які слідкували за ним, його помістили під домашній арешт.
Потім, з 1994 року, була Швеція… Де він і відчув себе нарешті вільною людиною. Перед ним постало питання – ким бути, де працювати?
«Я собі тоді сказав: або я виживу у цій країні як письменник, або – ні, іншого не дано», – говорить Ак.
Але як вижити, коли шведської – дуже складної мови – зовсім не знаєш? І ще й стати майстром слова?
Вражає, що Вельсапар домігся цього. Хіба це не подвиг, скажіть? Він узявся за титанічний труд. Ось і розповідав нам, як протягом трьох років постійно опановував мову. Певний час працював у друкарні. Через три роки почав писати для шведського читача, його прийняли до Спілки письменників Швеції. З під його пера виходять оповідання, повісті, романи, вірші.
Каже:
«Я зберіг свою туркменську душу, ставши шведським письменником».
Вельсапару заборонено й нині в’їзд до Туркменістану. Говорить, що йому “Україна замінила батьківщину”. До нас він залюбки приїжджає…
Сьогодні, в Києві Вельсапар дуже дивується, що багато українців не можуть (чи не хочуть) опанувати мову рідної країни, тим більше що тут проживають.
Леонід ФРОСЕВИЧ,Світлана КОВАЛЬОВА
Фото на головній: Володимир Шовкошитний і Ак Вельсапар. Розмова про літературу, і не тільки…
Відеосюжет «Українського репортера» про творчу зустріч з Аком Вельсапаром:
Про творчість Вельсапара «Український репортер» розповідав також тут:
Фото «Українського репортера»
